Віктор Колдун — ментор юних українських винахідників, які вражають своїми розробками міжнародне журі. Серед його вихованців — Анастасія Венчковська — призерка індустріальної виставки «Global Industrie» у Франції, Юрій Сагайдак і Володимир Думайло — призери міжнародної виставки винаходів у Хорватії «INOVA-2021», Олександр Борило — переможець виставки технологій у Малайзії (MTE), а також Катерина Пелещишин — переможиця Міжнародного змагання винаходів та інновацій у Канаді «iCAN-2022».
У сьогоднішньому інтерв’ю ми розпитали пана Віктора, як це — бути ментором зіркових науковців, мотивувати їх до створення інноваційних винаходів і надихати на перемоги у світових змаганнях.
Розкажіть детальніше про свій професійний шлях. Як ви пов’язали життя з винахідництвом?
Я все життя займався розробкою обладнання як інженер-конструктор: розробляв для різних підприємств те, що вони не могли закупити за кордоном. Деякі мої розробки виходили навіть кращими за свої іноземні аналоги. Загалом за час роботи мені вдалося запустити багато дрібних виробництв і таким чином підтримувати українську промисловість. Я й досі займаюся винахідницькою діяльністю.
Як від роботи на підприємствах ви перейшли до освітянської діяльності?
У процесі роботи інженером я навчився винаходити самостійно, усвідомив деякі ключові для винахідників принципи роботи, зрозумів, як досягнути у цій сфері результатів.
Також я читав книжки про винахідництво з настановами та порадами. Але переважно вони зводять усе до осяяння чи генерації видатних ідей, тоді як на практиці я з’ясував, що винахідництво — це насправді дуже важка й систематична праця. Так на певному моменті свого життя вирішив ділитися знаннями та вміннями з дітьми, знайомити їх зі справжньою винахідницькою працею й допомагати їм створювати щось своє. У цьому плані я, як самурай: за давньою традицією, якщо той лишався непотрібним в основній діяльності, він ішов вчителювати :)
Як почався ваш шлях наукового ментора?
Все почалося зі знайомства з Василем Михайловичем Пострільоним — тоді він був директором Львівського технологічного ліцею, де зараз знаходиться лабораторія, у якій ми з дітьми працюємо над винаходами. Ми спілкувалися на освітні теми й поступово дійшли до питання залучення дітей до технічних предметів. Ми вирішили спробувати методику, яку зараз втілює дружина Стіва Джобса, Лорен Павелл Джобс: зацікавлювати дітей навчанням через проєктну діяльність. На щастя, мені вдалося знайти спонсора, який погодився виділяти невеликі суми на втілення нашого задуму. Завдяки залученим коштам на базі ліцею ми створили лабораторію, й ось уже 10 років цей проєкт триває. На жаль, Василя Михайловича та спонсора вже немає з нами, але ми продовжуємо працювати. Сподіваюся, ще якийсь час протримаємося.
Наразі сформували ресурсно-методичний центр, де маємо змогу систематично працювати. У мене постійно є кілька підопічних, які навчаються в ліцеї або приходять з інших закладів. Ми пробуємо робити різноманітні проєкти, як правило, винахідницькі. А ще я веду уроки з робототехніки й технологій у молодших класах — там також пробуємо з дітьми щось створювати.
Як у вас зазвичай розпочинається і триває співпраця з учнями?
Розпочинається з пояснення, що винахід — це продукт еволюції :) Уявімо, приходить дитина. Ми з нею вибираємо завдання, яке їй хотілося б вирішити. Далі я допомагаю їй згенерувати ідею його розв’язання. Ми починаємо працювати над цією ідеєю й у процесі отримуємо нові знання. Початкова ідея «відмирає», натомість на її місце дитина ставить вже щось своє — власні задуми, що зародилися у процесі роботи. За кілька таких циклів часом виходять дуже серйозні винаходи. Я інколи й сам дивуюся: ніби щось ліпили, бавилися, а тут на тобі — отримуємо цілком солідні результати.
Хоча з розробками не так просто кудись пробитися, як це може здаватися на перший погляд, але процес винахідництва однозначно змінює дітей. Вони дізнаються більше, у них розширюється світогляд, вони нерідко після школи вступають до престижних університетів.
