Олесь Гончар зі шкільних років займався журналістикою, писав художні твори й мав активну життєву позицію.
Сьогодні розповідаємо більше про життєпис митця.
Про захоплення письменством
9-річний Олесь Гончар вступив до семирічної школи у селі Бреусівка, що на Полтавщині. Уже за школярства почав писати вірші й оповідання і надсилати їх до місцевої газети «Розгорнутим фронтом», дитячої «На зміну» та журналу «Піонерія». Також юний Олесь пробував сили в журналістиці: писав замітки та нариси для районної газети.
По завершенню школи юнак влаштувався в місцеву газету «Розгорнутим фронтом». Журналіст Олесь Юренко згадував, що Гончар був старанним працівником та виконував роботу нарівні з досвідченими колегами. «І хоч би як рано-ранісінько я прийшов на службу, а на столі вже лежали опрацьовані ним сількорівські дописи. І не пам’ятаю жодного випадку, щоб котрийсь із них доводилося повертати на доробку», — наголошував Юренко.
Водночас Олесь Гончар розвивався як літератор. Зокрема, за юнацтва написав такі твори: «Бабуся», «Казочка про вогняного змія», «Смерть Івана Мостового», «Хрест», «Ластівка», «Цілюща вода», «Черешні цвітуть», «Яблуко довголіття», «Портрет, що всміхається» та інші.
Про щоденникові записи
Понад 50 років, від 1943-го до 1995-го, Олесь Гончар вів особистий щоденник. Ці записи збереглися у повному обсязі у вигляді тритомного видання.
У щоденнику митець фіксував своє повсякдення: описував події, що з ним трапилися, діалоги, роздумував про особисті чи державні питання. Також у записах знаходимо чернетки майбутніх творів, описи природи чи людей або ж народні анекдоти. Дружина письменника Валентина зазначала: «Олесь Гончар прожив щасливе і водночас трагічне життя, йому було що сказати людям про пережите, передумане, переболіле, осмислене і осягнуте».
За словами літературознавця Олександра Галича, саме зі щоденників можемо дізнатися про особистість Олеся Гончара, його моральні цінності, переконання та життєве кредо. Митець постає перед нами людиною, для якої Батьківщина та народ є найвищими цінностями. «Хотілось би прозирнути в майбутні тисячоліття. Чи буде там Україна, яка нині так знемагає, відбороняючи себе перед силами зла?» — писав Гончар.
Про редакторську роботу
У листопаді 1947 року 29-річний Олесь Гончар став редактором у відділі прози журналу «Дніпро». Саме в цьому часописі ще до Другої світової війни вийшла друком повість письменника «Стокозове поле». Його попередником на цій посаді був письменник Андрій Малишко. У дебютному випуску Гончара-редактора вийшли поезії Івана Лукаша, Олександра Підсухи, Івана Майового, поема Миколи Рудя «Легенда про сталь».
За півтора року, у березні 1949-го, Гончар отримав посаду редактора у журналі «Вітчизна», у редколегії якого працював до кінця життя. З приходом у часопис він додав нові рубрики: «Літературні портрети», де друкували праці про письменників, та «Люди нашої країни» — з публіцистичними нарисами та нотатками митців-сучасників. Гончар друкував у журналі дорожні записки, критичні твори, публікував письменників-дебютантів. За рік роботи Олеся Гончара у журналі вийшли романи Івана Ле, Леоніда Смілянського, поезії Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана та інші твори.
Про переклади творів
Твори Олеся Гончара переклали 67 мовами — так він став рекордсменом серед українських письменників XX століття. Найактивніше його романи виходили чеською, словацькою та угорською. Літературознавець Михайло Наєнко припускає: на це вплинув той факт, що події роману «Прапороносці» та деяких новел відбувалися на території Чехії, Словаччини й Угорщини.
У 1948 році у французькому журналі «La littérature soviétique» надрукували дві частини роману «Прапороносці». Згодом у тому ж місячнику згадали Олеся Гончара у статті «Найкращі твори 1947».
