Соціальні та поведінкові науки, гуманітаристика, культура й мистецтво, освіта — традиційно «жіночі» напрями освіти, адже їх вибирають лише до 30% чоловіків. Але в Україні маємо кейси, коли науковці-чоловіки успішно реалізуються і в освіті, і в мистецтві, і в соціальній роботі. 

У межах кампанії «#CVIDOMI: відбудовувати країну» ми поспілкувалися саме з такими інфлюенсерами в українській науці, які відкинули стереотипи й побудували кар’єру в «жіночих» галузях. Про їхній шлях до професії, боротьбу з упередженнями й навички, що допомогли стати крутезними фахівцями, читай далі!

Кампанію «#CVIDOMI: відбудовувати країну» реалізує Мала академія наук України в партнерстві з UNFPA Ukraine та Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України в межах проєкту «Трамплін до рівності» та за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні. 

Дмитро Вакуленко — медичний психолог, нейропсихолог, співзасновник психологічного центру «Початок». 

На що ви орієнтувалися у виборі фаху? 

З 14 років я навчався в Українському фізико-математичному ліцеї, це інтернатний заклад, тому ми в ньому ще й мешкали. Там я здобув багато досвіду дуже теплої комунікації, взаємопідтримки — як від педагогів, так і від однолітків. Саме так зародилася і сформувалася цінність допомоги іншим. 

Тому я вирішив пов’язати своє життя у професійній сфері із захистом людей і вступив до Національної академії Служби безпеки України. Мій фах був на перетині менеджменту, аналітики, психології та ІТ. Я дуже зацікавився психологічним напрямом, зокрема психологією управління та психологією злочину. 

До того ж моя мама була кандидаткою психологічних наук і однією з небагатьох на той час нейропсихологинь в Україні. І саме вона мені порадила спробувати себе в нейропсихології — скерувала на приватні курси, де я вперше стикнувся з дитячою психологією. Кожна доросла людина колись була дитиною, тому логічно дізнатися більше про дитячу психологію, навіть якщо плануєш згодом працювати з дорослими. 

І це стало точкою входу в професію: мотивація була на рівні бажання та зацікавлення; а вже згодом я проаналізував, що так реалізовував і свої цінності. 

За два тижні після того, як я закінчив курс із нейропсихології та розпочав роботу, мами не стало. В останній нашій особистій розмові вона сказала, що хоче, аби я працював з дітьми, бо маю до цього хист.

Тож я вступив у другий виш, уже на факультет медичної психології. Тоді був молодим і сповненим енергії, тому встигав навчатися паралельно у двох вишах і трошки працювати в дитячій психології.

Чи мали ви якісь упередження, коли вибирали фах психологічної допомоги дітям? І як в оточенні поставилися до вашого вибору?

Мій вхід у сферу дитячої психології відбувався через нейропсихологію. А нейропсихологія — це наука на стику психології, медицини та біології, і вона достатньо точна. Вона логічна й послідовна, як і вся психологія, тому я цілком природно перемкнувся на це з аналітики в СБУ. 

Жодних упереджень про те, «жіноча» це сфера чи «чоловіча», я не мав. А от моїм побратимам зі служби було дещо дивно, що я вирішив перейти з аналітично-операційної роботи на рівні регіонів до зацікавлення розвитком поодиноких дітей із психологічними проблемами. У самій же фаховій спільноті та серед батьків пацієнтів мене сприйняли нормально. До того ж я відчував певну конкурентоспроможність на ринку виключно через свою стать. 

Нейропсихологів дуже мало в Україні, нейропсихологів-чоловіків — ще менше, а нейропсихологів-чоловіків, які використовують у своїй діяльності елементи маркетингу, — узагалі обмаль. Я почав вести соцмережі три роки тому і вже за рік-півтора активно працював з телеканалом «1 + 1» — гадаю, це не тому, що я мегаексперт (не вважаю себе таким), а радше через відсутність конкуренції. Ринок не сформований, а запит є.

Які ваші риси й досвід допомагають успішно реалізуватися у професії? 

Неодноразово у практиці були кейси, коли мені передавала роботу колега з більшим досвідом і мені корекційний процес давався легше, ніж їй, — виключно через те, що я чоловік. Є фізіологічний нюанс: діти краще сприймають інформацію на низьких частотах звуку. Отож фахівцеві з низьким голосом іноді в рази легше, ніж фахівчині, допомогти малому пацієнтові. А ще я працюю з дітьми із серйозними проблемами: часто вони з неповних сімей і мають досвід взаємодії виключно з жінками, наприклад із мамою чи бабусею. Відповідно, дитина вже напрацювала моделі маніпулятивної поведінки з ними, а тут з’являється чоловічий формат взаємодії, і це також іде їй на користь. 

Щодо особистого досвіду в психології, то, по-перше, дві вищі освіти дали мені експертність. По-друге, допомагає бекграунд у СБУ. Служба дала структуру мислення, послідовність, відповідальність. До речі, зауважив таке: усі колеги-нейропсихологи чоловічої статі, яких я знаю особисто, мають військове минуле. Такий досвід допомагає аналізувати психологічні проблеми пацієнтів і структуровано з ними працювати. Крім того, військові часто мають певну емоційну депривацію — тримають свої емоції під контролем. Це корисно в роботі з дітьми, які схильні до маніпулятивної поведінки. 

А якщо говорити про риси, то хотів би наголосити, що в психології особливо важливі цінності й мета, яка веде в цю професію. Дуже багато людей здобувають психологічну освіту, бо хочуть розібратися у власних проблемах. Для цього достатньо особистої психотерапії — не обов’язково вчитися 5 і більше років. Заходити у психологію як науку необхідно з потребою допомагати людям, а не розбиратися в собі. Це основне, а стать тут не грає ролі. Хоч було б дуже круто заохотити чоловіків прийти в цю нішу, бо тепер, за статистикою, серед психологів 1 чоловік на 10 жінок. 

Ростислав Семків — літературознавець, письменник і директор видавництва «Смолоскип».

На що ви орієнтувалися у виборі фаху? 

По-перше, я завжди любив книжки. У батьків — велика бібліотека, і можна сказати, що змалечку в мене формували уявлення про те, що книжка — це цінність. У школі я почав віршувати, створював невеличкі нариси. Потім, у 6 класі, навіть два фантастичні романи почав писати: один — про космонавтів, другий — про Дикий Захід. 

Згодом, у класі 9-му, я захопився програмуванням, оскільки непогано знав математику. Думаю, могло так трапитися, що я пішов би в ІТ. Але я щасливий, що склалося інакше. В 11 класі я переміг на міській та обласній олімпіадах з української літератури й посів друге місце на всеукраїнському рівні. Це допомогло вступити без іспитів на філологію в Тернопільський педінститут.

Спочатку мені видавався трохи зайвим педагогічний доважок до філології: я бачив себе автором, філологом, літературознавцем, але не педагогом. Однак потім мені почало подобатися викладати, особливо після практики. Я зрозумів, що викладач — це той, хто підбадьорює однодумців. 

Опісля я вступив до Києво-Могилянської академії. Там зустрів людей, які дуже сильно вплинули на моє формування: Соломія Павличко (українська літературознавиця, докторка філологічних наук — прим. ред.) була керівницею моєї магістерської роботи, Дмитро Наливайко (український літературознавець і доктор філологічних наук — прим. ред.) — керівником дисертації. Завдяки їм я усвідомив себе як автор, а передусім — як літературознавець і викладач літератури. Відтоді я переконаний, що це моя «сродна праця», як казав Григорій Сковорода. 

Чи мали ви якісь упередження, коли йшли на філологію? І як в оточенні поставилися до вашого вибору?

У батьків щодо мого фаху не було жодних упереджень. Мама завжди хотіла, щоб я писав. Вона, щоправда, намагалася мене підштовхнути до журналістики, але загалом я відповідав її очікуванням і мій вибір її не дивував. Для тата важливо було, щоб я просто знайшов те, що мені цікаве.

