Одеська кіностудія працює ось уже понад 110 років. За цей час тут випустили більш ніж 800 стрічок. А почалося все з винайдення кінескопа — пристрою для знімання предметів у русі. Його у 1893 році сконструював винахідник-самоук з Одеси Йосип Тимченко. 14 років по тому вийшли перші фільми, зняті в кіноательє «Мирограф», яке згодом перетворилося на Одеську кінофабрику. Станом на кінець 1918 року там створили більше як 300 фільмів.
У 1922 році Одеська кіностудія ввійшла до структури Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Як працювала установа у 20-х, які новації мала, що висвітлювала у стрічках та хто був головними зірками кіновиробництва? Про це та інше розпитали Валерія Пузіка — письменника, сценариста, художника, режисера, військовослужбовця угруповання військ (сил) «Південь» та дослідника історії Одеської кіностудії.
Які головні новації Одеської кіностудії?
За словами Валерія Пузіка, у 1920-х Одеська кінофабрика була однією з найсміливіших лабораторій кінематографу у Східній Європі. Про це свідчить кілька фактів. Найперше — технічна модернізація. Тоді кінофабрику суттєво перебудували: з’явилися павільйони з великими скляними дахами для роботи зі світлом, сучасні (на той час — прим. ред.) лабораторії для проявляння плівки та монтажу. А оператори активно використовували пересувні камери, експериментували з кутами зйомки та динамікою руху. Цей підхід відрізнявся від так званої театральної статики дореволюційного кіно (метод знімання, за якого відеокамера не рухається — прим. ред.).
Наступний факт на підтвердження інноваційності кіностудії — синтез театру й кінематографу. Тут Валерій Пузік згадує Леся Курбаса, який переносив авангардні методи театру «Березіль» у кіно, як-от у фільмах «Шведський сірник» та «Вендета» (обидва фільми не збереглися — прим. ред.). Митець експериментував із психологічними жестами, тобто рухами персонажа, які передають його внутрішній стан, а також символікою та ритмом кадру. Перед зніманням фільму «Гамбург» у 1926 році кіностудія запросила німецьких декораторів-архітекторів, щоб ті спорудили декорації. Вони змоделювали урбаністичні сцени німецького міста, фасади та інтер’єри будівель і деталі міського пейзажу, щоб передати атмосферу Гамбурга.
Валерій Пузік зазначає: говорячи про Одеську кіностудію, важливо згадати документальні експерименти кінорежисера-авангардиста Дзиґи Вертова. Він використовував принцип демонстрування «життя зненацька»: показував реальність без постановки, використовуючи монтаж як головний інструмент.
Ще однією новацією стало міфопоетичне кіно. У цьому напрямі творив Олександр Довженко. Починаючи зі «Звенигори» (1927), він створював епічний кінематограф, де поєднував монтаж з поетичними образами й народною міфологією.
Як змінювався статус Одеської кіностудії та що це дало
У березні 1922 року на базі Всеукраїнського кінокомітету (більшовицька кінематографічна організація — прим. ред.) організували Всеукраїнське фотокіноуправління. Новостворена структура об’єднала в собі всю кіногалузь на території України: кіностудії, прокат фільмів, тематичну промисловість, освіту та пресу.
Валерій Пузік говорить, що перехід до структури Всеукраїнського фотокіноуправління фактично перетворив Одеську кінофабрику з локальної майстерні на центральний майданчик українського кіновиробництва. З одного боку, це дало студії державне фінансування, модернізовану технічну базу, сучасні павільйони й лабораторії, а також можливість залучати фахівців з інших міст і навіть з-за кордону. Тобто з’явився потужний виробничий апарат, здатний працювати серійно й планово, а не епізодично, як раніше.
З іншого боку, разом із централізацією прийшов і жорсткий контроль від влади. ВУФКУ не лише керувало розподілом ресурсів і прокатом, а й визначало тематичні акценти: від агітаційних фільмів до історичних драм. «Це дало масштаб і професійність, але водночас означало, що кіно дедалі більше ставало інструментом державної ідеології. Таким чином, Одеса в 1920-х поєднувала дві риси: лабораторію новаторських експериментів та осередок дисциплінованого планового мистецтва», — підсумовує експерт.
Через ВУФКУ кінематографічні студії інтегрували у єдину систему, що дозволяло обмінюватися кадрами, ідеями, технікою, а також стандартизувати виробничі процеси.
Зірки одеського кіновиробництва — хто вони?
На Одеській кіностудії працювали десятки спеціалістів. «Усі вони різні, але саме ця палітра — від авангарду до документальної правди — зробила Одеську кінофабрику неповторною у 1920-х роках», — говорить Валерій Пузік.
Якщо ж виділяти ключові постаті, то для Валерія це передусім Лесь Курбас. Митець привніс у кіно свої авангардні театральні методи й намагався поєднати сценічну психологічну глибину з кінематографічними можливостями. Його фільми «Шведський сірник» чи «Вендета» залишилися радше легендами й експериментами. Проте сам факт, що режисер театру такого рівня працював в Одесі, показує амбіцію студії бути лабораторією нового мистецтва.
Наступний — Юрій Яновський. Він був не лише прозаїком, а й працював редактором сценарного відділу, де створював літературну мову кіно. Стиль письменника надавав сценаріям поетичності. Згодом Яновський став художнім керівником Одеської кіностудії: відбирав і редагував сценарії та монтаж і писав титри до фільмів. За час його роботи на студії вийшло понад 20 повнометражних стрічок, і він долучався до роботи над кожною з них.
Варто згадати також режисера та директора кінофабрики Михайла Капчинського. Митець організовував зйомки, враховуючи виробничу дисципліну з розумінням нових потреб кіноіндустрії. Згодом свій досвід він виклав у спогадах про Одеську кіностудію 1921–1925 років «Біля Чорного моря».
Іще одна важлива постать — Олександр Довженко. Саме в Одесі він розпочав свій кінематографічний шлях. Тут він зняв перший фільм своєї німої трилогії — «Звенигора». Це перший український фільм, що вийшов на міжнародну арену. Сценаристи цього фільму — письменник Майк Йогансен та Юрко Тютюнник, генерал армії УНР, якого більшовики силоміць примусили грати карикатуру на самого себе у фільмі «П.К.П. (Пілсудський купив Петлюру)». Це фактично взірцевий фільм радянської пропаганди.
Фільми Одеської кіностудії: що подивитися і чим пишатися (без можливості переглянути, на жаль)
Чимало стрічок, знятих на Одеській кіностудії, не збереглися або ж збереглися лише частково. Це, за словами Валерія, ускладнює вибір найкращих серед них. Проте письменник має свій рейтинг найсильніших та найбільш знакових робіт.
«Макдональд», 1924 (режисер — Лесь Курбас)
Цей фільм — експериментальна спроба Леся Курбаса перенести театр у кінематограф. Він застосовує гротескні сатиричні прийоми, а сам сюжет розвивається швидко. Фільм, на жаль, не зберігся.
«Злива», 1929 (режисер — Іван Кавалерідзе)
У цій стрічці скульптурна образність поєднується з монументальністю. У центрі сюжету — селянське повстання XVIII століття під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти. Режисер експериментує з формою: знімає на тлі чорного оксамиту, використовує статичні кадри.
Сам Іван Кавалерідзе описував фільм так: «Світло, тінь — могутня мова… Світло — різець скульптора. Природа скульптури, закоханість у форму, міцну, лаконічну, монументальну, тягне на гріх, на суперечки із традиційним. Вибираю світлом усе, що мені потрібно, з тією силою, яка необхідна». Фільм не зберігся.
«Гамбург», 1926
Сценарій до фільму про страйк німецьких робітників написав Юрій Яновський. Стрічка ілюструє, як сценарна й художня літературна мова автора може формувати візуальний ряд. Уперше «Гамбург» показали у листопаді 1926 року у Києві. Фільм зберігся частково (наразі збережених уривків у вільному доступі немає).
«Звенигора», 1927 (режисер — Олександр Довженко)
Сюжет охоплює понад дві тисячі років: від скіфів до Першої світової війни та періоду УНР. Головні герої — дід, що стереже давні скарби Звенигори, та його внуки, які мають свій погляд на ці багатства. Тут Довженко поєднав прийоми раннього німого кіно, містичність німецьких експресіоністських фільмів та авангардний монтаж. Фільм зберігся, і переглянути його можна в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру.
«Окремо виділив би всі ті фільми, які знищила радянська влада. Вони символізують цілу втрачену кінематографічну спадщину, яку ми сьогодні можемо лише відтворювати за уривками, спогадами й архівними свідченнями. Це теж важлива частина історії Одеської кінофабрики: фільми, які могли б змінити наше уявлення про український авангард, але були викреслені через цензуру й репресії», — підсумовує Пузік.
Одеське кіновиробництво 1920-х: що варто знати
За словами Валерія, Одеса у 1920-ті була колискою українського авангарду: містом, де море, порт і вулиці ставали декораціями для експериментів, де творилася культура світового рівня.
«Важливо розповідати про ВУФКУ й Одеську кінофабрику як про справжній епіцентр української культури 1920-х років. Це була не лише студія, де знімали кіно, а й середовище, де зустрічалися художники, письменники, театральні режисери, актори. Тут експериментували Курбас і Довженко, писали сценарії Яновський і Йогансен, працювали Кавалерідзе й Бажан. Це був простір, де народжувалася нова мова мистецтва — модерна, українська, смілива, хоч і з комуністичною ідеологією, але в більшості знищених фільмів були закладені українські архетипи, символи, історія», — наголошує письменник.
І додає: хоча багато фільмів, імен і спогадів радянська влада знищила, сьогодні ми можемо повернути цю історію як свідчення того, що українська культура в Одесі була не периферією, а центром новаторства й сили.
Як Валерій Пузік переосмислює історію кіностудії в мистецтві
«Сни про Одеську кіностудію» — серія графічних робіт Валерія Пузіка, присвячена періоду ВУФКУ. Автор називає картини омажем експериментам і сміливості німого кіно, коли література та кінематограф шукали і знаходили спільну мову.
Художник розповідає: ця серія народилася з його особистого захоплення історією ВУФКУ і тими десятиліттями, коли Одеса була лабораторією нового українського мистецтва. «Я мав досвід роботи з архівами — читав протоколи правління ВУФКУ й тогочасну пресу, працював з текстами Курбаса, Довженка, Яновського, Василька та інших. І я побачив, що там цілий пласт ще не переосмисленої пам’яті саме в контексті Одеси. У мене склалось враження, що ці люди не просто стоять у тіні — їх свідомо не помічають. Хотілося не просто відчитати ці документи та спогади, а зробити їх частиною живого культурного діалогу», — ділиться Валерій.
Цю серію митець створив, перебуваючи у Запорізькій області — малював у вільний від служби час. Валерій планує розширювати серію і згодом доповнити її іншими іменами. «Серія “Сни про Одеську кіностудію” — спроба оживити авангард, розповісти про нього мовою сучасного мистецького наративу. І найприємніше, що серія знайшла відгук у людей — роботи я одразу публікував у соцмережах. Глядачам сподобалося! І це круто!» — підсумовує художник.
Хто і як нині відновлює історію Одеської кіностудії
За 8 років існування ВУФКУ — з 1922-го до 1930-го — там створили понад 140 повнометражних ігрових фільмів. Нині майже половину з них втрачено, а ті, що вціліли, дійшли до нас неповними (без однієї чи кількох частин). Проєкт Національного центру Олександра Довженка «ВУФКУ. Lost & Found» шукає та повертає до України втрачені фільми 1920-х років. Уривки або згадки про деякі з них можна знайти в іноземних архівах.
Довженко-Центр у 2019 році організував виставку «ВУФКУ: Lost & Found», де презентував рідкісні кадри фільмів, кінохронік та анімації, унікальні архівні документи й фото. А ще видав однойменний каталог, для якого українські письменники створили художні тексти за мотивами втрачених фільмів. Нині всі охочі можуть ознайомитися з інформацією про втрачені та збережені фільми онлайн.
Колажі: Олена Ковальчук