Олег Козленко — асистент кафедри загальної фізики у КПІ ім. Ігоря Сікорського та науковий керівник призерів престижних світових змагань. Серед його вихованців — Ігор Клименко, який цьогоріч здобув першість на Global Student Prize. Ігор отримав звання найкращого студента світу — його відзначили за найбільший реальний вплив на навчання, життя своїх однолітків і на суспільство загалом.
Сьогодні ми вирішили розпитати пана Олега, як це — виховувати зіркових науковців, мотивувати їх до створення інноваційних винаходів і надихати на перемоги у світових змаганнях.
Почнемо з обговорення найсвіжішого інфоприводу :) Цьогоріч ваш вихованець переміг на Global Student Prize — конкурсі серед студентів-змінотворців. Розкажіть, яким був ваш шлях до перемоги?
Цей рік, безперечно, вийшов дуже важким. Але навіть попри війну ми з Ігорем вирішили податися на конкурс. Я дуже хотів, аби про Україну більше говорили у світі, аби знали про наших науковців. Тож коли до нас вже почали приїжджати журналісти з-за кордону, ми наголошували, що українці — це самостійна нація, ми боремося проти загарбників і як ніколи потребуємо допомоги світу.
На початку ставився до змагання скептично — мені здавалося, що це все несерйозно. Потім, побачивши кількість учасників, а їх було близько 7 тисяч, засумнівався в тому, що тут взагалі можливо кудись пробитися. А коли Ігор пройшов у сотню найкращих, ми почали потроху вірити, що перемогти все-таки реально. Водночас я дивився на 10 найкращих учасників, вивчав їхні проєкти і все ще дуже сумнівався. Говорив Ігорю: «Нам тут нічого, мабуть, не світить», але він наполягав і просив, аби ми продовжували боротися і пробувати. Це він змушував мене приїжджати з дачі на кількагодинні інтерв’ю та брати участь у зйомках для проєкту.
Зрештою, у нас все вийшло, адже Ігор вірив у свої сили. Тепер ми справжні зірки!
Звісно, ми займалися не лише цим конкурсом. Раніше змагалися на Конкурсі-захисті учнівських робіт від МАН (змаганні наукових проєктів від учнів-членів Малої академії наук України — прим. ред.), подавалися на iCAN (міжнародне змагання винаходів та інновацій у Канаді — прим. ред.) і ще на чималу кількість конкурсів. Іноді люди думають, що науковцям легко подавати один проєкт на багато конкурсів, але це не так: у кожного змагання — свої вимоги та свій формат, тож до кожного з них потрібно ретельно готуватися. Тому Ігор постійно якщо не працює над своєю розробкою, то готується до змагань і їздить на конкурси різними країнами. Це кропітка робота.
Перемогу Ігорю приніс його проєкт «Quadcopter Mines Detector». Це проєкт дрона, що допомагає розміновувати території після бойових дій. Поділіться, якою була ваша спільна робота над винаходом.
Початково Ігор планував подвійний проєкт, пов’язаний із розмінуванням: власне цей квадрокоптер і на додачу робот, який збирав би уламки снарядів на полях. Та вирішили зосередитися саме на дроні.
Розробка такого проєкту майже на всіх етапах досить складна, адже потребує багато співпраці з військовими, підприємцями і представниками Міноборони. Ігор проводив чимало зум-конференцій, радився із саперами та тримав контакт з експертами.
Звісно, ми стикалися з чималими труднощами на всьому шляху розробки. Тут треба враховувати багато нюансів. Приміром, нам довелося купити дрон із відкритою архітектурою — ми ледве встигли забрати останній у своїй категорії екземпляр на аліекспресі. Також у процесі виявилося, що не кожна модель дрону відповідає стандартам Міноборони. І, звісно, багато чого впирається у фінансування, адже такі проєкти потребують серйозних інвестицій. Найбільшим випробуванням, безперечно, стала війна, але Ігор не зважав на жодні перепони і просто продовжував працювати. Я захоплююся цією його рисою — доводити роботу до кінця попри все.
Світлина: Global Student Prize
Крім Ігоря, серед ваших студентів є й чимало інших зіркових учених. Володимир Каран, який винайшов інфравізійний камуфляж і здобув золото на виставці інновацій «E-NNOVATE» у Польщі. А ще Єлизавета Столярчук — творчиня вітряного генератора на основі сегнерового колеса, яка здобула золото на виставці «Global Industrie» у Франції. А з чого почався ваш шлях наставництва юних винахідників?
Світлини: видання «ШоТам» і сайт КПІ ім. Ігоря Сікорського
Почалося все з того, що ректор КПІ, де я працюю, видав розпорядження, аби викладачі всіх факультетів проводили заняття для школярів і вчителів. Дітей планували познайомити з наукою та інститутом, а вчителі мали приходити підвищувати кваліфікацію.
Потрапив я на ці заняття майже випадково: заступниця декана факультету просто спіймала мене в коридорі та радісно повідомила, що я тепер буду займатися з дітьми. Я спершу не хотів — не дуже розумів, що це буде, навіщо і чи вийде в мене взагалі. Я вважав, що діти до 11 класу ще не зовсім розбираються в науці й лише починають пізнавати її основи. Тож вмовляти мене довелося близько року, доки я не погодився спробувати.
На початку наставницького шляху я мав лише двох підопічних. Якщо відверто, то спершу було важко. Усе відрізняється від взаємодії зі студентами. По-перше, з ними можна спілкуватися набагато складнішою мовою. По-друге, студенти вже вступили в університет, їм страшно не скласти сесію та втратити свій шанс, тож їм можна за потреби про це нагадувати. А коли до тебе приходять діти, це більше нагадує гурток після школи: якщо їм подобається, вони працюють, а якщо не цікаво, вони просто візьмуть і підуть собі. З ними потрібно говорити трохи простіше і часом пояснювати те, що для тебе здається очевидним.
Діти не отримують за свою роботу якоїсь винагороди — здобувають лише знання та досвід, а також пробують себе в науці. Згодом саме ця складова роботи стане для мене вирішальною. Я вважаю, що пробувати себе дуже важливо: у мене були підопічні, які займалися пару років, посідали призові місця на змаганнях, а потім зрештою розуміли, що фізика їм насправді не подобається. І це добре! У науці від’ємний результат — це теж результат.
Поступово до наших курсів стали долучатися більше дітей, а я навчився з ними комунікувати і втягнувся. Працюю з ними вже 15 років. Зараз мені складно уявити, як це — не викладатися заради своїх учнів на повну.
Як виглядає ваша співпраця з юними науковцями? Як генеруєте ідеї і що робите, аби врешті перетворити їх на винаходи, що вражають світову спільноту?
Світлина: сайт КПІ ім. Ігоря Сікорського
Ми експериментуємо, пробуємо, вчимося. Я намагаюся познайомити їх з наукою й показати процес розробки якомога реалістичніше, адже довкола винахідництва існує купа міфів. От приміром, багато хто уявляє, що наукове відкриття — це неминуче щось на кшталт раптового осяяння: йдеш собі, і тут до голови приходить геніальна ідея, а після одразу виходить щось досконале й інноваційне.
У реальності ж, коли починаємо втілювати якийсь задум, ми ніколи не знаємо, що з цього вийде. Тож я показую, як працюють ті чи інші фізичні явища і як ними можна спробувати керувати, але й також пояснюю, що не можна бути на 100% впевненим у результаті свого проєкту, навіть якщо ти досвідчений науковець. І справді, у нас з учнями було чимало випадків, коли ми починали втілювати проєкт, але нічого не виходило. І це нормально. Мене самого постійно інтригують ідеї моїх підопічних: чи працюватиме воно так, як ми собі уявляємо, чи ні? Через те, що ми постійно експериментуємо і пробуємо втілювати навіть неймовірні ідеї, часом трапляються дуже смішні історії.
Приміром, колись ми з однією дівчиною вивчали фізику низьких температур і працювали в лабораторії кріогенної техніки. Одного разу вона звернулася до мене з ідеєю створити технологію епіляції рідким азотом. Я погодився. Випробовували технологію на нашому інженерові: посадили на стілець і почали епілювати. В результаті нічого путнього не вийшло, бо йому було дуже боляче. От так люди, буває, страждають в ім’я науки. (Сміється.)
Також я допомагаю дітям підтримувати впевненість у собі. На шляху до таких складних винаходів, як-от у Єлизавети Столярчук чи Володимира Карана, зазвичай стоїть чимало перешкод, які ми долаємо разом. Ці перепони бувають суто психологічними. Наприклад, багато дітей сумніваються у власних силах і знецінюють свої здобутки. Але це не заважає їм працювати далі, генерувати круті ідеї та доводити свою кращість і на конкурсах, і між собою. Розумних і талановитих дітей дуже багато. Моя ж роль — підтримати їх, направити і показати, як втілювати ідеї на практиці.
Що для вас ваша робота? Якою бачите свою місію на цій посаді?
Мені іноді кажуть, що я ненормальний, адже приділяю дітям надто багато часу. Колеги деколи не розуміють, навіщо я це роблю. Звісно, я теж людина, і мені, буває, не хочеться напружуватись і відпрацьовувати неоплачувані години. Але коли я бачу дитину, яка звертається до мене з проєктом і захоплена якоюсь ідеєю, я не можу працювати у півсили.
Тож моя робота — більше, ніж просто години викладання чи якісь формальності. Зі своїми дітьми я повністю занурююся в їхні проєкти і роблю все, що від мене залежить, аби допомогти їм втілити ідеї в життя. Навіть коли ми завершуємо співпрацю, а учні стають студентами, вони продовжують мені писати: питають поради чи навіть просять вирішити якісь задачі на іспитах. В останньому я, звісно, відмовляю — думати і вчитися треба самостійно.
Ми з учнями так багато обговорюємо якісь проєкти чи довго працюємо над винаходами, що мої доньки часом відчувають ревнощі. Це цілком зрозуміло: я можу зупинити машину і почати радити якісь зміни у презентації підопічним, спілкуватися з ученицею про її проєкт через зум опівночі чи кинути все й поїхати з дачі у місто, якщо учню це потрібно. Учень чи учениця мені можуть написати о 3-й ночі: «Ви спите? У мене є до вас запитання». І що робити? Починається переписка.
Свою роботу і місію я можу охарактеризувати принципом, який розробив для себе: коли мій учень у чомусь виграє, це його перемога; коли ж програє, зазнаю невдачі вже я. І коли трапляється така невдача, я передусім думаю, що можна було б зробити краще та як не допустити такого в майбутньому. Тож це шлях постійної роботи над помилками. Важливо вміти зносити всі негаразди і проживати їх разом із дітьми, часом навіть заспокоювати та втішати. Адже несправедливості теж трапляються, і вони лишають по собі душевні рани, що закарбовуються в мене на все життя.
Світлина: сайт КПІ ім. Ігоря Сікорського
Що б ви порадили колегам, які хочуть стартувати як наукові керівники та натхненники юних винахідників?
Передусім раджу усвідомити, що всі діти талановиті. Не буває бездарних дітей — є лише ті, яким не цікаво, або ж вони себе поки не знайшли. Я спостерігав не один випадок, коли учні, які отримували з математики чи фізики одиниці на уроках, потім здобували з тих же предметів призові місця на олімпіадах і досягали великих результатів. Саме тому важливо зацікавити учнів і допомогти їм знайти заняття, яке їх запалюватиме. Варто давати дітям пробувати все підряд, допомагати шукати власний шлях і ніколи не робити передчасних висновків про їхні здібності й таланти.
Також важливо бачити в кожній дитині передусім рівноправну особистість. Учні зазвичай дуже чітко відчувають, коли до них ставляться формально або зверхньо. Тож варто плекати партнерські стосунки, допомагати і співпрацювати, а не наказувати чи давити авторитетом. У наставництві я рекомендую вдаватися до діалогу. Коли ми з учнями працюємо над проєктом, у нас іде обмін думками. Ми обговорюємо все, що стосується роботи, нам обидвом цікаво дізнатися результат.
Ще одна порада — спонукати своїх учнів мислити самостійно. Я спеціально даю дітям можливість помилятися, аби вони задовольнили жагу до експериментів і вчилися мислити. Це дуже важливо, адже не завжди учні вміють користуватися тим багажем знань, який вони отримали у школі. Можна знати всі формули і теореми, але для продуктивної роботи з ними потрібно ще й навчитися думати, йти шляхом спроб і помилок, вміти генерувати ідеї. Всього цього я намагаюся навчити своїх дітей протягом нашої співпраці.
А що би порадили дітям, які мріють про наукову кар’єру?
Передусім раджу пробувати все, що цікавить. Для початку варто хоча б поверхово поцікавитися наукою — бажано ще до того, як ви зануритеся в неї в університеті. Відвідайте підготовчі курси, почитайте наукові тексти, візьміть участь у дослідах. При цьому будьте відвертими із собою, адже шлях науки має вас справді захопити. Аби займатися наукою у перспективі, ви маєте зафанатіти від неї. Власне, на своїй роботі я даю такий шанс — доторкнутися до науки, спробувати себе в ній, пошукати щось для себе цікаве. А діти вже самі вирішують, подобається їм чи ні, хочуть вони продовжувати шлях у науці чи ні.
Водночас я вчу своїх дітей: якщо вже розпочали проєкт, його варто довести до кінця й не піддаватися сумнівам. За моїми спостереженнями, зі 100 учнів доходять до фінального результату близько 20 — решта ж кидають справу на півдорозі. Тож раджу вірити в себе, плекати в собі наполегливість і прямувати до мети попри все.
У МАН є ще вдосталь історій успіху наших юних науковців. Про перемоги на конкурсах, кейси та лайфхаки у кар’єрі винахідника чи винахідниці читай у наших попередніх матеріалах:
Як українські підлітки на міжнародній екоолімпіаді перемагали: 6 історій учасників GENIUS Olympiad
Діти науки і Незалежності: 6 історій українських науковців і науковиць
А ще стеж за історіями винахідників на сторінках МАН у фейсбуці та інстаграмі
Ілюстрації: Анастасія Василенко