Як свята відображають уявлення народу про світ? Що ми маємо спільного з нашими предками? Як можемо відтворювати автентичні традиції сьогодні?
Про це і не тільки розпитали Дар’ю Анцибор — антропологиню, фольклористку, авторку книжки «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят».
Яких найдавніших традицій зимових свят ми дотримуємося й донині?
Зимовий цикл свят триває 12 днів — від Різдва до Водохреща. Це найкоротші та найтемніші дні в році. Наші предки вірили, що в цей період межа з потойбічним світом стає нетривкою, тож душі пращурів та інші сутності можуть приходити до живих. Тому найдавніші традиції пов’язані з перевдяганнями, ворожіннями та спілкуванням із померлими.
Скажімо, українці досі вбираються у костюми, водять козу та маланкують. Наші предки використовували маски ще з часів неоліту. Ми достеменно не знаємо, чи робили вони це у зв’язку з приходом нового року, чи ні, але бачимо, що ця традиція дуже давня.
Вірування, пов’язані із задобренням померлих, теж супроводжують нас упродовж століть. Давні українці вірили: якщо не провести певний ритуал чи не домовитися належним чином із померлими, то бажання не справдиться. У традиційній культурі предок — це таке собі персональне божество. Він оберігає свій рід із того світу та дбає про благо нащадків. Цей культ ушанування померлих простежуємо й донині. Скажімо, ми ставимо на святковий стіл додаткову тарілку, не прибираємо їжу на ніч — щоби предки могли прийти та пригоститися.
Ще одна традиція, яку бачимо у творі «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського та в його екранізації Сергія Параджанова, — дмухнути на лаву чи стілець, перш ніж сісти. Ніби здуваємо духів, щоб ненароком їх не зачепити.
Маємо також символ, пов’язаний із предками, — дідух. Це перший або останній сніп, із колосся якого не відділили зерна, тобто не обмолотили його. Господар заносить дідуха в дім на Святвечір. Цей символ також тісно пов’язаний з аграрним циклом, який дуже важливий у традиційній культурі. Адже раніше не було стільки магазинів і люди, насамперед у селах, харчувалися тим, що вирощували самі. Дідух уособлює хороший урожай у прийдешньому році. До слова, часом останній сніп називають Власовою бородою (образ бороди теж повертає нас до дідів). Традиційна різдвяна страва, з якої починають або якою завершують святкову вечерю, — кутя. Її варять із зерен пшениці, ячменю, рідше — рису (у цьому теж бачимо культ урожаю).
А які традиції, навпаки, вже відійшли у минуле?
Розглянемо на прикладі Дня Святого Миколая. Раніше до цього свята українці збиралися на спільні вечорниці, бенкети та гуляння, а от традиції класти гостинці під подушку не мали. У деяких регіонах, як-от на Київщині, від Миколая хлопці вже починали колядувати, а дівчата могли збиратися на ворожіння, як і на Андрія. Нині такого не практикуємо.
Ми втратили частину традицій через індустріалізацію нашого способу життя та через міграцію населення до міст. Одна з таких традицій — закликання Мороза. Згідно з нею, господар із ложкою куті підходить до вікна та промовляє: «Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!». Так замовляли гарну погоду, а відповідно, і врожай на наступний рік. У селах таке ще практикують, та в містах уже ні, хіба кликати Мороза з балкона.
Чи обмінювалися на свята подарунками?
Традиція дарування завжди передбачала обмін. Скажімо, колядники заспівали вам колядку — ви їм за це даєте гостинець. На Великдень же наші пращури обмінювалися крашанками чи писанками. Але персональних подарунків для близьких та рідних раніше не готували.
Також був звичай обдаровувати незнайомих або невідомих людей. Адже колядники рядилися і надівали маски, їх сприймали як сутності, які прийшли здалеку (фактично — з того світу). Українці вірили, що у період свят в образі подорожніх чи хворих перед ними можуть з’являтися їхні діди, святі чи навіть сама доля. Тож таких людей намагалися задобрити, щоб вони натомість послали господарю гарний врожай і здоров’я.
Якщо в батьків лишалися кошти після походу на ринок, то на свята дітям могли купити солодощі, як-от льодяники-півники. Або малеча отримувала «монетку» на гостинець — такі малесенькі глиняні глечики, які гончарі давали як решту замість дрібних монет. А святкові подарунки, якими знаємо їх ми, з’явилися відносно нещодавно — приблизно з 1830-х. Тоді в міських магазинах почали продавати різноманітні іграшки спеціально до Різдвяних свят.
Як святкування Різдва залежить від політичної ситуації в країні?
Свята завжди відображають позицію влади чи соціуму. Скажімо, радянська влада заборонила святкування Різдва не одразу, а спочатку перенесла його на 25 грудня — в опозицію церкві, яка виступала за 7 січня. Пізніше, з 1929 до 1935 року, у Радянському Союзі Різдво було заборонене офіційно. Але люди святкували потайки. Врешті з’явилося аполітичне дитяче свято з ялинкою та Дідом Морозом. Те, що не могла викорінити, радянська влада адаптувала до тогочасних реалій.
У часи Першої світової війни у суспільстві обговорювали доречність свят. Частина людей закликала відмовитися від святкування, а гроші передати військовим. Нині ми також маємо такі дискусії й практики.
До слова, бійці УПА ставили у криївках маленькі ялинки та випускали тематичні святкові листівки. А ще — створювали колядки, які описували боротьбу повстанців. Найвідоміша називається «Сумний Святий вечір».
Політична ситуація сильно повпливала і на такий важливий атрибут Різдвяних свят, як ялинка. Скажімо, у часи Революції гідності ялинка стала символом спротиву і боротьби. Зараз, коли бачимо фото каркаса ялинки з плакатами під час протестів у Тбілісі, чітко проводимо паралель із нашою історією. Саме після 2013 року головну ялинку почали встановлювати на Софійській площі, адже майдан Незалежності більше не сприймали як місце святкування та радощів.
Як адаптувати давні різдвяні традиції до сьогодення?
Нині у суспільстві бачимо велике бажання дізнатися, як же було раніше, та відновити забуті традиції. Проте тут доречніше говорити не про відновлення, а саме про перевинайдення традицій. Адже ми певний час жили відірвано від них і не знаємо, як би було інакше.
Можемо лише припускати, як би розвивалися традиції без приходу радянської влади та насадження атеїзму. Можливо, за ці роки певні традиції самі б змінилися чи забулися. Та і нині ми перевинаходимо їх уже у зовсім інших реаліях та з іншим наповненням. Скажімо, ми розуміємо, що закликання Мороза — це просто красива традиція, а не реальний оберіг від заморозків.
Україна — велика країна, і місцями звичаї можуть відрізнятися навіть у сусідніх селах. Тому не можемо стверджувати, що є якесь єдине «правильне» святкування для всіх. Якщо ви хочете додати традиційних ритуалів до зимових свят — досліджуйте власний регіон та свою родину. Розпитайте рідних, поспілкуйтеся зі старшими родичами, відшукайте етнографічні праці про ваш район чи населений пункт. Так ви знайдете звичаї, які справді актуальні для вашого регіону, і зможете інтегрувати їх у сьогодення.
Як сучасні технології змінюють святкування Різдва?
Технічний прогрес впливає на те, як ми поширюємо та запам’ятовуємо інформацію. Зараз ми майже перестали співати колядки самостійно, радше ввімкнемо відео чи надішлемо близьким музичну листівку в чат. Так ми й самі забуваємо пісні, втрачаємо їхню варіативність, а з роками такі тексти можуть просто загубитися.
Зараз багато родин роз’єднані через війну. Вони, на жаль, зібратися разом на свята та передавати святкові вітання можуть лише онлайн.
У сучасних реаліях дотримання традицій комерціалізувалося. Нині ми можемо відвідати майстер-класи із виготовлення різдвяної зірки, дідуха, павука, ялинкових прикрас чи замовити спеціальні набори додому і майструвати із сім’єю. А ресторани та мережі доставляння їжі створюють спеціальні новорічні чи різдвяні меню із 12 страв, які можна замовити заздалегідь та отримати напередодні свята вже все готове.
Дізнавайся про Різдво ще більше з МАНмедіа:
«Що ти знаєш про традиції українців у Святвечір і Різдво?»;
«Від куті до узвару: 5 гастротрадицій давніх українців до Святвечора»;
Колажі: Олена Ковальчук
Використані світлини: