Гуцульський сердак і буковинський кептар в образах гурту «Kalush», відтворена вишиванка Степана Бандери в гардеробі пана Залужного й івано-франківські рушники в колекції Урсули фон дер Ляєн — нині українська автентика в тренді.
Як із цими речами етично й законно поводитися? Зокрема, як зберігати старовинний український одяг? Сьогодні розбираємося разом з українською етнологинею та історикинею матеріальної спадщини Оксаною Косміною і засновницею Всесвітнього дня вишиванки та ініціаторкою Музею вишиванки в Чернівцях Лесею Воронюк.
Оксана Косміна, українська етнологиня та історикиня матеріальної культури, авторка курсу «Етнографічний лікбез»
Леся Воронюк, засновниця Дня вишиванки, ініціаторка Музею вишиванки в Чернівцях, сценаристка та авторка ідеї стрічки «Спадок нації», культурна кураторка
Почнемо з головного: що таке автентичний одяг?
Автентичний одяг — це ті речі, яким уже понад 50 років і які створили за кроєм і з декором їхнього часу. Переважно йдеться про сільський хендмейд, але це також і найкращі зразки міської моди, зокрема не тільки ручної роботи. Натомість репліки та копії не є автентичними. Для простішого тлумачення пані Оксана наводить аналогію:
«Якщо створимо ідеальну копію “Джоконди”, це все ж не буде “Джоконда” Леонардо да Вінчі, до неї не стоятиме 10-кілометрова черга. Тож під словом “автентичний” розуміють старий та оригінальний одяг».
Експертка наголошує, що кожна автентична річ із сільського традиційного одягу унікальна. Трапляються подібні, навіть дуже схожі речі, але якщо придивитися уважно, між ними все одно є відмінності. Двох ідентичних сорочок у народному одязі не існує, тому що їх шили різні люди, які щось додавали чи могли помилитися.
«Кожна автентична річ — невеличка ланка довгого ланцюга нашої історії. Якщо якийсь фрагмент випадає, ми не можемо простежити тяглість цієї культури. Бо одягова культура — це не щось стале. Вона видозмінювалася в багатьох нюансах: у крої, кольорах, композиції. Скажімо, через те, що музеї свого часу не збирали чи мало збирали сільський повоєнний одяг, тепер не можемо побачити, як розвивалася культура в ті роки», — додає вона.
Леся Воронюк підтверджує, що автентичний одяг — цінність у мистецькій та історичній площинах. За її словами, для українців вишита сорочка важлива також з ідеологічного та духовного погляду. Ми, як і наші пращури, сакралізуємо її й надаємо їй значення потужного оберега.
«Сорочка стала символом нескореності, боротьби, української ідентичності. Тому збереження старовинних речей підсилює сьогоднішню нашу позицію, коли під час війни намагаємося знаходити відповіді на запитання, ким ми є, що ми захищаємо, чому ворог зазіхає не лише на територію, а й на культуру. Саме тому свідомі колекціонери та працівники музеїв створюють максимально безпечні умови для тривалого збереження зібраних речей», — пояснює експертка.
Чи можна вдягати автентику?
Тут експертки мають різні позиції. Оксана Косміна дотримується думки, що вдягати автентичні речі неприпустимо за будь-яких умов та обставин:
«Носіння автентики для мене — це табу. Або це роблять через незнання, або людина настільки себе любить, що їй до всього байдуже.
Кожна людина — живий організм, який виділяє піт. Тому навіть якщо один раз одягнути автентичну сорочку на свято, це залишить сліди: під впливом жиру річ почне жовтіти. Сорочку доведеться прати, а кожне таке прання призводить до нищення одягу.
Цупкі сучасні джинси — і ті протираються! А що казати про давнє полотно? До того ж від неправильного прання можуть і кольори поблякнути, і сама річ може збігтися. Тому я вважаю, що носити означає знищувати».
Тим часом Леся Воронюк уважає, що заборона на вдягання стосується лише музейних експонатів, а для родинних реліквій треба робити виняток:
«Зараз є тенденція все максимально забороняти, нічого не чіпати й не вдягати. Але в усьому має бути розумна логіка. Музейні експонати, звичайно, недоторканні, а от вишиті сорочки із сімейних колекцій можна вдягати. Тут важливе розуміння, що до них треба ставитися бережно, аби передати ще й наступним поколінням.
Під старовинну вишиту сорочку варто вдягати білу футболку з рукавами, щоби автентична річ не “набиралася” поту й не довелося її прати. Якщо все-таки потрібне прання, то практикуймо лише ручне за температури 30–40 градусів, із використанням м’яких порошків.
Сьогодні, коли існують дискусії, носити чи не носити автентику, відбувається надзвичайна поляризація думок. Категоричні рішення не сприяють тому, щоб ми зберігали та популяризували традиційний одяг. Я можу сказати з досвіду еволюції Дня вишиванки, який починався з акції за участю 10 людей, а тепер масштабувався до 100 країн світу. Достукатися до широкої аудиторії вдалося якраз через родові зв’язки. Для багатьох українців донедавна відчуття себе в контексті країни було максимально розмитим, а ось відчуття належності до свого роду працювало. Коли ми закликали знайти сорочку матері / батька / бабусі / дідуся та вдягнути її, це запускало родові інтелектуальні процеси».
Оксана Косміна додає ще один аргумент: стверджує, що в українського народу здавна не було звичаю носити вишиті речі родичів:
«У кожного та кожної з членів сім’ї була своя сорочка. У народній культурі ніколи бабусину сорочку не вдягала онука. Зараз ця традиція досі тримається в Космачі (село на Івано-Франківщині — прим. ред.). До війни я кілька разів возила туди зацікавлених в етнотури на храмове свято Петра. Всі селяни приходили у вишитих сорочках, і я цілеспрямовано підходила й питала, хто і звідки мав цей одяг. У всіх свої сорочки: жодна не сказала, що це її мами чи бабусі. Це дуже гонорово — прийти у власній сорочці. Ні в кого немає думки взяти й перекроїти бабусину.
Якщо це родинна річ, вона все ще автентична. Я раджу цю пам’ять зберігати як родинну реліквію. Хочете таку сорочку, як у вашої бабусі? Ну то зробіть з неї копію і носіть. Ви будете знати, що це не проста вишиванка, а з візерунком, який був на бабусиній сорочці».
Леся Воронюк натомість стверджує, що ткане полотно старовинного вишитого одягу є достатньо цупким, аби витримати поодинокі випадки вдягання цих речей:
«Якщо вийти у давній сорочці раз на рік у люди, вона не перетвориться на прах. Скажу більше: ми зараз завершили роботу над великим експедиційним дослідженням і книгою “Нетлінні”. Для цього збирали вишиті державні символи на українських вишиванках 20–30-х років минулого століття. Чимало з цих речей із вишитими тризубами та жовто-блакитними прапорами українці переховували від радянської окупаційної влади аж до нашого періоду. Їх зберігали в різний спосіб: у дуплах дерев, у стайнях, у дубових скринях у землі. Дещо зітліло, а деякі експонати збереглися в ідеальному стані. Конопляне полотно є досить цупким, його складно зносити чи зруйнувати. Воно може пережити екстремальні температури, випробування вологою і світлом, навіть перезимувати на вулиці».
«Нам лише здається, що полотно цупке і довговічне, але це все одно старий текстиль, і він із часом втрачає свою міцність, навіть якщо просто лежить. Це чудово видно на сорочках, які зберігають у музеї. Раніше їх часто виставляли на плічках (зараз від цього, на щастя, відмовляються). Якщо сорочки висіли так довго, у певних місцях полотно витягувалося і з’являлися дірки. Тобто навіть висіння псує автентичні речі, а прання додає ще один штрих до того, щоб тканина протерлася», — заперечує Оксана Косміна.
Як сформувати в суспільстві етичне ставлення до автентики?
Оксана Косміна поділилася власною еволюцією у ставленні до старовинного українського одягу.
