Інтимна, пейзажна, філософська та патріотична… Тематичне розмаїття віршів вражає! Сьогодні пропонуємо дослідити разом поезію наукову (ми-бо Мала академія наук!). За визначенням дослідників, це словесна творчість, яка описує закони розвитку природи та соціуму чуттєво-образними засобами лірики. Гайда знайомитися з нею!

Сонет «До науки»

Цей твір написав Едгар Аллан По — американський поет, прозаїк, есеїст, драматург, літературний редактор і критик ХІХ століття. У 1829 році він видав свою другу збірку «“Аль Аарааф”, “Тамерлан” та інші вірші», до якої увійшла і ця поезія.

Науко! Справжня дочко давнини!

Все змінює твоя нещадна сила,

Співця катує, рве натхнення й сни,

Мов гриф, кому нудна реальність — крила.

 

Чи може полюбить тебе поет,

Як ти його клейноди погасила,

Йому, хто відає безстрашний лет,

Ширяти в небесах заборонила?

 

Хіба не ти прогнала з джерела

Наяд та інші радісні зірниці,

Дріадам в лісі жити не дала,

Зіпхнула Артеміду з колісниці,

Від мене мрію вирвала мою

В зеленім тамариндовім гаю?

(Переклад Дмитра Павличка)

Поема «Айнштайн» 

Її автор — Володимир Гадзінський — польсько-український письменник, літературознавець, критик, журналіст і перекладач ХХ століття. Він також є одним із фундаторів української наукової поезії. Поет написав «Айнштайн» у 1925 році, нарікши твір «матеріалістичною поемою», адже в ньому трактував наукові осяяння німецького й американського фізика-теоретика Альберта Айнштайна.

Цикл поезій «В космічному оркестрі»

Його творець — Павло Тичина — український письменник, перекладач і академік ХХ століття. Збірку поезій «В космічному оркестрі» видавали двічі: 1921 та 1923 років. До неї увійшли 10 віршів, у яких автор описує різноманіття космічних тіл, поширює тези про науковий прогрес, матерію та революційний прорив у житті людства.

А ось одна з цих поезій: 

Благословенні:

матерія і просторінь, число і міра!

Благословенні кольори, і тембри, і огонь,

огонь, тональність всього світу,

огонь і рух, огонь і рух!

Дух, що прийняв єси все,

хто ти єсть?

Чи звать тебе спокоєм? вітром?

сліпою силою машин?

Чи слухом атомів, ігрою порошин?

Ти перед всім світом руки звів, немов перед

пюпітром,

тло —

пропелерами загуло,

хаос у танці завертіло

і десь тромбонами в бездонних коридорах

оддало...

Тьми-тем тіл, часток неспаяних самотньо

забриніло:

скоріш, скоріш,

одне з одним,

орбітно-плавко упадім

скоріш!

Мільйони сонцевих систем

вібрують, рвуть і гоголять!

Комети ржуть і баско мчаться,

і океани над океанами шумлять.

Тьми-тем тіл, часток неспаяних

спіралять вниз, убік, у стелі...

Огні! огні!

І плачуть, і співають промені у далині,

немов віолончелі.

Дух, що пройняв єси все,

хто ти єсть?

Вірш «Балада ДНК»

Автором цієї поезії є Іван Драч — український поет, сценарист, перекладач, громадсько-політичний діяч ХХ–ХХІ століть. Вірш «Балада ДНК — дезоксирибонуклеїнової кислоти» він опублікував у книзі «Протуберанці серця» 1965-го. 

Ю. Щербаку

Таємниці спадкоємності — жар-птиці переліт...

А протони і нейтрони теж в своїй орбіті?

«Еврика!» — кричали вже з десяток літ

Френсіс Крик і Джеймс Уотсон — два Колумби в мікросвіті.

Таємницю спадкоємності — ДНК —

Розшифровано молекулу — світання

В біології. Людина вже звика

Визначати спадкоємність. Намагання

Запрограмувати креслення білка!

Штучні організми через десять літ!

Біологія ракетно вирвалась в політ.

Фізика захекалась. В світі тишина.

І жар-птиця — таємниця — в темряві зрина...

Так атомний ваговоз

Гупотить в історії.

Міріадами погроз

Мозок він заморює:

а) Будуть армії, будуть штучні,

Будуть цуциками прирученими,

Будуть гвинтиками приреченими —

На хресті будуть поперечинами.

б) Завод по виробництву мозків.

Пане генерале! Для вашої армії

Навантажено тринадцять составів

Модернізованих мозків типу «Дегенерат».

Можете рушати. Стривайте —

Пан президент хоче особисто

Вам вставити нову штучну клепку.

…Жухне жах на ножах,

На тривожних рубежах,

А над жахом виника

Ця балада ДНК,

Ламле стан тугим вужем,

Пересвистує ножем

Над солоним, мегатонним,

Безкордонним рубежем.

Вірш «Медуза-актинія» 

Цю поезію створив український письменник, перекладач, журналіст, літературний критик і громадський діяч Валер’ян Поліщук, який жив у ХХ столітті. У 1927 році він видав збірку «Геніальні кристали», до якої увійшла, зокрема, і ця поезія. 

Прозорий студінь, мов насіння людське,

Тремтить одірваний од хисткої стихії, 

Що голубим мусліновим покровом 

Ритмічно укладається на пружні хвилі.

Морська вода ласкаво обнімає

Той первозданний смак стихій — 

Медузу з рідкого кришталю.

Вона в димочок холоду свого

Вбирає неба опалові блиски 

Та кришить проміні на бризки, 

Що сонце шле в її кришталь.

В воді пливе мов блюдце шкляне,

Хитає знизу щупальці недужні 

Своїх безвільних коливань.

То в чашку згорне край зів’ялий,

То гриб прозорий голову згинає 

На свій важкий і змінний хрест

І так, мов думка, пропливає.

То тверда, мов прозора грудь

У юнки ніжної, опуклиться і грає.

Тонке мережево прожилків фіялкових 

В медузнім студні рухає життям;

Пересилає бліді соки

До примітивних клітинок.

Медуза слинить, як дитина,

В моїх вібруючих руках.

Чи в її трепетному тілі

Смутна свідомість виника?

Чи світовий, великий розум 

Її хоч подихом торкнув?

Чи що приймає та істота,

Що криє вічну таїну?

В криштальному первоти драглецеві

Ламається і кришиться яскравий промінь днів

Мов мужня сила в млі любовній.

Дробиться іскрами в вінцевому хресті

Її алмазних, захололих соків 

Могутній сонячний каскад.

Необережний палець мій

Поранив ткань її холодну...

Рана без болю, а чи біль тоскнотний?

Приймає, чи не зна, де смертний перехід?

Чи може тільки я,

Прибитий скельним гнітом,

Очікую хвилин розпаду

Свідомости моєї,

Прикутий силою природи

До свого вічного терпіння — божевілля,

Я — чоловік,

Та верховенна частка

Усіх живих і прорісних творінь:

Медуз, слонів і тощих мочок моху,

Всіх атомів, що несвідомі себе, 

Свого міцного дзигу електронів?

Чого в терпінні смертному тоскнію?

В моїй корі мізковій —

Прямій рідні медузам,

В моїй корі поритій,

Мов прибережний камінь,

Те освідомлення, до безуму високе 

За міріяди тоскних днів і меж 

Нарешті висунулось повне сили.

Те освідомлення себе самого світом, 

Що його прагнули глухі і темні сили, 

Нарешті вилилось у створі чоловіка,

Шоб далі він страждав

І бився через смерть.

Вірш «Геологія»

Автор цього твору — український поет, публіцист, археолог і політичний діяч ХХ століття Олег Ольжич. «Геологію» він видав у 1933 році поза збірками, але нині поезію можна знайти в повному зібранні його творів — книзі «Незнаному воякові».

Ю. Р.

Із книжки грубої, в твердих палітурках,

З гірських пластів, за вікнами вагону,

Пливе на нас симфонія п’янка

Відвічного, надхненного закону.

Котились води, дихала земля.

На сірий намул падало проміння.

Родились і лишали світло дня

Нечувані, потворні сотворіння.

О, скільки зелені, о, скільки душних злив

У грудочці блискучій антрациту!

Яке намисто золотавих днів

В одній краплині бурштину укрито!

Не порошинкою хіба твоє життя

В цьому потоці соняшних сторіччів?

Але земля — одвічне воріття,

І переходять вічно речі в річі.

……………………………………..

В саду тінистому, в нескошеній траві,

Дзвінким дівчатам, хлопцям ясночолим

Читати буде солодко нові

Книжки, що нам не розгорнуть ніколи.

Вірш «Із космосу» 

Цю поезію у 1974 році написав Микола Руденко — український письменник, драматург, філософ, космолог та економіст ХХ–ХХІ століть. У вірші «Із космосу» ліричний герой милується Землею з космосу й усвідомлює, що порівняно з іншими планетами вона є маленькою, проте гарною. 

Сіре небо сірої землі

За шибками нашими стоїть.

Десь летять космічні кораблі —

До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,

Материк далекий впізнає.

Земле, хто твій поступ розгада

І майбутнє визначить твоє?

Ні дахів, ні вулиць, ні шибок

Не помітно на тобі здаля.

Як бабусин вовняний клубок,

По орбіті котиться земля.

І вібрує нитка у руці,

Котру Сонце стомлено трима…

Де ви, люди, мавпи, горобці?

Що там — літо зараз чи зима?

Хмари чи в’язання голубе

Пропливає над тремтінням віт?..

Як же дивно бачити тебе

Отаким маленьким, рідний світ!

Ти — мов рукавичка, що лежить

Між зернят на зорянім току.

Як же просто ми повинні жить,

Щирість в серці берегти яку!..

Раптом душу смуток обпече,

На обличчя ляже сіра тінь:

Унизу під хмарами іще

Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!

Де в тобі кордон?..

То навіщо ж люди наплели

Тих дротів і сотні мегатонн

Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,

Ані меж, ні повелінь нема.

Там за слово чи за вільний крок—

Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі,

Сниться кров убивцям і катам.

Тужаться диктатори тупі

Власну велич виказать світам.

Їм, убогим, навіть невтямки,

Що не знає Космос жодних пут.

Дихають безмежністю зірки…

Де ти, справжній світе,—

Там чи тут?..

Джерела використаних світлин 

1) «The Guardian»

2) Енциклопедія сучасної України 

3) Український інститут національної пам’яті [1]

4) Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України 

5) «Радіо Свобода»

6) «Читомо»

7) Український інститут національної пам’яті [2]

8) Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України

Ілюстрації: Анастасія Василенко