Вони перемагають на міжнародних конкурсах і олімпіадах, запускають стартапи та стають найкращими студентами світу — учні Малої академії наук дійсно вміють вражати! Їхні досягнення — результат невпинної праці та підтримки з боку менторів. Наукові керівники діляться з нашими юними науковцями знаннями, надихають їх на звершення та перемоги.
Нині, до Дня знань, ми розпитали учнів Малої академії наук про їхніх наставників і про те, чому вони важливі. Гайда читати!
Ігор Клименко
винахідник дрона-міношукача та найкращий студент світу 2022 року за версією Global Student Prize
Хто твої наставники в науковій кар’єрі?
Я б назвав трьох-чотирьох людей, і передусім це батьки. Вони помітили моє зацікавлення математикою й іншими науками та підтримали його — водили мене після школи на різні курси. Так я почав свій шлях у науці й отримав додаткову мотивацію цим займатися.
Ще одним наставником був Ігор Сидорченко — вчитель у школі «Винахідник», на базі якої створили STEM-школу «Inventor». Там я почав вивчати робототехніку, робив перші дослідження, розробляв ігри. Крім того, пан Ігор — спеціаліст із фізики. Тож я обговорював із ним ідеї проєктів, які в мене з’являлися. Спершу це були дуже амбітні ідеї: до прикладу, у 7–8 класі я хотів створити вічний двигун і ще не розумів, чому це неможливо. Тож саме пан Ігор був людиною, яка за допомогою формул пояснювала, чому вічний двигун — це утопія. Після групового заняття ми щоразу вдвох ще обговорювали різні питання, які мене цікавили. Тож для мене він став role model: я теж хотів знатися і на фізиці, і на програмуванні, а ще — навчати людей.
І, напевно, найбільший внесок у мій розвиток зробив науковий керівник Олег Володимирович Козленко — професор у КПІ ім. Ігоря Сікорського та викладач у ліцеї при КПІ. Він першим запропонував мені зробити дослідження. Разом ми вибрали тему, спираючись на мої інтереси та його можливості. Він продовжував зі мною працювати навіть після повномасштабного вторгнення. Тоді ми з батьками приїхали до Василькова, під Київ, а він пішов служити в ЗСУ. Оскільки Олег Володимирович був у середовищі військових, він дізнавався важливі деталі про розмінування від фахівців і розповідав мені. Так він дуже допоміг удосконалити мій дрон-міношукач.
А які навички в тебе з’явилися завдяки наставникам?
Я думаю, батьки заклали в мене працелюбність. Вони 5 днів на тиждень працювали в Києві, а на вихідні приїжджали до Василькова допомагати бабусі. Для мене в шкільні роки це був нонсенс: чому замість відпочинку ми працюємо на городі та в саду?
Мій тато у свій вихідний прокидається о 7-й ранку й до ночі майструє меблі — це хобі, від якого він отримує неймовірне задоволення. Після переїзду до Василькова я допомагав татові з цим та в процесі опанував навичку відпочивати працюючи.
Натомість мама завжди мене заохочувала шукати й використовувати всі можливості: подаватися на конкурси, розповідати про свої ідеї людям… Наприклад, коли я подавав заявку на Global Student Prize, розумів, що одночасно зі мною це роблять більш ніж 7 тисяч людей в усьому світі. Також знав, що знадобиться багато часу на участь у відборі: лише на початковому етапі треба було написати 8 есе по 500 слів і пройти декілька інтерв’ю. Але я це оцінював як позитивний ризик: мінімальний внесок сил може згодом повністю змінити життя. Зрештою так і сталося.
Якщо говорити про те, чим завдячую іншим наставникам, то Ігор Сидорченко допоміг мені розвинути навичку шукати інформацію. Саме він показав, як і де знаходити корисні ресурси. Навіть свій проєкт про технології розмінування я почав із того, що розпитував його про джерела інформації на цю тему. Можна сказати, що пан Ігор навчив мене вчитися, а це ж фундамент для всього, що я зараз роблю.
А ось Олег Володимирович Козленко структурував і фіналізував усі навички, які я отримав раніше. Дослідження — це дуже велика робота: потрібно вивчити проблему, опитати фокус-групи, знайти експертів із цього питання та врешті запропонувати своє рішення. Олег Володимирович, зокрема, навчив мене шукати експертів і комунікувати з ними. А ще він пояснив, як оформити наукову роботу та презентувати її людям.
А за що ти найбільше вдячний своїм наставникам?
За час і увагу. У сучасному світі, як на мене, це найбільша цінність. Не фінанси, не розум, а саме час і увага.
Зараз в Україні кожен та кожна багато в чому потребує допомоги, але вони все одно готові виділяти час і допомагати іншим. Коли спілкуюся з родиною, друзями, МАНівцями та людьми, з якими раніше працював, це надихає.
А можеш підсумувати, чим для тебе важливе менторство?
У 10 класі я почав проводити заняття з математики. Саме тоді зрозумів, що таке менторство.
Але розповім за порядком. Я грав на акустичній гітарі й дуже хотів мати електрогітару. Мріяв створити музичну групу. Батьки сказали, що не можуть мені придбати електрогітару, але запропонували ідею монетизувати свої знання з математики й купити її самотужки. Так я вирішив заробити собі на електрогітару репетиторством.
Спершу в мене був один учень. Ми з ним багато спілкувалися, я намагався знайти до нього підхід. Зокрема, шукав нові методики навчання, додавав елементи гейміфікації. За перший рік занять я назбирав на гітару. Але мені так сподобалося бачити вогонь до навчання в очах свого учня, що наступного року я не припинив заняття, а навпаки, знайшов ще одного учня. Було дуже цікаво допомагати їм і ділитися досвідом. Саме завдяки цьому я розвинувся в менторстві.
Коли ж я отримав нагороду Global Student Prize, дуже багато людей почали писати й запитувати про саморозвиток і роботу над проєктом. З декількома хлопцями я зустрічався в зумі, годинами ділився знаннями й досвідом. Якраз тоді я переїжджав до Канади, мав багато справ через це, але охоче віддавав час і ресурси, які колись отримав від своїх наукових керівників.
Я вважаю, що менторство — це основа для руху людства вперед. Ми ділимося досвідом одне з одним і саме тому дійшли від рівня печерних людей до такого рівня розвитку, що літаємо в космос.
Давид Степаненко
винахідник біоплівки для пакування продуктів і срібний призер Міжнародного фестивалю інженерії, науки та технологій у Тунісі «I-FEST-2023»
Хто твоя наукова керівниця і як ви почали працювати над проєктом?
Моя наукова керівниця — Олена Василівна Крайняк, заступниця директора з навчально-виховної роботи Фінансово-економічного ліцею міста Дніпра.
Ми знайомі вже 4 роки. Олена Василівна працює вчителькою хімії плюс веде фахові заняття, наприклад із медичної допомоги в межах курсу «Захист України». Основний її напрям — хімія. Але вона заохочує нас також займатися екологією, оскільки сама цікавиться захистом довкілля та веде екологічний гурток у ліцеї.
У нашому ліцеї після 9 класу всі учні вибирають тему для наукового дослідження. Я вибрав екологічний напрям, тому Олена Василівна стала моєю науковою керівницею.
Вона також порадила мені другу наукову керівницю — Лілію Анатоліївну Фролову, яка працює професоркою на кафедрі технології неорганічних речовин і екології Українського державного хіміко-технологічного університету й може ще ґрунтовніше проконсультувати мене. Тому під час роботи над проєктом у мене фактично було дві менторки, але 95% часу я спілкувався саме з Оленою Василівною.
Розкажи про вашу співпрацю. Як усе відбувалося?
Наприкінці 9 класу ми спільно визначили тему: я взявся досліджувати біополімери. Улітку самотужки шукав про це інформацію та складав корисності в папку на ноуті.
А коли я вже вчився в 10 класі, Олена Василівна підшукала лабораторії, на базі яких я проводив своє дослідження: в ліцеї та при Українському державному хіміко-технологічному університеті.
Мені пощастило, що на момент повномасштабного вторгнення я встиг провести достатньо дослідів і написав роботу для участі в обласному етапі Конкурсу-захисту. Через активні бойові дії в лютому 2022-го я виїхав на два тижні з Дніпра в село до бабусі й дідуся. Та вже невдовзі Олена Василівна почала дзвонити й писати з питаннями про проєкт. Хтось міг подумати: «Тут війна, наукова робота не на часі». Але не Олена Василівна. І мене тоді це дуже надихнуло!
Вона підказувала, як правильно проводити дослідження, — розповідала все до подробиць. Але найцінніше для мене те, що я робив усе сам. Якщо щось не так, вона потім пояснювала, що саме. Завдяки такому підходу розвиваєш самозарадність.
Як думаєш, які ще риси та навички, крім самозарадності, з’явились у тебе завдяки науковій керівниці?
Насправді іноді самозарадність стає проблемою: у мене було бачення проєкту, а на конструктивну критику я не зважав. Олена Василівна навчила дослухатися до думки інших. Звісно, треба мати свою голову на плечах, але й не варто ігнорувати обґрунтовані поради інших.
Також я навчився глибше занурюватися в питання. Тепер отримую знання не за дві-три секунди за першим-ліпшим посиланням, а читаю фахову літературу, звертаю увагу на контекст.
Одна з найкрутіших порад від Олени Василівни така: «Якщо ти не знаєш точного значення терміна, не вживай його у своїй доповіді». Часом буває спокуса напустити туману, щоб здатися розумнішим, ніж ти є. Однак я зрозумів: важливо чесно себе презентувати й говорити лиш те, про що точно знаєш.
А за що ти найбільше вдячний Олені Василівні?
Я їй дуже вдячний за те, що показала мені мої можливості. Для мене дуже важливо реалізуватися в житті. І це не про здобуття нагород, а про те, щоб сповна використати свій потенціал.
Олена Василівна навчила мене правильно ставити цілі: вони мають викликати емоції, спонукати до дії. Не варто чогось досягати для галочки.
Пригадую, як у 6 класі апогеєм мого успіху була участь у міській олімпіаді з математики й 20-те місце в ній. І ось в 11 класі завдяки підтримці Олени Василівни я презентував власний проєкт у трьох країнах! Я вдячний, що мені дали таку можливість — розвиватися і дізнатися, чого я вартий.
Плануєш подальшу співпрацю зі своєю науковою керівницею?
Я закінчив ліцей і готуюся до вступу в університет, тому наразі проєкт про біополімери зупинено. Але ми з Оленою Василівною підтримуємо зв’язок, і я розраховую на майбутню співпрацю вже як консультант для її підопічних.
У нас є невеличка спільнота її учнів, які займаються схожою тематикою. Коли я навчався у 10 класі, Олена Василівна познайомила мене з ученицями 9-го та 11-го, які з нею робили екологічні проєкти, та ініціювала наші зустрічі. Ми збиралися разом, показували свої проєкти й коментували напрацювання одне одного. Це була дуже крута практика.
Олена Василівна мотивує допомагати іншим учням досягти або такого самого, або навіть більшого успіху. Це чітко можна простежити в тому, які досягнення мають її підопічні. Наприклад, дівчина, яка була підопічною Олени Василівни за два роки до мене, посіла перше місце в Конкурсі-захисті на обласному рівні. Та, що була за рік до мене, — друге місце на всеукраїнському етапі. Я посів перше місце на всеукраїнському етапі та їздив на міжнародні конкурси. Впевнений: наступні учні підуть ще далі!
Євгенія Вінницька
авторка оповідання «Клітка», з яким цьогоріч здобула золото на міжнародному екоконкурсі GENIUS Olympiad у категорії «Креативне письмо», та переможниця Конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт у секції «Соціологія»
Як ти познайомилася зі своєю науковою керівницею?
Ми познайомилися, коли я вступила до Сумської обласної гімназії-інтернату для талановитих та творчо обдарованих дітей. Я точно знала, що там є багато класних гуртків, і дуже хотіла їх відвідувати. Виявилося, що багато з них проходять під керівництвом Ганни Євгенівни Шевченко.
Пригадую, як зайшла на гурток журналістики та познайомилася там із нею. Ганна Євгенівна — надзвичайна людина. Вона справжня письменниця: чимало її книжок надрукували українські видавництва. Тож у Ганни Євгенівни є досвід, і, як фахівчиня в цій справі, вона може багато чого навчити.
У нас є облаштована редакція — місце, де збиралася вся редколегія. Ми вчилися правильно створювати статті, приносили свої варіанти Ганні Євгенівні, а вона радила, що варто виправити, як цікавіше написати.
Другий гурток, який веде Ганна Євгенівна, — це літературна студія «Веретено». Там ми працюємо вже не в публіцистиці, а над власними літературними творами.
І ще один напрям її роботи — це гурток краєзнавства. У його межах ми, наприклад, долучилися до фестивалю «Ніч міста» в Сумах: проводили екскурсії в українських костюмах кінця ХІХ й початку XX століття. До речі, ці автентичні вбрання відтворили учасниці гуртка з Ганною Євгенівною.
Тож у Ганни Євгенівни чимало різного професійного досвіду, яким вона радо ділиться. А ще в неї багато віри в нас, дітей, і вона підтримує всі наші ідеї та проєкти.
Під час розмови на занятті одного з гуртків я дізналася про Малу академію наук і Конкурс-захист науково-дослідницьких проєктів. Відтоді два роки поспіль брала участь у Конкурсі-захисті МАН: створювала проєкти із соціології під керівництвом Ганни Євгенівни.
Наприклад, цьогоріч я опитала французьких підлітків про те, які стереотипи в них є про Україну та українців, і представила результати на всеукраїнському рівні Конкурсу-захисту. Мабуть, це дослідження було справді важливе, тому що я посіла перше місце.
А як ви організували свою співпрацю над цими проєктами?
Ще до повномасштабної війни я бігала весь час у редакцію до Ганни Євгенівни — і це просто феєричний досвід. Я працювала не тільки з нею, а й з усіма гімназистами, тому що ми вчилися одне в одного. І зараз теж постійно влаштовуємо онлайн-зустрічі, листуємося.
Ганна Євгенівна знаходила для нас час навіть у період блекаутів. У мене тоді теж були свої труднощі зі зв’язком. Зараз я паралельно навчаюсь очно у Франції та дистанційно в Україні. У французькому ліцеї забороняють користуватися гаджетами. Пригадую, як доводилося ховатися навіть під час захисту своєї роботи в Малій академії наук, тоді відчула себе бунтаркою.
Навіть за таких умов підтримуємо з Ганною Євгенівною зв’язок. Вона мені багато допомагає в роботі з текстами: зі статтями, науковими роботами, а ще — з художніми творами. Завдяки її підтримці я перемогла на GENIUS Olympiad! Сподіваюся, що й наступного року разом ми створимо наукову роботу, яку побачить світ.
Загалом наступний рік буде насиченим: в Україні складатиму НМТ, у Франції — державний іспит. Але завдяки Ганні Євгенівні знаю, що подолаю все. Вона для мене — велика мотивація та підтримка.
Які навички в тебе з’явилися завдяки співпраці з Ганною Євгенівною?
Від неї я дізналася основи журналістської та письменницької роботи, зокрема про пошук інформації та сторителінг. Вона відкрила для мене соціологію: навчила говорити з людьми та не боятися ставити запитання. Досі пам’ятаю, як прийшла до неї з готовим опитувальником для першої своєї роботи із соціології. Виявилося, що не все так просто з формулюваннями й треба ще вміти ставити запитання правильно.
Цього року я зверталася до адміністрації французького ліцею по дозвіл на поширення мого опитування серед французьких підлітків. Тут система досить жорстка: вони пильно вивчали кожне запитання в опитувальнику. Це була ефективна перевірка того, чого мене навчила Ганна Євгенівна. Я її пройшла, та ще й отримала новий досвід комунікації.
Я вдячна Ганні Євгенівні за все, але найбільше — за те, що вона запропонувала мені свій час і підтримку. Це, мабуть, найголовніше, що вона могла мені дати.
Вважаю, що кожній людині важливо спочатку мати наставника чи менторку, які можуть показати щось нове. Мені Ганна Євгенівна показала, що я здібна. До зустрічі з нею я не вірила, що можу створювати щось особливе.
Навіть на гурток літературної творчості я пішла в останню чергу: сумнівалася, що зможу писати. Думала: хто я порівняно з великими письменниками? Маленька дівчинка. А Ганна Євгенівна показала, які інструменти можна використовувати, щоб розвиватися і вийти згодом на рівень великих письменників. І ще вона розповіла про можливості показати свої роботи світу — я про GENIUS Olympiad зокрема і загалом про Малу академію наук.