«Маю гіркий досвід роботи в Національному музеї народної архітектури та побуту в Пирогові ще у 80-х роках минулого століття. Щойно після інституту я вибрала працю в музеї, бо хотіла займатися народною архітектурою. У перші ж дні мені з фондів видали кілька комплектів одягу — поліського і закарпатського — і сказали його носити. Опісля я сама його вдома прала та прасувала. Тоді я ще була дуже далекою від етичних питань, хоча студенткою їздила з мамою в експедиції, вивчала культуру. Але внутрішньо я противилася носінню — щоразу для мене це були якісь тортури. Потім я втекла звідти в аспірантуру».
Пізніше, коли пані Оксана на початку XXI століття готувала книгу «Традиційне вбрання українців», постав вибір, як зробити світлини для видання. За спогадами дослідниці, у наших музеях на той час не було жодних манекенів, а на підлозі чи на стіні повісити одяг не випадало, бо це об’ємні речі.
«Доводилося вдягати на живих людей. Це неправильно. Якби я зараз цим займалася, шукала б інші можливості. На жаль, тоді про шкоду від одягання автентики не говорили. Щоправда, нікому раніше й на думку не спадало носити музейні речі в побуті».
Зараз експертка засуджує популяризацію традиційних строїв із ризиком для цих речей і висвітлює такі прикрі випадки:
«Є серія дуже якісних просвітницьких роликів від Марічки Квітки про те, як одягалися в різних регіонах України. Усе можна було показати й на манекенах, але ж, щоб це виглядало якомога привабливіше, автентичні речі вдягали на гарних жінок і дівчат. Я впевнена: багато українок подивилися ці ролики й подумали, що теж так хочуть. Тож підуть, куплять і будуть на наступне свято вдягати старовинні речі.
Або, наприклад, у нашій Лаврі одна працівниця має власну невеличку колекцію давнього вишитого одягу. І коли вона проводить лекції на цю тему, то вдягає на людей автентичні речі. Як можна таке робити в рамках музею? Аби показувати спосіб одягання, треба створювати репліки. Сорочку можна навіть не вишивати — лиш пошити у традиційний спосіб».
Як альтернативу експертка пропонує переймати досвід естонців у збереженні культурної спадщини:
«При національному музеї в Естонії працюють майстерні, де фахові викладачі навчають охочих виготовляти народний одяг. Курс триває два роки — за цей час учасник/-ця повністю відшиває стрій котрогось із регіонів. Коли навчання закінчується, при музеї проводять святкування: учасники приходять у відшитому одязі, виходять на сцену, а працівники пояснюють, з якого регіону походять вироби.
Крім того, цей курс передбачає написання розгорнутого реферату про всі етапи роботи. Працівники музею роблять копії цих рефератів і зберігають у спеціальному відділі бібліотеки. На основі цих робіт музей готує невеличкі альбоми-посібники. Там є фото людини в репліці, інформація про оригінал і схеми вишивки. Не всі охочі пройти навчання можуть поїхати в Тарту, зате за цим посібником можна самотужки опанувати техніку та відшити одяг. Я закликаю наших музейників переймати досвід естонських колег і подумати, як можна реалізувати щось подібне в нас».
Деякі музейники в Україні відгукнулися на заклик пані Оксани. Так, у філії Коломийського музею в Косові на основі її дописів і виступів розробили цілу програму з відродження вербовецької сорочки. За нею працюють зі вчителями та дітьми у школах. Крім того, у музеї стоїть монітор, де транслюють ролики, як відтворювати, наприклад, складні рукавівки.
Водночас команда Лесі Воронюк наразі працює над створенням Музею вишиванки в Чернівцях і використовує інший підхід до зацікавлення аудиторії та збереження пам’яток.
«Хочемо створити музей реліквій і технологій, коли старовинні речі експонуватимуться в поєднанні із сучасними технологічними рішеннями. Тачпади, монітори, 3D-проєкції допомагатимуть динамічно розповідати про культурну спадщину і зробити музей цікавим для підлітків-школярів і людей, які вже тісно пов’язані з диджитал-контентом.
У музеї старовинні речі є недоторканними: їх не можна чіпати та вдягати. Та оскільки це буде інтерактивний музей, ми вже зараз створюємо чимало реплік вишитих сорочок, щоби люди все-таки могли отримати тактильний досвід. Тут ідеться про глобальну етику роботи з експонатами — запобігати нищенню старовинних речей, але також і про пошук формул, які зроблять музей у традиційному розумінні ближчим для відвідувачів», — ділиться планами Леся Воронюк.
Де шукати альтернативи автентичному одягу?
Експертки єдині в думці, що, замість одягати оригінальну старовинну річ, можна створити її копію чи репліку. Проте, підкреслюють вони, тут постає питання ціни.
«Репліки коштують дорого. Підозрюю, що людина, яка вкладеться у відтворену сорочку, навряд чи буде так недбало її носити, як це зараз роблять з автентикою», — говорить Оксана Косміна.
Леся Воронюк додає, що репліки зараз стають дедалі популярнішими. На них сформувалася «елітна» мода, тому що ці речі дуже дорогі. Майстри та майстерні, які навчилися працювати у форматі реплік і дійшли за мистецьким і творчим розумінням до висот, з’явилися не так давно.
«Це шлях, на який ми витратили 30 років. Ті ж майстерні Олени Дідик, Богдана Петричука чи родини Дарини Стасюк із Буковини тривалий час ішли до того, щоб випрацювати внутрішнє бачення та технологічне розуміння. Правдиву репліку собі далеко не всі можуть дозволити, тому це не є єдиним рішенням», — розповідає експертка.
Крім того, пані Леся закликає поважати право кожної людини на свою еволюцію як громадянина чи громадянки.
«Як показує мій життєвий досвід, люди починають навіть з футболок із принтами вишивки, а з часом доходять до дуже красивих речей, до реплік чи цілих відновлених строїв. Тому не варто поляризувати дискусію, що носити правильно чи неправильно, зокрема й про так звану шароварщину. Бо це впирається в кілька дуже екзистенційних речей. Перша й головна — звичайно, гроші. Не всі українці готові викласти 20–30 тисяч гривень за вишиванку. Друга — це особистий досвід. Є величезна різниця між людиною, яка народилася в родині майстрів-гончарів на Франківщині, та людиною, яка народилася в Одесі — зросійщеному регіоні. Стартові позиції розуміння власної ідентичності дуже різні, але з кожною з цих аудиторій необхідно працювати й не втратити її. Музейники, етнографи або ж ті, хто в темі дуже багато років, часом дозволяють собі зверхньо ставитися до людей, які тільки починають свій шлях. Це як із переходом на українську мову, до речі. Дуже просто людину збити з цього шляху, зламати», — додає вона.
Як (і чи) захищають наш автентичний одяг закони України?
Оксана Косміна розповідає, що наразі у професійних колах триває обговорення, якою мала б бути державна політика в цій сфері та як запобігати руйнації автентичних українських речей. Зокрема, лунають пропозиції визнати вишитий одяг спадщиною ЮНЕСКО. Та експертка вважає, що навіть це навряд чи допоможе:
«Поки люди не усвідомлять, вони, на жаль, будуть і далі поводитися з автентикою неетично. Мені здається, що має працювати інститут репутації, коли нищення спадщини є неприйнятним у суспільстві та підлягає засудженню».
У вільного продажу автентики на ринку, за словами експерток, є ціла низка ризиків. Серед них — вивезення одягу за кордон і зникнення інформації про ці вироби.
«Ще в 90-х роках минулого століття найбагатші та найгарніші зразки продали й вивезли в Канаду чи у Сполучені Штати, і вони там перебувають у приватних колекціях. Ми багато втрачаємо.
Теоретично законодавство регулює вивезення експонатів, але на практиці це, на жаль, не працює. Поштові перевізники не перевіряють і не забороняють руху автентичних речей. Те саме стосується й перетину кордону. Навіть коли люди перевозять речі з виставкою, а не на продаж, у них рідко запитують документи на ці колекції. Однак, коли вивозять старовинну річ, вона мала б проходити паспортизацію чи експертизу.
Водночас закони добре працюють щодо інших речей цих же періодів, наприклад зброї, ікон, прикрас. Я думаю, що в практичній площині навряд чи навіть визнання вишитих речей спадщиною ЮНЕСКО буде ефективним. Можна зупинити вивезення сорочки, якій 100–150 років, але тієї, якій 50–60, — дуже складно, навіть якщо це, скажімо, борщівська вишита сорочка чи решетилівська білим по білому, яку зараз якраз планують пропонувати до спадщини ЮНЕСКО», — розповідає Леся Воронюк.
