«Золотоколосе» і «зеленочоле», «палаюче» і «смагляве» — таким українські митці відчувають літо. Їхні віршовані твори миттєво налаштовують внутрішній годинник на «summertime», і не завжди «sadness». Сьогодні пропонуємо насолодитися декількома такими творами — гайда до літньо-поетичного контенту!
«Літо»
Це вірш Володимира Сосюри — українського митця, який творив за часів радянської окупації. Одну з найвідоміших його поезій — «Любіть Україну» — тоталітарна влада в 1951-му публічно засудила за «пропаганду націоналізму». Тож поет зазнав цькувань, а його твори довгий час не видавали. У цей же період Володимир Сосюра написав свою поезію «Літо» (1951), де звучить мотив відродження попри все: «З їх печалі виростає радість на землі».
Ходить літо берегами
в шумі яворів,
і замовкнув над полями
журавлиний спів.
В хвиль блакитнім прудководді
сонце порина...
і в барвистім хороводі
одцвіла весна.
Тане хмарка кучерява
в небі голубім.
Мліє день, і мліють трави
в лузі запашнім.
Але труд забув про втому,
про квіток печаль,
і у полі золотому
дзвонить гостра сталь.
Суне силою своєю,
як грози потік,
і прощаються з землею
колоски навік...
Та ніхто із них не знає,
що в хвилини злі
з їх печалі виростає
радість на землі.
«Літо»
Автор цього вірша — поет-шістдесятник Василь Симоненко, який у своїй ліриці оспівував Україну та її природу. Зокрема, він вдавався до описів сільських краєвидів і життя, коли 1952 року переїхав до міста — навчатися в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Одна з таких поезій — «Літо», що її Василь Симоненко написав у часи студентства. За словами дослідників, на старших курсах університету поет створив стільки віршів, що вистачило б для цілої збірки. Проте радянська цензура не пропустила б їх у друк через проукраїнські мотиви.
Степи ще дишуть спекою і пилом,
І вітер сушить роси на траві,
Зітхають ніччю копи, як живі,
В тугих снопах колоссям обгорілим.
Та літо чується вже кожному безсилим,
І, заблукавши в хащі лісові,
Свої багатства осені-вдові
Передає безпечно і невміло.
Рідкі полукіпки, мов сироти-курчата,
Воно в степу поставило на чати —
І буде довго плакать осінь бідна
В порожні і занедбані кагати…
Не кожне літо на врожай багате,
Не кожна жінка генієм вагітна.
«Стояла в травах ніч, а трави пахли літом…»
Це літній вірш ще одного поета-шістдесятника — Миколи Вінграновського. Як стверджує дослідник його творчості Дмитро Білоус, ліричний герой поезій автора мав яскраво виражену національну ідентичність. Це виявлялося, зокрема, в образах рідного краю, де легко вгадати, що мова саме про Україну. Як приклад Дмитро наводить і вірш «Стояла в травах ніч, а трави пахли літом…» 1956 року.
Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло.
За травами у срібнім верховітті
Замерехтіла в тінях темна хата,
Цвірчав цвіркун за хатою у житі,
Я тихо голову поклав на руку брата.
Сіяла ковдра в росах. З небозводу
На літаках пливла моя тривога —
Брат спав, як і належить хліборобу,
Грудьми до неба і чолом до нього.
Яке чоло!.. Яка рука!.. Немає
Гарніших рук ні в якому краю!
Я чув тоді — колосся проростає
З його руки крізь голову мою…
Стояла ніч…
«Літо»
Ще одне віршоване «Літо» — від Василя Стуса, поета-дисидента 60-х років XX століття. Митець написав цю поезію 1962 року. Як каже дослідниця творчості поета Юлія Різник, важливим тут є образ сонця. Вона наголошує, що «сонце» загалом є мовною та етнічною константою у Стусових віршах: автор постійно аналізує народно-поетичні уявлення про сонце від часів язичництва.
Сонце пада, як дощ,
Сонце пада, як злива,
Сонце плавиться
І стікає ринвами хмар.
Пий
Крізь соломинку променя
Літа
Червоне вино!
«Спинюся я і довго буду слухать…»
Цю поезію написала Ліна Костенко — мисткиня та громадська діячка XX–XXI століть. Дослідниця її творчості Світлана Барабаш бачить у цьому вірші «почуття живої любові до українського світу». Авторка персоніфікує серпень і прощається з літом через українські образи верб і руж.
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом — по гарячому сліду.
«Літо довге. Послухай, ми будемо жити вічно…»
Це літня поезія української мисткині-сучасниці Катерини Бабкіної — письменниці, поетки, журналістки, сценаристки й перекладачки. Авторка вмістила її одразу у дві збірки віршів: «Заговорено на любов» 2017 року та «Не болить» 2021-го. Також ця поезія є в авторському прочитанні в аудіозбірці «Додатковий вантаж любові» (слухай за посиланням на платформі «Абук»).
Літо довге. Послухай, ми будемо жити вічно.
Абрикосів буде дедалі більше, і дика м’ята
проростатиме крізь асфальт за містом, і чайки звичними
колами над лиманом щовечора будуть злітати.
Літо безкінечне. Поглянь лише на яблука і на груші,
не було стільки груш, кажуть, з Другої світової.
Море уночі приносить скельця, рожеві мушлі,
ніби залишає привіти і натяки нам з тобою.
Літо кругле, ніби горіх, не віддасть завчасно
таємниць своїх, — ніхто його не розколе.
Що нам з того, що груші знову вродили чомусь так рясно,
ми ж з тобою — ні, не закінчимося ніколи.
Літо всюди. Ніхто насправді нічого не обирає.
Все, що має — стається, все буде правильно, значить.
Літо добре. Ми будемо жити вічно, я точно знаю.
Всі спасуться, мені сказали. Усім пробачать.
«Серпень»
Автор цього твору — письменник і культуролог Юрій Іздрик. Дослідники відносять митця до течії постмодерністів в українській літературі. Одна з ознак постмодерності в його творчості — у тому, що поет грає з метафорами, словами й звуками. Так з’являються нові сенси та співтворення значень разом із читачами. Також Юрій Іздрик часто відмовляється від написання рядків вірша з великої літери та використання розділових знаків наприкінці рядків, як і цього разу.
сонце впирає по саме нікуди
сенси парують і висихають
ми перелиті цим літом і випиті
і переписані двічі навзаєм
передозовані переосмислені
знову готові цей світ називати
ми обростаєм листами як листям
і розцвітаєм цукровою ватою
сонце періщить по саме нікуди
вата стікає в’язким сиропом
мружаться очі зачинених вікон
люки задраєно і перископи
жовтий наш човен іде під шкіру
білі драже розчиняються в венах
літо не має жодної міри
серпень виходить на авансцену
і — монологи
і — реверанси
згашена рампа
темна куліса
серпень завжди випадає як шанс
раптом померти і вийти на біс
«Хіт сезону…»
Авторка цієї поезії — Мар’яна Савка, яка дотична до українського літературного процесу в багатьох амплуа. Вона і поетка, й ілюстраторка, і співзасновниця та головна редакторка «Видавництва Старого Лева». Цей її вірш особливий не лише атмосферою літа, а й тим, що він верлібровий, хоча зазвичай поетка римує рядки.
Хіт сезону —
шалені півонії
ще раз і ще раз на біс
так звучить літо
заслухане на вінілі
так пахне шал
рожевим і білим
ти закидаєш голову
кружляючи у вальсі
отому
на чиєсь прощання
всі наші вальси
відпущені пелюстками
за вітром
всі наші посмішки
вбрані у гусячі лапки любові
ніжність
все
що ми залишаємо
один одному
літу і лету
на світанку
вбраному в тишу
нового пробудження
«Приїхавши до чужого міста на початку літа...»
Це поезія Сергія Жадана — українського музиканта, літературного митця і громадського активіста. Поет написав вірш у Маріуполі, тож ідеться в ньому саме про це сталеве місто та його людей. Твір вийшов друком у збірці «Псалом авіації» 2021 року.
І
Приїхавши до чужого міста на початку літа,
відчути, що його шкіра обвітрена і нагріта,
побачити, що дощ третій день заливає долину,
високу траву і алею — запалену, тополину.
Вулиці чужого міста, як чужі книжкові полиці.
Між нами насправді ніколи не буде різниці.
Буде лише відчуття переходу,
відчуття простору, який робить свою роботу.
II
Той, хто створив для нас писемність і міти,
наділив нас солодкою здатністю не розуміти,
наділив нас болючим даром мовчати,
доки дні над містом змінюються ночами.
Але так само відкрив нам у піднебіннях витяжку мови.
Коли голоси починаються так, як починаються лови.
Коли все зрозумілішим стає чужий гарячковий подих.
Коли слово осідає в горлі, як пісок в прибережних водах.
III
В чужому місті зранку особливо гірко.
Чуєш мову місцевих і говориш до неї: говірко,
голосе, за яким ідуть оповідачі, ніби почет,
як мені зрозуміти — чого вони хочуть?
Вони щось собі промовляють, стоячи за стіною,
і небеса, ніби книги, відкриваються наді мною,
і світла, мов полотна, лягають мені на плечі,
і в чужому місті є лише два шляхи —
шлях повернення і шлях утечі.
IV
Слухати і розуміти чужу розмову.
Вплітати в неї відчуженості нитку зимову.
Слухати ці інтонації — щоденні, звичайні.
Нам так пощастило — знатися на звучанні.
Нас так щедро було наділено словниками.
Ми разом із ними вигадувались і виникали,
доповнювалися, редагувалися, звучали.
Це нашими голосами бог дзвенів,
як вхідними ключами.
V
Саме в чужому місті ти без відповіді, мов без шкіри.
Тихі приватні доми. Галасливі квартири.
Коридори, наповнені сонцем. Ранкові площі.
Відчуття моря. Відчуття кораблетрощі.
Дай мені розуму розуміти цих перехожих —
всіма забутих сиріт, дітей божих,
дотичних до того, що діялося навколо.
Я ж знаю їх всіх. Я не розумію нікого.
VI
В чужому місті чужі не мають бути чужими.
Літо буде складатися з терну й ожини,
і не буде пояснення нашому говорінню,
нашіптуванню нашому, кричанню, корінню.
Дай мені слово, з яким я звідси поїду.
Дай початок цьому великому літу.
Вже нагріваються ріки, ніби фабричні машини.
Люди — подібні на терни і на ожини.
Ще більше поезій читай у попередніх наших тематичних добірках:
«Про Космос, атоми та ДНК: добірка наукової поезії»;
«Меми XX століття: добірка гуморесок українських письменників»;
«Як українські поети закарбували трагедію на ЧАЕС: добірка віршів».
Ілюстрації: Анастасія Василенко