Я сильно за нею сумую, і мені дуже бракує офлайн-режиму в редакції. Але, мабуть, треба змиритися з тим, що наша співпраця перейшла в інший формат.
Михайло Муцький
винахідник технології виробництва пористого алюмінію та композиту на його основі, золотий призер Міжнародного шоу винаходів та інновацій «INTARG-2023»
Хто твій науковий керівник і як ви познайомились?
Мої науково-дослідницькі проєкти в Малій академії наук курує Олег Козленко — асистент кафедри загальної фізики в КПІ ім. Ігоря Сікорського. Познайомились ми, коли я вибирав тему, яку хочу досліджувати в Малій академії наук. Ми передивились декілька ідей: шукали на перетині того, що цікавить мене і на чому знається він. Зійшлися на матеріалознавстві.
Як ви налагодили співпрацю?
Ми щотижня бачилися на занятті в секції «Технологічні процеси та перспективні технології», яку Олег Володимирович веде в київській МАН. Тож йому було легко відстежувати, як просувається моя робота над проєктом.
Оскільки повномасштабна війна тоді ще не почалася, працювали здебільшого офлайн, тільки іноді переписувалися в телеграмі. З науковим керівником немає такої дистанції, як з учителями в школі, тож спілкуємося більш неформально.
У проєкті найбільше Олег Володимирович допомагав із приладами для дослідження, зокрема з опануванням програмного забезпечення до них. А ось зразки пористого алюмінію здебільшого виготовляв я сам. Він давав свободу дій і лиш скеровував там, де це було потрібно.
Також Олег Володимирович допоміг із місцем для проведення дослідів. Мені потрібна була лабораторія: спочатку для виготовлення зразка, а потім — для того, щоб дослідити його. Тож він домовився про лабораторію в КПІ.
Це була цікава й класна співпраця — і під час роботи над проєктом, і потім, уже під час змагань. Мені все сподобалось!
Розкажи, будь ласка, які навички ти розвинув під його наставництвом.
Коли працюєш над якимось великим проєктом вперше, звичайно, змінюєшся — рухаєшся в бік самостійності. Я відчуваю, що став трішки дорослішим.
Ментор — це не вчитель, який дає готову інформацію. Він дає змогу здобувати інформацію та практикуватися самостійно, а тоді підсвічує помилки, про які ти навіть не здогадуєшся. Олег Володимирович завжди підказує, де і як можна було зробити краще або простіше й ефективніше.
Ну а найбільше я йому вдячний за те, що він допоміг почати робити те, що мені подобається. Дуже важливо на першому етапі наукової кар’єри мати ментора. Допомога потрібна навіть в адміністративних питаннях, не кажучи вже про саму роботу над проєктом.
Валерія Рябоконь
дослідниця мікрогріну та переможниця Європейської виставки креативності та інновацій «EUROINVENT-2023»
Хто твоя наукова керівниця і як вам співпрацювалося?
Моя менторка — Валентина Олександрівна Доценко, викладачка біології в Бориспільському академічному ліцеї. У нас була неймовірна співпраця!
Валентина Олександрівна дуже підтримала мене морально. Я хвилювалася, чи все вдасться. Вона ж казала, що знає: все буде так, як я хочу. Від початку вірила, що я з цією роботою вийду на міжнародний рівень.
На першому етапі проєкту ми разом склали план дій, а далі я за ним рухалася. Водночас у нас у роботі не було жодних обмежень: мені не казали, що я повинна чи не повинна робити. Я відчувала її довіру.
А як проходили ваші зустрічі?
Ми почали працювати над проєктом ще до повномасштабної війни, тож спершу разом проводили досліди. Але після 24 лютого 2022-го я довгий час була за кордоном — тоді ми спілкувалися виключно онлайн. Валентина Олександрівна перевіряла текст моєї роботи, виправляла неточності в наукових термінах, надавала зворотний зв’язок щодо постера.
Вона також постійно тримала руку на пульсі: чи дотримуюсь я суті роботи та чи йду до мети, яку ми поставили на початку. Згодом, коли я вже повернулася в Україну, ми почали більше комунікувати офлайн: зустрічатися, обговорювати, які деталі проєкту можна вдосконалити.
З чим наукова керівниця допомогла тобі найбільше?
Що стосується змісту проєкту, вона найбільше допомогла мені тим, що пояснила, як правильно поводитися з рослинами. Доти я такого досвіду не мала. Знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти, як усе правильно робити. Саме з цим Валентина Олександрівна дуже мені допомогла. Тими навичками та знаннями, які я від неї перейняла, тепер планую ділитися з іншими в межах майбутнього стартапу.
Дарій Кузьмінський
винахідник методу створення плівок для сонячних батарей і переможець Міжнародної виставки інновацій «E-NNOVATE-2023»
Розкажи про своїх наукових керівників: хто вони і які це люди?
У мене два ментори: Павло Шаповал і Мартин Созанський.
Вони працюють у Львівській політехніці на кафедрі фізичної, аналітичної та загальної хімії. Мають чимало наукових здобутків, але залишаються дуже простими у спілкуванні. Це позитивні люди з чудовим почуттям гумору.
Також певну менторську підтримку мені надав керівник секції хімії у львівській МАН. Наприклад, він часто радив змагання, до яких варто долучитися. Я йому теж дуже вдячний.
А з чим допомагали твої наукові керівники?
Спершу вони підказали, яку літературу почитати, де і як її шукати. Здебільшого все було англійською, тож я ще й мовні навички підтягнув.
З часом ми перейшли до практичної частини, і саме наукові керівники навчили мене працювати в лабораторії. Я попередньо ходив на заняття з хімії в Малій академії наук і мав базові знання. Але там були дуже прості експерименти — достатньо, до прикладу, вміти виміряти три грами речовини.
Мої ж наукові керівники навчили вимірювати масу речовини до четвертої цифри після коми, інакше буде занадто велика похибка. Тож я добряче розвинув точність і скрупульозність. Навіть зараз, коли щось готую вдома, мама каже: «106 грамів — це нормально», а я мушу довести рівнісінько до сотні.
Також для проєкту потрібно було багато обладнання, зокрема й дорогого. Мені дозволяли з ним працювати під наглядом менторів. На першому занятті я лиш дивився, як вони це роблять, а вже наступного разу почав робити сам. Спершу робив щось просте, а далі — чимраз складніше.
Які враження в тебе від співпраці?
Загалом я вдячний Малій академії наук і наставникам, що мав змогу спробувати себе в хімії. У школі такого шансу не було: там хімія — наче друга математика, але із записуванням реакцій. Бракує практики.
Коли я вперше прийшов на хімію в Малу академію наук у 5 класі, то був дуже розгублений. Коли вже у 8-му почав створювати проєкт, був трішки більше впевнений, але все ще мав сумніви, був і страх. Однак підтримка людей, які мають у цьому досвід, дуже полегшує процес навчання.
Мої наукові керівники — найліпші репетитори, яких можна собі уявити. Я дуже вдячний, що вони мене підтягнули та заохотили пов’язати своє майбутнє з хімією.
Ти ще плануєш якісь проєкти зі своїми науковими керівниками?
Так, маємо вже невеличкий ескіз наступної теми. Будемо невдовзі стартувати. Зараз планую ще й проєкт із медицини. Тому в цій галузі теж потребую наставництва — з цим допомагає керівниця секції біології львівської МАН. Вона обіцяє познайомити мене з викладачкою з факультету біомеханіки Львівського національного університету імені Івана Франка. Сподіваюся, ця співпраця буде такою ж плідною, як і з моїми менторами-хіміками.
Більше про співпрацю наукових керівників і учнів Малої академії наук — у наших попередніх матеріалах:
«Як це — бути науковим керівником юних геніїв: історія викладача В’ячеслава Пономарчука»;
«Як це — виховувати юних науковців: інтерв’ю з науковим ментором і винахідником Віктором Колдуном»;
«Як це — бути науковою керівницею юних геніїв: історія викладачки та письменниці Ганни Шевченко»;
«Як стати науковим керівником юних геніїв: поради Олега Козленка».
Ілюстрації: Анастасія Василенко