Оксана Косміна додає, що у вивезенні за кордон може бути єдиний позитив. Якщо речі опиняться в музеї, приміром, у Нью-Йорку, Вашингтоні або Чикаго, там створять українську експозицію та просуватимуть нашу культуру.
«Великий ризик вільного продажу автентики полягає ще й у тому, що люди, які продають і купують на ринку, часто не зберігають інформації про речі. Це як чорна археологія: людина викопує гарну золоту річ, але не документує, де викопала її та в якому вона була контексті, а це дуже важливо. Так руйнують пам’ятки, адже річ без паспорта знецінюється. Вона гарна як шматок золота, але вже не цінна як історичний артефакт.
Так і тут. Люди часто не знають, звідки ці сорочки походять. Одяг залишається без паспортів, без описів, а це погано для подальших досліджень. Фахівець чи фахівчиня може лиш приблизно зрозуміти, звідки річ, та й то тільки за умови, що вона має виразні риси», — додає експертка.
Як ще один ризик пані Оксана називає те, що українські музеї часто не мають коштів придбати речі, які є у вільному продажу. Через це ми втрачаємо їх для культури.
«Навіть якщо річ має паспорт, однак лежить у когось у хаті, ніхто її не бачить. У нас є багато прихованих колекціонерів, які не афішують свої колекції. Коли померла Романа Ковальчинська — працівниця музею в Пирогові, я знала, що в неї залишилася велика колекція, і пропонувала її чоловікові віддати ці речі в музей. Але для нього це втрата коштів.
Як правило, з таких приватних колекцій після смерті господарів або через труднощі зі зберіганням починають продавати окремо кожну річ. Так зникає цінність зібрання, і все розпорошується. Зараз це стається з колекцією одягу Західного Поділля Віри Матковської. Якби це музеєфікували, було б чудово, але зараз її менеджерка розпродує речі поштучно», — розповідає пані Оксана.
Експертка наголошує, що проблема часто полягає у відсутності коштів і нормальної культурної державної програми.
«Було б добре, якби місцева влада мала можливість створювати регіональні музеї, виділяти допомогу приватним колекціонерам на виставкову діяльність. Наприклад, родина Причепіїв подарувала свою колекцію сорочок Східного Поділля Музею Івана Гончара. Це хороший крок, але не всі так роблять, бо часто хочуть грошей», — ділиться Оксана Косміна.
Виходом із цієї ситуації є запровадження краудфандингових кампаній на підтримку музеїв. До прикладу, Музею Івана Гончара допомагає знаходити та викуповувати необхідні речі проєкт «Спільний спадок». Оксана Косміна та Олена Деревська до війни створили фейсбук-спільноту «Товариство друзів музеїв», аби збирати кошти на викуп автентики або ж відразу шукати речі в дар для різних музеїв за їхнім запитом.
«З моєї ініціативи в Музеї декоративного мистецтва в Києво-Печерській Лаврі опинилося багато речей. Вони дали мені список, чого їм бракує, а я це вишуковувала. Щоправда, не все, що продають, підходить саме цьому музею, а інші до нас поки не зверталися. Мені від них потрібен конкретний запит — перелік речей, яких вони потребують для експозиції. Ми акумулюємо гроші, і якщо я бачу, що продається потрібна річ, одразу пишу і викуповую її.
Спільнокошт працює, і люди з радістю дають 200–300 гривень, бо розуміють ідею. А ми звітуємо опісля, що купили, і надаємо фотопідтвердження. Зараз я виїхала за кордон, але моя колега в Україні, а кошти лежать на спеціальному рахунку, тому як щось знайдемо, можемо придбати для музеїв. Тож будемо цю діяльність продовжувати».
Ще більше про український традиційний одяг дізнавайся з інших наших публікацій:
«Від традиційної сорочки до цифрової вишиванки: як змінювалась українська народна мода»;
«Полтавська, волинська, київська: вгадай, яка це вишиванка»;
«(Не) носили шаровари і (не) пили горілку: факт-чекінг тверджень про козаків».
Ілюстрації: Анастасія Василенко