За статистикою Програми розвитку ООН в Україні, 14% жінок навчаються за STEM-спеціальностями у вищих навчальних закладах, тобто опановують природничі науки, інженерію, технології й математику. Серед причин такого показника — стереотипи щодо «чоловічості» цих наукових напрямів. Попри це, маємо чимало історій українських науковиць, яких такі кліше не зупинили. Нині в межах кампанії «#CVIDOMI: відбудовувати країну» поговоримо з деякими з цих жінок. В інтерв’ю науковиці поділилися, як подолали гендерні стереотипи й побудували кар’єру мрії. 

Кампанію «#CVIDOMI: відбудовувати країну» реалізує Мала академія наук України в партнерстві з UNFPA Ukraine та Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України в межах проєкту «Трамплін до рівності» та за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні. 

Анна Соїна, озонометристка Антарктичної станції «Академік Вернадський»

Чи мали ви рольову модель серед українського або закордонного жіноцтва, коли обирали науковий фах? 

Ні, такої моделі я не мала. Гадаю, що важливо під час будь-якого вибору насамперед орієнтуватися на власні відчуття та бажання. Звичайно, чудово, коли розумієш, що вже була людина, яка подолала такий шлях і досягла мети. Проте варто пам’ятати, що твоє життя унікальне, власний шлях торуєш так, як тобі зручно і як вважаєш за потрібне, а не так, як хтось інший уже робив.

Чи доводилося вам стикатися з гендерними упередженнями у своїй науковій сфері? Як вдавалося їм протидіяти?

Яскравий і, мабуть, єдиний у моєму житті приклад такого упередження — це рішення колишнього керівництва Антарктичного центру не брати на зимівку в Антарктику жінок. Коли НАНЦ очолив Євген Дикий, він прибрав цю негласну заборону та зробив абсолютно відкритий і прозорий конкурсний відбір. Тоді відразу ж у 24-ту українську антарктичну експедицію поїхали дві жінки: біологиня та лікарка. Тож я продовжила порушувати питання зимівлі, моє прагнення підтримали науковий керівник та керівних відділу і, що мені особисто було дуже важливо, знайомі полярники. Загалом мені дуже хотілося довести, що річ не в гендері, а в особистості. Що можна бути гарним другом, професіоналом, членом команди у довгій ізоляції на антарктичній станції, але й залишитися при цьому жінкою. Маю надію, що мені це вдалося, а може, і досі вдається :) 

З якими викликами стикаються науковиці в приватному житті? 

Направду, ніколи не думала про це. Гадаю, у науковій сфері, як у будь-якій іншій, приватне життя — особиста справа кожної людини. Особисто в мене багато друзів та приятелів і на роботі, і поза нею. Мій коханий взагалі ніякого стосунку до науки не має, як і більшість найліпших подруг і друзів. Усе базується на схожих цінностях, взаємоповазі та фундаментальних поглядах на життя. 

Дарка Озерна, біологиня, радіоведуча, медична журналістка, консультантка зі здорового способу життя й авторка наукпоп-книг

Ким ви надихалися, коли обирали науковий фах?

Я знала, що рентгенограму кристала ДНК зробила Розалінд Франклін, транспозони відкрила Барбара Мак-Клінток, а Марія Склодовська вивчала радіоактивні елементи разом із чоловіком, П’єром Кюрі, та отримала дві Нобелівські премії. Не можу сказати, що хотіла бути як вони чи як хтось інший. Я мала взірець — героїню серіалу «Доктор Квінн, лікарка» («Dr. Quinn, Medicine Woman»), але зрештою не пішла в медицину. Я більше дивилася на старших друзів та однолітків з олімпіад, і справжніми взірцями були радше вони. Найповніше уявлення про науку мені дав друг і земляк Андрій Слончак, який зараз постдок (постдокторантура — програма, у рамках якої молодим ученим надають додаткові можливості для працевлаштування та професійного зростання) в Австралії. 

Чи доводилося вам стикатися з гендерними упередженнями у своїй науковій сфері? 

Коли разом з однокурсниками проходили додатковий відбір на Міжнародну олімпіаду з біології у 2001 році (до слова, нас було чотири дівчини та четверо хлопців), харківський викладач пан Шабанов розповів, що в дівчат дані крастимуть, на премії їх не висуватимуть, і взагалі, олімпіадники рідко виходять в люди після універу. Мене це образило, але з команди з чотирьох людей, де було дівчат і хлопців порівну, усі привезли медалі. Перші місця тоді посіли красиві дівчата з Китаю, Кореї та Сінгапуру. Потім у моєму житті в лабораторіях усюди було більше жінок, ніж чоловіків, більше керівничок, ніж керівників. Зрештою, я не чула, що дівчата тупенькі чи не ладні ні на що, упереджень згадати не можу.

Які виклики та переваги мають науковиці у приватному житті? 

Маю підозру, що в Україні так багато жінок в науці саме через патріархальну систему: жінка не має бути у свідомості суспільства breadwinner (з англ. — годувальницею), тож може жити коштом батьків, а потім — чоловіка, займатися наукою «для свого задоволення». Водночас «жінка має все робити вдома незалежно від того, заробляє чи ні». В українських науково-дослідних інститутах багато і жінок, і чоловіків, які приходять на роботу пити чай і сидіти в інтернеті, а потім казна-як звітують про зроблене чи падають на хвіст тим, хто щось робить. Справді, за такого підходу зручніше займатися дітьми й будинком. Водночас хтось працює, має результати, намагається пробиватися крізь ці зашкарублі наукові ієрархії, виїздить за кордон — тобто не підтримує парадигми про науку для жіночої душі. Якщо стисло, то дехто з жінок може вважати бонусом науки вільний графік і красиву відмазку про роботу, що не приносить грошей. В українських НДІ чи універах можна піти у відпустку з догляду за дитиною на три роки й потім брати лікарняні, а в бізнесі чи за кордоном так не вийде. Хоча те, що я описую, — це не правило, а частина випадків. Часто рідні науковців також займаються наукою, і такі родини стикаються з браком грошей, неможливістю орендувати житло, а тим більше купити його. Науковій родині краще виїхати за кордон, щоб мати змогу далі займатися наукою, а не шукати підробітків і вбиватися. Дехто з тих, хто будує наукову кар’єру за кордоном, вирішує бути чайлдфрі, щоб мати змогу працювати. Адже виховання дітей та роботу буває важко сумістити. Це ті «бонуси» науки в особистому житті, які я відзначила за 20+ років спостережень. Наголошую: не кажу, що всі так роблять.

Віра Єфремова, нейробіологиня, молодша наукова співробітниця Каліфорнійського університету (Берклі)

Хто вас надихав, коли ви вибирали науковий фах?

У дитинстві не мала рольових моделей серед науковців. Мене надихала мама, яка працювала лікаркою й дуже любила свою роботу. Вона завжди стимулювала в мені бажання вчитися нового, повсякчас переповідала прочитані книги, та й загалом мене скрізь оточувала література з медицини й фізіології. 

Чи за роки практики ви стикалися з гендерними упередженнями у своїй сфері? 

Почну з того, що маю досвід навчання та роботи в українському університеті та в іноземних вишах, тобто є з чим порівнювати. Я закінчила бакалаврат і магістратуру біологічного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка, увесь період навчання тривав з 2007 по 2013 роки. На жаль, мені довелося зіткнутися з гендерними упередженнями, неодноразово чула щось типу «навіщо тобі наука — можна просто вийти заміж». А одного разу викладач дозволив собі недолугий жарт, який звучав так: «Жінки-вчені як морські свинки — і не жінки, і не вчені». Мене це шокувало, а ще більше вразило те, що присутні в аудиторії почали сміятися. Шкода, що тоді я нічого не сказала — нині б не дозволила таких насмішок. Коли стикаюся з таким, то запитую: «Чи дозволили б ви собі сказати це чоловікові?». Уже коли я перебувала в Німеччині, таких упереджень на свою адресу не чула. А ось в Америці, де я нині працюю, воркшоп з гендерно зумовленого харасменту та поведінки на робочому місці є так само обов’язковим, як і техніка поводження з реактивами в лабораторії. 

Які виклики та переваги має науковиця у приватному житті? 

Уважаю, що приватне життя складається в усіх по-різному, як у будь-якій сфері. Та й плюси й мінуси є скрізь. Що ж до наукової діяльності, то вона вимагає постійних переїздів, для когось це може бути дуже стресово, а з іншого боку — нові можливості, приятелі, навички, знайомство з культурою. Також робота науковиці вимагає багато часу, зазвичай у тебе ненормований робочий день та доводиться працювати навіть у вихідні. Звісно, це зумовлює певні складнощі, але за бажання їх можна владнати. Коли робиш те, що любиш, усі перешкоди того варті! 

Марина Шквиря, кандидатка біологічних наук, координаторка проєктів Міжнародного благодійного фонду «Збережи дикість», співзасновниця Ведмежого притулку «Біла скеля» та головна зоологиня Київського зоологічного парку

Чи мали ви рольову модель, коли обирали науковий фах?

Якщо чесно, не мала рольової моделі. Майбутній фах обирала інтуїтивно і в ранньому віці. На той час навіть не знала, як називатиметься моя професія, проте була впевнена, що працюватиму з тваринами, займатимусь охороною природи. 

З якими упередженнями вам доводилося стикатися в професійній сфері?

Направду, моя сфера — розплідник стереотипів, не лише гендерних. Річ у тім, що ще 50–100 років тому вивчати великих хижаків означало ходити по лісах, шукати звірів, спілкуватися з мисливцями або навіть полювати на тварин. З часом усе змінилося, але вимоги до науковців залишаються. Існують упередження, що стосуються багатьох факторів, як-от: чи народився/-лася в місті, чи в селі, чи пов’язаний/-на якось династично з лісовим, мисливським господарством, чи маєш відповідну фізичну форму тощо. Тому, як розумієте, у моїй сфері зважають не лише на стать, а на багато пойнтів. І мене не ображає, коли якийсь лісник може подумати щось типу: «Це жінка, що їй тут робити?». Навпаки, це може перетворитися на плюс — і він довезе мене автівкою до місця призначення :)

Які плюси та мінуси мають науковиці в приватному житті? 

Зазначу, що я чайлдфрі (людина, яка свідомо відмовляється мати дітей). Це полегшує моє життя як науковиці: можу більше часу приділяти польовим дослідженням та безпосередньо роботі з тваринами. Крім того, мій чоловік займається тією самою справою — він також зоолог. Цей варіант, звісно, підходить не всім, особливо коли вдома й на роботі ви разом із партнером, але нам підходить, ми доповнюємо одне одного і встигаємо більше, навіть суто технічно. Також скажу, що, обираючи шлях науковця чи науковиці, варто чесно відповісти собі на запитання, чи дійсно ти це любиш. Адже наука — досить трудомістка та енерговитратна сфера, треба ризикувати, бути уважним/-ою, багато навчатися. 

Юлія Безвершенко, кандидатка фізико-математичних наук, policy entrepreneur та консультантка з наукової політики, співзасновниця «Science at risk» 

Ким надихалися серед українського чи закордонного жіноцтва, коли обирали науковий фах?

Коли вступила в університет, мені було 16 років. Пригадую, тоді жартувала, що не знаю жодного живого вченого, адже бачила науковців лише на портретах у кабінетах фізики та хімії. Підтримкою та мотивацією для мене були батьки, які своїм прикладом показали, що навчання — природна потреба впродовж життя і що завжди варто йти за тим, що тебе цікавить. Також я читала багато наукової фантастики та надихалася ідеями з книг. Вже в Могилянці дізналася, що серед науковців минулого було чимало жінок, які брали активну участь у дослідженнях. А на другому курсі, коли вивчала класичну механіку, почула про математикиню Софію Ковалевську. Мені пощастило, що викладач (і згодом — науковий керівник) з повагою ставився до жінок і дуже яскраво висвітлював їхню діяльність. Тоді усвідомила, що ще не так давно доступ жінок до навчання був дуже обмеженим, а масив гендерних стереотипів та розривів, який роками накопичувався, швидко не прибрати. 

Чи доводилося вам стикатися з гендерними упередженнями у своїй науковій сфері? 

Мені особисто не доводилося стикатися з гендерними упередженнями, або я їх не помічала :) Мене виховали так, що я не відчувала ніяких обмежень через свою стать. Завжди знала, що в будь-якій дискусії змагаюся інтелектуально, що людина може переконати лише за допомогою якості аргументів, байдуже, чоловік це чи жінка. На моєму шляху науковиці мене переважно оточували чоловіки, та ще й старшого віку. Ми могли «побитися» біля дошки з приводу розв’язання задачі, але ніколи ніхто не дозволив собі сказати, що я дівчинка, тому маю відступити. У науці багато викликів, як інтелектуальних, так і емоційних, але варто пам’ятати, що світ дуже великий і можливостей багато, тож із токсичного колективу завжди є куди піти. Якщо не можете змінити культуру у своєму колективі, йдіть туди, де зможете розвиватись і залишатися собою.

Що найбільше любите в науковій діяльності, а що іноді «гальмує» вас?

Зараз я вже не науковиця, а займаюся науковою політикою (policy), зокрема створенням належних умов для українських учених. Найбільше сумую за виходом у невідоме та осяяннями розуміння, які дає наука. Наукова діяльність — це в позитивному сенсі наркотик. Неймовірне відчуття, коли ти ніби йдеш у темряву крок за кроком, а потім нарешті все складається в єдиний пазл — і ти знаєш рішення. Звісно, науковець може подорожувати світом, спілкуватися з різними людьми, пізнавати нові культури, але такі можливості є в багатьох інших сферах, а ось це відчуття пізнання для мене найцінніше. 

Що ж до викликів, то наука — це про постійну, неперервну роботу мозку. Ти не припиняєш думати, коли виходиш з кабінету чи лягаєш спати, а мем із серіалів, коли вчений, сидячи на дивані з коханою людиною, раптом викрикує: «Я зрозумів/-ла!» — і біжить записувати думку, не вигадка. Тож люди, які тебе оточують, мають із розумінням ставитися до особливостей професії. Також складнощі можуть бути в особистому житті, адже нелегко разом із партнером (або ще й з дітьми) переїжджати, будувати одночасно свої кар'єри. Ці виклики варто враховувати, але вони не мають вас спиняти, адже з таким можна зіткнутися і в інших сферах, а наука — неповторна мандрівка, складна та цікава. 

Читай наші попередні матеріали в рамках кампанії «#CVIDOMI: відбудовувати країну»:

«“Та то для двієчників!”: 5 стереотипів про заклади профтехосвіти» 

«Інженерія — новий чорний: чому варто опанувати професію у STEM» 

«Морський біолог чи AI-фахівчиня: яка STEM-професія тобі підійде?»

«”Математикою на життя не заробиш!”: 5 стереотипів про кар’єру в науці»

Ілюстрації: Анастасія Василенко