Крім того, твори Олеся Гончара перекладали іншими європейськими та азійськими мовами: німецькою, англійською, іспанською, китайською, тамільською.
Про любов до культури та природи
У 1955 році Олесь Гончар долучився до сесії ООН у Нью-Йорку. Враження від відвідин США він описав у щоденнику: «Скільки в нас ще сили, соковитості, яскравості в наших ансамблях, музиці, піснях... Одні Майбородині (Платон Майборода — український композитор та диригент — прим. ред.) вальси варті більше всієї їхньої сучасної музики».
Восени 1981 року Олесь Гончар подорожував Полтавщиною. Письменник зі спокоєм згадував цю поїздку та зазначав, що у рідних краях йому дихається легше, а думки яснішають. Про цей регіон писав у нарисі «Гоголівськими шляхами»: «Чи міг би хтось із полтавців уявити свою славну Полтаву без Котляревського, без Гоголя, без Панаса Мирного та Короленка? Вони, здається, були в Полтаві завжди і залишились з нею назавжди».
Письменник уважав, що українська література має не лише розвиватися сама собою, а й бути частиною світового літературного процесу. «Митець не може покластись лише на свою інтуїцію, на те, що вона все йому підкаже. Треба не ізолюватись, треба знати, чим жило й живе мистецтво в цілому. Нам треба знати і Лорку, і Антонича, і Елюара, не повинен бути обійденим ні Бунін, ні Винниченко, нам потрібен увесь попередній досвід. Від того, що ми видали Кафку, нічого страшного не сталося, лиш поменшало на одну сенсаційну загадку…» — зауважував Олесь Гончар у виступі на V З’їзді письменників України.
Письменник звертав увагу на питання екології. Він наголошував, що аварія на Чорнобильській АЕС значно вплинула на долю всього світу. Олесь Гончар намагався привертати увагу сучасників до екопроблем та закликав до пошуку рішень. «Ось Україна, колись квітуча земля, з благодатним кліматом, найчистішими річками, розкішними лугами і напрочуд плодючими ґрунтами — на очах одного покоління вона перетворюється у багатьох місцях на землю, мало придатну для життя, на край перенасичений промисловістю, де міста задихаються від хімії, води не вистачає, де дорослі й особливо діти масово хворіють…» — зазначив Гончар, виступаючи на відкритті Міжнародного семінару «Єврочорнобиль».
На думку Олеся Гончара, людство мало б прагнути відновити гармонію людини і природи та дбати про збереження планети.
Про підтримку студентів
У перші дні жовтня 1990 року активні студенти розпочали мирний політичний протест — Революцію на граніті. Вони оголосили голодування та вимагали припинення повноважень Верховної Ради та перевиборів, відставки голови Ради Міністрів, а також недопущення підписання нового договору між республіками Радянського Союзу.
Активістів підтримували тодішні знаменитості: політики, дисиденти, співаки, актори, письменники. Серед них був і Олесь Гончар. Митець відвідав студентів, що організували наметове містечко на майдані Незалежності, та висловив підтримку їхніх прагнень. Коли ж комуністична партія не підтримала вимог мітингувальників, письменник вийшов з неї та привселюдно спалив свій партійний квиток на площі.
Про номінацію на Нобелівську премію
Про цю подію розповідає літературознавець та критик Михайло Наєнко. У 1995 році Нобелівський комітет звернувся до нього із проханням запропонувати українських письменників у кандидати на здобуття премії. Тоді він почав готувати матеріал про твір «Собор» Олеся Гончара. Це філософський роман, у якому автор розглядає проблему духовності сучасних йому українців, розмірковує про збереження історичної пам’яті та національної гідності, а головним персонажем та об’єднувальним елементом твору є саме собор.
У липні того ж року Олесь Гончар помер. І процес номінації на премію зупинився: її присуджують лише живим авторам.
Ілюстрації: Олена Ковальчук
Використані світлини:
1. Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського.