Широкоплечий чоловік у лляній вишиванці та в червоних атласних шароварах, у сап'янових чоботах із золотими підковами скаче широкополими ланами! Кінь його жвавий, шабля його виблискує на сонці. Сам воїн красується довгими вусами й оселедцем, аби під час бою мати загрозливий та епічний вигляд, а ще ловить воріженькові кулі руками та керує силами природи!
Саме так козака змальовують псевдонаукові фільми, книжки та міфологічні оповідки. Іноді цей образ романтизують із добрими намірами, аби піднести таку величну й важливу в нашій минувщині постать козака. Проте ми впевнені: вивчати історію України маємо об’єктивно, за доказовими джерелами. Саме тому нині зібрали найпопулярніші твердження та здійснили їхній фактчекінг разом з експертами — українськими науковцями й істориками.
Зовнішність: козак — це обов'язково міцний вусань з оселедцем на голові?
«З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем або чуприною на тімені, у смушевій гостроверхій шапці на голові, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, донизу, спідлоба, сторонніх зустрічав спершу непривітно, відповідав на запитання вельми неохоче, але потім помалу м'якшав, обличчя його поступово під час розмови набувало веселого вигляду, живі проникливі очі спалахували вогняним блиском, і вся постать його дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю та неповторним гумором».
Так описав образ типового козака у своїй «Історії українського козацтва» історик і дослідник Дмитро Яворницький, який присвятив вивченню козацтва своє життя.
Ми також часто уявляємо козака чорнобровим кремезним чоловіком із довжелезними вусами, вибритою головою та довгим чубом або оселедцем на голові. І все це — завдяки ілюстраціям зі шкільних підручників історії України, фільмам про Тараса Бульбу та відомим мультфільмам про козаків-футболістів. Саме так вони змальовують наших войовничих пращурів.
Дослідник Леонід Залізняк у своїй «Первісній історії України» розповідає: оселедець ще за часів стародавніх тюрків був ознакою приналежності до особливої касти воїнів-лицарів. Носили його стародавні вірмени, осетини, кельти Західної Європи, скандинавські вікінги та руський князь Святослав. Ба більше, воїн з голеною головою та двома пасмами волосся намальований на гробниці єгипетського фараона Хоремхеба. То в такому разі чи можемо вважати оселедець суто козацькою зачіскою? Запитаємо експертів!
«Серед козацтва ми помічаємо дві популярні зачіски — чуб і оселедець, які відрізняються за розташуванням волосся на голові. Чуб — це довге пасмо волосся від маківки до лоба, а оселедець — волосся, яке спадає нижче від маківки. Ці зачіски характерні не тільки для воїнського стану України, а й для інших народів. Уперше такий вигляд зафіксували на наших теренах ще у Х сторіччі. Ну а звичка носити чуба перейшла до козаків від української шляхти.
Ми не можемо сказати, що козаки носили виключно чуби та оселедці, адже козацтво існувало протягом декількох сторіч, які мали різну моду. От, наприклад, гетьман Пилип Орлик, коли жив у Швеції, взагалі носив перуку. Були в козаків і звичайні зачіски — так звані горщики. Старшини могли носити на голові ту зачіску, яка їм подобалася. Вуса також були різними — короткими та стриженими чи довгими, як ми звикли уявляти.
Узагалі козацтво не можна назвати одноманітним станом, бо козак — такий самий лицарський стан, як шевальє у Франції чи кабальєро в Іспанії. Звісно, він був притаманний і українській державі, яка мала назву Військо Запорозьке, або Гетьманщина. Але, крім Гетьманщини, існували ж ще 5 слобідських козацьких полків, які ліквідували у 60-х роках ХVIII сторіччя. Замість них створили гусарські полки, де чоловіки часто носили чуби та одягали на свої характерні зачіски ще й перуки з косами.
Тому на питання про зовнішність козаків відповідь завжди буде різною та залежатиме від сторіччя та форми правління».
«Образ козака з вусами й оселедцем — це типова варіація народної картини «Козак Мамай», поширеної в Україні переважно у ХІХ сторіччі. На формування та популяризацію такого образу вплинула романтична література ХІХ сторіччя, твори художників ХІХ–XX сторіччя, а ще — радянське примітизоване масове мистецтво. Відтак вигадки в ньому більше, ніж історичної реальності.
Аби знати, як насправді виглядали козаки, зокрема козацька старшина, варто звернутися до зображальних джерел другої половини XVII–XVIII сторіччя, у першу чергу — портретів старшини. Вони доступні в музеях: це і Національний художній музей України, і Національний музей історії України у Києві, музеї Чернігова, Батурина, Конотопа та інших міст. Урешті, в інтернеті є вдосталь репродукцій.
Натяк на знаменитий оселедець можемо побачити на ктиторському портреті лубенського полковника Леонтія Свічки кінця XVII сторіччя. А от портрет приблизно з того ж хронологічного відрізка Василя Дуніна-Борковського — чернігівського полковника (пізніше генерального обозного), родовитого шляхтича — такого елементу не має.
Тож ми не можемо назвати єдину зачіску в козаків, але можемо виокремити таку тенденцію: українські козацькі старшини мали різні зачіски, бо дотримувалися тогочасних європейських модних віянь у своєму зовнішньому вигляді та в побуті».
Одяг: козаки і в повсякденні, і в бою носили червоні атласні шаровари та вишиванки?
«Сховав козак у свої шаровари
Кусень сала,
Торбу з пшоном,
Діжу з вином,
П’ять гарбузів,
Сто кавунів,
Два вози разом з волами
(Один із сіллю,
Другий з огірками),
Велику ложку,
Щоб їсти потрошку,
Ще й ковбаси
Кілець зо три,
Люльку-Бурульку,
Тютюнець,
Гребінець…
От який молодець!»
Зі збірки дитячих віршів «Живиця-чудовиця» Олександра Виженка
Повернемося до праць Дмитра Яворницького! Він писав, що на початку своєї історії козаки мали скромні статки, тож кожен носив одну сорочку, аж доки на ній не з'являлися дірки! Та й коли шити шаровари, якщо треба ганятися за звірами у лісових хащах і проводити темні ночі в густих очеретах і в’язких болотах?
Також історик стверджував: в одязі козаків було навіть щось аскетичне. Вони могли зав'язати тулуб ганчіркою, натягнути на себе опанчу — довгий безрукавний плащ із товстого цупкого сукна, а взути залишки стоптаних і подертих капців зі свинячої шкіри, які ледь прикривали ноги.
З часом козаки поліпшували своє матеріальне становище, та одягались, як і доти, тобто як випаде! А все тому що не мали на чому возити із собою в походи сорочки та шаровари, які їм невпинно приписують як неодмінні атрибути. Та й коли поверталися козаки додому після війни, то й від спорядження нічого не залишалося. Про це зокрема розповідає «Дума про Феська Ґанжу Андибера»:
«На козаку, бідному летязі, сап'янці —
Видні п'яти і пальці,
Де ступить — босої ноги слід пише;
А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —
Зверху дірка,
Шовком шита,
Буйним вітром підбита,
А околиці давно немає».
Яворницький також зазначав, що з часом козаки почали завойовувати турецькі та татарські землі, тож у гардеробах їхніх з'явилося вбрання із дорогих тканин.
Антрополог та етнограф Федір Вовк у своїх роботах розглядав зв'язок одягу українців з іноземним вбранням і стверджував, що у другій половині XVIII сторіччя костюм козацької старшини був схожий на польське вбрання, мав подібні до вірменських і кавказьких костюмів риси.
Однак чи носили козаки шаровари та вишиту сорочку? Запитаємо експертів!
«Козак із вишитою сорочкою — розхристаною, розчепіреною аж до пояса — та в широких, як море, атласних червоних шароварах — ось картинка, яку дуже полюбляють наші необізнані художники, скажімо, стенографи, тобто люди мистецтва. Є така думка й серед аматорських колективів.
Звісно, все виглядало геть не так. Наші дослідники одягу радянського періоду здебільшого посилалися на опис козаків французького воєнного інженера та картографа Гійома де Боплана.