У філології багато жінок, але не скажу, що я почувався під час навчання якось дискомфортно чи незвично. Від початку сприймав усіх у групі як колег. 

Літературу я оцінюю з фахового погляду. Головне — це добрий текст, і насправді не важливо, хто його пише: жінка чи чоловік. Зараз найбільші статки серед письменників — у Джоан Ролінґ, жінки. А за звання найтиражніших письменників і письменниць усіх часів, за неперевіреними даними, змагаються двоє: Вільям Шекспір й Агата Крісті. Тож у письменстві, у літературі тепер фактично паритет. Важливі майстерність і відчуття слова, які не залежать від гендерної належності.

І така сама ситуація на війні: ми бачимо, що не важливо, хто керує дроном, а в штурмових бригадах є жінки. Володіння зброєю і технологіями розв’язує гендерні питання. Про це маю історію з власного досвіду. У школі я займався в секції фехтування. У цьому спорті є три види зброї: рапіра, шабля та шпага. Рапіра найлегша, і дівчата довгий час фехтували тільки нею. Та наприкінці 80-х років XX століття відбулася велика зміна: жінкам дозволили користуватися також шпагами, а згодом і шаблями. Тож хлопці-фехтувальники почали сходитися у двобої з дівчатами. І коли ти бачиш навпроти дівчину зі зброєю, яка може битися та перемогти, з’являється розуміння, як насправді влаштований світ. До слова, зараз наша Ольга Харлан і збірна України фехтують на шаблях дуже успішно, мають титули у світі та Європі зокрема.

Які ваші риси й досвід допомагають успішно реалізуватися у професії? 

У кожній професії, напевно, є не дуже цікаві моменти, які треба перетривати. Тут допомагає цілеспрямованість і певна впертість. Наприклад, є тексти, які хочеш написати, а є такі, що їх просто треба написати, хоч вони й не надто захоплюють. Допомагають уміння сконцентруватися та вольовитість. 

З іншого боку, філологія і письмо — це завжди трохи лірика. Треба вміти абстрагуватися. Ми всі живемо в поточному моменті. Наприклад, у нас зараз страшна ситуація — війна. Ми постійно підтримуємо армію: донатимо, пишемо агітаційні речі. 

Згадаймо Мігеля Сервантеса: він брав участь у морських битвах, у яких іспанці програли, втратив око на війні, побував у рабстві в алжирських піратів, його ледве викупили, він повернувся в Іспанію, а там — фінансова криза. Мігель Сервантес пробує багато літературних вправ, і нічого не виходить. Він залазить у борги та потрапляє до в’язниці. І ось у цій нижній точці свого існування він пише першу частину «Дон Кіхота» — шедевр. Тобто насправді література та інші види мистецтва — це про можливість піднятися над моментом. 

Узагалі, було б добре, якби кожна людина мала стосунок до мистецтва: ходила в музеї, на концерти, а можливо, грала на якомусь інструменті та писала вірші. Це дає розуміння, що є прекрасне і високе — те, що робить людину людиною.

Леонід Горобець — зооархеолог, член команди палеонтологічного відділу Національного науково-природничого музею НАН України, викладач демократичної школи «Майбутні», автор наукпоп-книг.

На що ви орієнтувалися у виборі фаху?

У шкільні часи любив біологію, історію та географію — і це був щирий інтерес, а не заучування. Що цікаво, з усіх цих предметів я мав не найвищі оцінки впродовж року, але іспити складав на «відмінно». Пригадую, у 5 класі я за власним бажанням узявся писати роботу «Парнокопитні» (тему теж придумав сам). Потім були «Риби України» й так далі. 

Пізніше, у 10 класі, думав піти на історію, але все-таки вибрав біологію. А оскільки мені подобалися тваринки, передбачав, що надалі займатимуся зоологією.

Але врешті досліджую викопні рештки птахів. І що далі занурююся в цю тему, то більше мене захоплюють взаємозв’язки між тваринним світом, кліматом та історією людства. Тобто мої шкільні інтереси поєдналися в одній професії. 

Чи мали ви якісь упередження, коли йшли на біологічний факультет? З якими гендерними та професійними стереотипами стикалися за час кар’єри? 

Я чув застереження від родичів, зокрема від батьків, про те, ким працюватиму. Чомусь професію вчителя часто подавали як щось страшне, але це не збігається з моєю реальністю. Зараз я поєдную наукову діяльність із роботою над освітніми проєктами в демократичній школі «Майбутні» та можу сказати, що цілком задоволений. Теми проєктів пропоную або я, або учні. Відповідно, це не постійне повторення курсу, а рух у несподіваному напрямку. Тож для мене вчительська праця — це можливість здобути нові знання. 

Коли я вибрав зоологію як фах, лунали думки, що це дослідження «якихось тваринок, якихось пташок». Серед біологів у тренді тоді були біохімія, генетика, молекулярна біологія. Але білки та ліпіди однакові й у США, і в Україні, а от рештки тварин — різні. Україна — це велика територія, на якій відбувалося багато цікавих історичних і кліматичних процесів. Не скажу, що мої публікації викликають фурор у науковій спільноті, але вони відповідають за рівнем американським і європейським. Тож досить швидко як український фахівець із зооархеології я налагодив зв’язки із закордонними науковцями. 

А вже коли я захищав докторську дисертацію, у вченій раді прозвучало зауваження до назви однієї з моїх робіт, бо там був термін «кухонні рештки» (англійською — «kitchen waste»). У раді були переважно біохіміки, фізіологи рослин, цитологи, і вони висловили упередження, що кухонні рештки не можуть бути об’єктом наукового дослідження. Хоча у світі «kitchen waste» — це нормальний термін. Саме кухонні рештки зазвичай досліджують зооархеологи.

Щодо гендерних стереотипів, то тут маю різний досвід. Я довгий час працював в Інституті біології та медицини, і жінок там значно більше, ніж чоловіків. Але все ж таки на посадах професорів і завідувачів кафедр, як мені здається, чоловікам легше збудувати кар’єру, хоч як сумно це звучить.

А в команді демократичної школи гендерних питань узагалі не виникає — усі працюють на рівних. Так само немає упереджень щодо вчителів: мою колегу, викладачку біології Олену Соляник, учні сприймають так само, як і мене. Але свого часу я працював у звичайній школі — там, за моїми відчуттями, різниця була. Діти сприймали чоловіка з більшою повагою, ніж жінку-вчительку. Та це були 2009–2010 роки — відтоді суспільні настрої сильно змінилися.

Які ваші риси й досвід допомагають успішно реалізуватися у професії? 

Уміння структурувати. Не скажу, що я великий аналітик, але з дитинства полюбляю збирати й систематизувати інформацію. Наприклад, постійно занотовую те, що мене зацікавлює, і зазначаю джерело. Згодом це допомагає в роботі. 

А ще допомагає оптимізм, розуміння, що зміни — це на краще. Наприклад, у якийсь момент я мав три місця роботи: школу, музей та університет. І коли треба було один із напрямів відкинути, щоб розвиватися у двох інших, вирішив звільнитися з університету. Це був неочевидний вибір, бо, якщо зважати на статус, здається, що Київський національний університет імені Тараса Шевченка — це те, за що треба триматися. А я задоволений, що вирішив змінити основне місце роботи. Тепер я не прив’язаний до пар в університеті, а отже, можу вільніше будувати свій графік, зокрема поєднувати освітній напрям із музейною роботою та написанням книг. 

Читай наші попередні матеріали в рамках кампанії «#CVIDOMI: відбудовувати країну»:

«“Та то для двієчників!”: 5 стереотипів про заклади профтехосвіти» 

«Інженерія — новий чорний: чому варто опанувати професію у STEM» 

«Морський біолог чи AI-фахівчиня: яка STEM-професія тобі підійде?»

«”Математикою на життя не заробиш!”: 5 стереотипів про кар’єру в науці»

«Як я поборола гендерні стереотипи: історії українських науковиць-інфлюенсерок»

Ілюстрації: Анастасія Василенко