Чи повпливала повномасштабна війна на інтереси дітей і вашу діяльність загалом?
Поки йде війна, винаходи, на перший погляд, здаються чимось не надто важливим і нецікавим людям. Водночас я помічаю, що наше суспільство дедалі більше пересвідчується: наука й новітні технології відіграють на полі бою ключову роль. Наприклад, українські військові справляються з десятикратною перевагою над російською артилерією зокрема й завдяки математичним знанням і, звісно, використанню інноваційної військової техніки, над якою працювали науковці.
Загалом я помічаю, що кожного року в дітей різні інтереси — тенденції змінюються. Зараз багато учнів зацікавилися темою військових технологій, обладнання й усім, що з цим пов’язане.
Ви вже зазначали, що робота винахідників специфічна й має власну рутину. А які риси ви вважаєте необхідними для успішних винахідників?
Ключовою рисою вважаю працелюбність! Винахідництво потребує зусиль і часу. Треба систематично й наполегливо займатися, проявляти впертість у своїх задумах. Це обов’язково для того, аби почати роботу й вести її до певного моменту. Я розповідаю дітям, що системність важлива — вона нерідко спрощує навчання. У формальній освіті вбачаю нестачу системності: діти мають вчити закони, а не факти.
А от результат роботи над винаходом уже залежить від різноманітних чинників: як людина проявить себе у процесі, які додаткові якості в собі розкриє, який у неї потенціал і як вона його реалізує — адже ми не знаємо до кінця всі можливості та здібності нашого мозку. Тож дуже часто процес і результат винаходження непередбачувані.
Чим, на вашу думку, конкурси винаходів, як-от Конкурс-захист МАН, є корисними для учнів?
Наукові конкурси — найкращий спосіб мотивувати дітей до винахідництва. Можна скільки завгодно розповідати дитині всім педагогічним чи батьківським колективом, мовляв, якщо вона добре вчитиметься та наполегливо працюватиме, років за 20 досягне чогось визначного, а колись отримає Нобелівську премію. Це не працює. Аби захопити учнів винахідництвом, потрібно дати їм стимул: чому я цим займаюся, для чого це? Серйозним стимулом можуть слугувати конкурси для винахідників, виставки інновацій тощо. У цих заходах важливі не стільки нагороди чи премії, скільки змагання. Щоб ви розуміли, на створення навіть найпростішого винаходу йде більше коштів, ніж потім можна отримати з премії. Але навіть якщо дитина отримує хоч якісь призи та повертається з ними додому, її однокласники вже звернуть на це увагу, зацікавляться, дехто й собі захоче взяти участь наступного разу.
Що б ви порадили тим, хто хоче зайнятися наставництвом для майбутніх винахідників?
Раджу добре подумати, чи справді ви хочете займатися цією справою. Це непросто, і до цього варто бути готовими. Винахідництво відрізняється від звичайного шкільного навчання. І дітям, і наставникам буває непросто поєднувати обидві сфери та встигати все, а також змиритися з відмінністю в системах і принципах оцінювання розробок, наприклад, в українських локальних і на закордонних конкурсах. У ході своєї роботи ви вступаєте у своєрідний конфлікт зі звичною системою освіти — це нелегко.
Окрім цього, заняття винаходами викликає справжню залежність, від якої відмовитися вже неможливо. Якщо запалитеся цією темою, вже не відмовитеся. Але саме пристрасним і залежним від розробок винахідникам ми завдячуємо всім, чим користуємося щодня і що допомагає нам повсякчас.
Читай про інші успішні кейси наукового наставництва в наших попередніх матеріалах:
Інтерв’ю з викладачем КПІ Олегом Козленком — науковим керівником найкращого студента світу Ігоря Клименка.
Інтерв’ю з викладачем ДНУ ім. Олеся Гончара Олегом Орлянським — науковим керівником Віктора Уланова, Артема Шеламанова та інших призерів престижних світових змагань.
А ще стеж за історіями винахідників на сторінках МАН у фейсбуці та інстаграмі.
Ілюстрації: Анастасія Василенко