Якось я вирішила почитати, що саме писав Боплан про шаровари, та звернулася до його оригінальних робіт, що написані французькою. Вивчаючи роботи, я виявила, що Боплан описував аж ніяк не шаровари, а caleçon, себто кальсони — спідні вузькі штани. Не думаю, що якби він побачив широкі, як море, шаровари, то називав би їх кальсонами.
Коли ми читаємо гарний опублікований опис, корпус джерел «Архів Коша Запорозького», який стосується середини ХVIII століття, то також не знаходимо багато згадок про шаровари, хоча тоді вже трапляється цей термін.
Описує шаровари у своїх роботах і Дмитро Яворницький. Але все, що він писав наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя, було вже неточною інформацією про те, що відбувалося за півтора сторіччя до його життя. До того ж, Яворницький був романтиком, тому шаровари гарно вписувалися в ідеологію того часу, коли він жив і працював.
Ну і ще зробили свій внесок у формування цього образу наші корифеї, які ставили театральні вистави. Дійсно, ансамбль танцює, козаки красиво літають сценою в широких, а не вузьких полотняних штанях, і картинка виходить ефектною!
Шаровари стали театралізованою річчю, яка не має стосунку до побуту. Та й подумайте, де б міг козак узяти стільки шовку, щоб пошити такі штани? Скільки це коштувало б і куди він міг їх носити?
Ще кажуть, що широкі штани — це зручно, бо козаки постійно на конях. Але люди, які займаються кінним спортом, наразі обирають вузькі штани, бо якщо ти довго їдеш на коні, то будь-яка зайва складка натре ноги до крові.
Образ козака у вишиванці — це також міф. Те, що зображено на козаках, — типова сільська вишита сорочка кінця ХІХ сторіччя. Якщо ми зазирнемо до джерел, то з’ясуємо, що вишита сорочка в селянському побуті з'являється дуже пізно, десь у другій половині XVIII сторіччя.
Ну а на козаках середини XVIІ сторіччя була звичайна полотняна сорочка, поверх якої одягали жупан, який застібали на ґудзики. Верхній одяг був дорогим, його було складно прати та чистити, тому для захисту від бруду спочатку одягали саме таку сорочку».
Олександр Алфьоров:
«Ми часто сприймаємо зовнішність козаків за тими зразками, які в нас зафіксовані після XVIII сторіччя, однак у XVI сторіччі, наприклад, вони носили не шаровари, а завужені штани. Поруч зі штанами і класичним козацьким одягом шаровари зрештою стали притаманні козацьким строям в середині і наприкінці XVIII сторіччя.
Козацький одяг, як і зовнішність, — це завжди про моду. Вони одягалися так, як одягалося в той час європейське чи польське рицарство або ж шляхта. Та й люди зброї — це завжди люди, які на щабель вищі за інших. Вони одягалися добре, бо мали військову здобич, платню від короля чи місцевих феодалів. Часто козака могли навіть не відрізнити від шляхтича. А от від заможного київського міщанина козак відрізнявся тим, що мав на собі багаті чоботи та зброю.
Були у зовнішньому вигляді козаків і запозичені елементи, наприклад, сережки. Спочатку великі сережки носили донські козаки, а потім це стало стандартним явищем для всього козацтва. Наприклад, гетьман Кирило Розумовський носив таку прикрасу з дорогоцінними каменями.
Були запозичення і в поведінці та культурі: Богдана Хмельницького вважають одним із перших визнаних кавоманів, козаки були серед перших у Європі, хто підхопив у турків звичку курити тютюн, а на початку XVIII сторіччя вони навіть полюбляли курити кальян, як і їхні іноземні колеги».
Пияцтво: козаки справді кожен бій «святкували» горілкою і взагалі були пиятиками?
«Іде козак з корчми п’яний,
На дівчину моргає,
А за ним, за ним його дівчина
Дрібненьким кроком ступає».
Уривок з української фольклорної співанки
Дмитро Яворницький писав: пристрасть до алкоголю була великим недоліком запорозьких козаків. Проте вони ніколи не возили із собою спиртні напої в походи, не терпіли у своїх військах пиятик, і якщо помічали кого-небудь напідпитку, відразу гнали такого бійця геть. Козацтво проводило в походах велику частину життя, тож уважали так: добрий лицар — той, який обирає тверезий лайфстайл!
Пише Яворницький також, що після щасливих походів на ворогів, козаки могли влаштовувати рясні розгулля, однак навіть тоді вони не забувалися до такої міри, щоб ставити пияцтво вище за власну гідність. Були й козаки, які взагалі провадили доволі аскетичний спосіб життя, а за головну цінність у житті мали лицарську честь, а не розваги чи алкоголь.
То як же ставились козаки до алкоголю? Розповідають наші експерти.
Олександр Алфьоров:
«Алкоголь — це одна з давніх європейських культур, пов'язана з періодом Античності, створенням симпосіїв — бенкетів, де пили вино та обговорювали справи Греції. Алкоголю було достатньо і в Україні. За доби Мазепи українська горілка більш ніж на 50 відсотків наповнювала бюджет Гетьманщини, бо її масово продавали до Московського царства.
Ми не маємо шокуватися, але пили у той час багато, хоча й напої були трошки слабшими. Мешканці міст часто пили пиво чи розбавлене вино, адже ситуація з водою в містах була часто дуже складною. Навіть студентам Могилянської академії для пиття видавали на день обов'язкову норму пива.
Ця культура міського розпивання алкоголю є абсолютно європейською. Пили люди багато, і кожна подія мала своє засвідчення через алкоголь. Якщо ми відкриємо грамоти Руського королівства або Галицько-Волинського князівства, то побачимо, що в ХІV сторіччі кожна угода про купівлю-продаж майна, території чи худоби супроводжується таким рядком: «Могорич за цю угоду пити в зазначеному місці на зазначену суму».
Козаки, селяни, міщани — всі пили багацько, і це було нормою того суспільства. Під час бойових дій вживання алкоголю ніде не вітали, але ми знаємо, що під час тривалого шляху в обозах старшини точно його пили.
Світлана Потапенко:
«Пияцтво було типовою практикою для військових спільнот, якою з походження було українське козацтво. Жорстокість військової справи вимагала певної компенсації, емоційної розрядки, тож для цього використовували алкогольні напої. Але це було звичайною за тогочасними уявленнями практикою, притаманною також військам інших європейських країн.
Якщо ж говорити про високу культуру споживання й асортимент алкогольних напоїв, які на свята та з різних нагод опинялися на столі козацьких старшин, то тут бачимо цілковито європейський набір із дорогими винами з-за кордону та різноманітними напоями місцевого виробництва. Такі застілля нічим, окрім суттєво вишуканішого меню, доступного українським старшинам у XVII–XVIII століттях, не відрізнялися від типових святкових посиденьок теперішніх українців».
Розпивання алкоголю в таборі армії практикували достатньо довгий час. Ще ж коли Ярослав Мудрий змагався за трон, то напав на війська Богуслава, які рухалися до Києва, саме тоді, коли вояки Богуслава святкували вдалі бойові дії».
Патріархальність: козаки справді полюбляли тільки чоловічу компанію та не пускали жінок на Січ, бо ті начебто приносили нещастя?
«Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, лучче в домовину».
Із драми «Байда, князь Вишневецький» Пантелеймона Куліша
Також часто бачимо у фільмах і читаємо у книгах, мовляв, на Січі не було жінок, а козаки були одвічними холостяками й навіть дотримувалися своєрідного «січового целібату». Жили собі чоловічою компанією так довго, аж поки зовсім не припинили вірити в сімейні цінності й остаточно не полюбили вільне від подружніх обов’язків життя!
Але чи справді на Січі панував патріархат, а до жінок козаки ставилися зверхньо? Відповідають експерти.
Світлана Потапенко:
«У цьому випадку знову маємо справу з пізнішими стереотипами, зокрема гендерного характеру. Але пояснення відсутності жінок на Січі лежить в іншій площині, адже йдеться, нагадаю, про спільноту вояків, які мали дбати про вишкіл і перемогу та про такий маскулінний характер своєї спільноти. Жінки на той час виконували передовсім домашні, господарчі ролі, тому чекали на чоловіків-козаків удома в «городовій» Україні.
Для порівняння: навіть нині, на початку XXI століття, ще багато стереотипів про жінок в армії доводиться долати, аби жінки не були дискриміновані на військовій службі. Що ж казати про ранньомодерний час, коли соціальні та гендерні ролі були чітко окреслені?
Однак зводити функцію тогочасної жінки виключно до тіні славетного козака та матері його дітей теж не випадає. Жінки-старшинки були не лише хазяйновитими господинями, але й інтелектуалками, самодостатніми й освіченими особистостями та, звісно, партнерками своїх чоловіків, матерями, сестрами та бабусями. Вони успадковували майно, через своїх представників відстоювали матеріальні інтереси родини в судах, вкладали кошти в церкву.
Згадаймо хоча б матір Івана Мазепи Марину, яка підтримувала свого сина та мала величезний вплив на нього — одного з найдосвідченіших європейських політиків рубежу XVII і XVIII століть. Так, вона не воювала на полі бою, але напевне мала стосунок до політичних рішень гетьмана, які тягли за собою гучні військові кампанії».
Олександр Алфьоров:
«В українському суспільстві ХVI–XVII сторіч кожна людина займалася своєю справою. Жінка тоді опікувалася сім'єю, господарством, дітьми та домашнім бюджетом, чоловік же заробляв кошти. Ну а козак — це був стан душі, людина, яка працювала та сплачувала податок кров'ю.
Жінок не брали на козацькі управи, тому що вони не вміли воювати, адже цим займалися тільки представники рицарського стану. Але не брали воювати ще й селян і міщан. Козаки проганяли селянські загони, які хотіли долучитися до їхньої армії. Вони вважали, що люди, які не вміють виконувати накази, можуть легко стати гарматним м'ясом.
Якщо ж повернутися до жінок, то маємо згадати, що за часів Гетьманщини права жінки були дуже широкими. Ще з часів Київської Русі жінка мала особисте майно, яке тримала під своєю владою, могла передати у спадок дітям або жити його коштом, якщо з чоловіком щось трапиться.
Тоді до жінки ставились із повагою — були жінки освічені, були й дружини гетьманів, як-от Анастасія Маркович, про пару якої з Іваном Скоропадським говорили «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Багато жінок були порадницями старшини, були й жінки, що втручались у справи своїх чоловіків. Ну а гетьман Іван Мазепа не просто з повагою ставився до своєї матері, а навіть доручав їй виконання певних таємних місій».
Паранормальне: козаки-характерники справді були чаклунами: перевтілювалися у вовків, напускали ману на людей і ловили кулі руками?
«...Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого, — чи ватажок який, чи сам кошовий, — візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:
— Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісінько немає…»
Уривок з легенди «Богатирі»
У стародавніх легендах і думах люди описували магічні та містичні здібності козаків-характерників. Деякі вважали козаків наставниками, яких поважали та навіть побоювались, інші, зокрема священики, вважали козаків чаклунами!
На їхню думку, козаки-характерники нібито відали священні знання про природу та космос, підкоряли стихії, розганяли хмари руками, викликали дощі, зналися на травах і лікували хворих зі смертельними ранами.
А ще козаки, за легендами, ніколи не ухилялися від куль, бо груди їхні були такими міцними, що відбивали ці кулі назад у ворога. Вони відкривали двері силою погляду і голими руками брали розпечені ядра. Було в них і щось від тварин: характерники могли перетворюватися на котів чи вовків і бачили ворога на відстані кількох кілометрів, наче соколи!
Характерниками були такі відомі гетьмани й козацькі ватажки, як Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Підкова й Іван Сірко. Останній якраз був еталонним втіленням козака-лицаря-воїна-вовка в одній особі! Він, за легендами, виходив із води сухим, провів понад 100 битв без єдиної поразки, перетворював людей на кущі та міг проплисти у звичайному відрі тисячі кілометрів!
Адріан Кащенко, український письменник XVIII–XIX сторіч, писав про характерників таке:
«Чи зміг би простий чоловік із такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими куренями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич!»
У наш час також є люди, які мають фантастичну фізичну силу. Наприклад, Василь Вірастюк протягнув 5 трамвайних вагонів понад 10 метрів, а Олексій Новиков на таку ж відстань переніс коромисло вагою 530 кг. Можливо, й козаки-характерники мали такі неймовірні здібності?
Олександр Алфьоров:
«У нас є холодний розрахунок мозку, який говорить, що багато речей неможливі. Козаки як представники воїнського стану мали свої воїнські традиції, які часто були незрозумілі селянам. Коли козак перехрещував шаблю, селянин вважав це бунтарством, бо ж він то не перехрещував свою лопату. Селянин так само не розумів, навіщо треба обмазувати щось своєю кров'ю.
Такі звички походять з індоєвропейської воїнської традиції. Були в козаків свої особливі молитви та двоіменність, коли людина мала православне хрестильне ім'я (Василь, Петро, Михайло) та додаткове ім’я, пов'язане з якимись перетвореннями (Звір, Перевертень, Голуб, Кіт). Пригадаймо отамана Івана Сірка. Сірко ж — це собака-вовк, і ми знаємо, що після смерті цього козака його правицю відрізали та з нею ходили на ворогів.
Знаємо й прикмети козаків: щоб не вбили в бою, не можна назад обертатися, бо начебто в бою ти перетворюєшся на іншу істоту та отримуєш надсили. Це не тільки козаки, а й багато рицарських станів мають такі традиції.
Воїнські традиції, пов'язані з ритуалістикою, та нестандартну поведінку вояків інші не розуміли, саме тому в оточення й виникали певні розмови та плітки про їхні надвміння».
«Міф про характерництво запорозьких козаків з'явився від неможливості тогочасного соціуму раціонально пояснити фізичні чи розумові якості певних осіб. Якщо той чи інший козак мав неабияку фізичну силу (метав спис на велику відстань, майстерно бився на шаблях або влучно стріляв з пістоля чи мушкета) і гострий розум для ведення військових дій (завдяки природним здібностям вдало вибирав тактику бою), якщо від його імені вороги трепетали, то іншим усе це видавалося чимось надприродним. Це наводило на думку, буцімто такі особи були характерниками, які отримали свої здібності шляхом чаклунства.
Приміром, характерником нерідко називають Івана Сірка через його талант головнокомандувача та полководця, який виграв багато битв і гідно виходив зі скрутних ситуацій. Характерником козаки також називали Савку Чалого — колишнього запорожця, який пристав на службу до поляків і воював проти минулих побратимів. Так, через багаторазові невдалі спроби його піймати та покарати, серед низового товариства існувала думка про характерництво Савки Чалого, який нібито мав надприродний дар передбачати появу козаків і таким чином тікав від них».
Світлана Потапенко:
«Це чи не найпоширеніший міф про українських козаків, але знайти якийсь зв’язок з історичною дійсністю тут не випадає. Людина розумна як біологічний вид не здатна перевтілитися в інший і стати вовком.
Чаклунство, мана та подібні речі з наукової точки зору є вигадкою, а в Середньовіччі й ранньомодерний час жорстоко каралися (і були «прерогативою» жінок, до слова). Кулі ж козаків, на жаль, вражали, як і всіх інших людей.
Проте, якщо облишити казковість такого погляду на українське козацтво, то маємо відзначити загальноєвропейську славу, яку козаки здобували перемогами. Чого вартує тільки Хотинська битва 1621 року, коли вояки під орудою гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного зіграли вирішальну роль у розгромі багатотисячного турецького війська султана Османа II».
Отже, вигляд козаків змінювався від століття до століття — на нього впливала мода. Козаки мали різні зачіски: могли носити чуба чи оселедця або й узагалі голити голову налисо! Обирали різний одяг — від пишних шароварів до звичайних кальсонів, від повсякденних лляних сорочок до святкових жупанів. Відрощували довгі вуса чи носили невеличку щетину. Тож маємо сприймати їх такими різними, якими вони й були, замість підганяти під єдиний шаблонний образ.
Ілюстрації: Поліна Макаренкова