Новорічно-різдвяні святкування позаду, тож саме час поговорити, чому цьогоріч було так багато палких дискусій про «правильні» традиції (які напрвді були нав’язаними СРСР) і «нав’язані» (які, навпаки, є для українців рідними).
А причини слід шукати в історії… У СРСР влада прагнула насадити ідеологію, у якій майже не лишала місця традиціям і віруванням, які мали наші пращури. Зокрема, науковці говорять про боротьбу з релігійністю населення та традиційною обрядовістю зимового циклу свят. «Реформи» торкнулись і святкування Нового року: насаджування нових принципів призводило до плутанини між світським і церковним календарями, а на зміну традиційним практикам та уявленням українців приходили радянські.
Сьогодні ж маємо нагоду вивчати традиції давніх українців і аналізувати, як вони змінювалися з часом. Тому разом із Юлією Нікішенко, доценткою кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія», розбираємося, чому українці протягом історії святкували Новий рік у різні дати, як до цього доклався СРСР і звідки походить образ Діда Мороза.
Листівка «Веселих свят». Мирон Левицький, Торонто, 1960 рік. Видавництво «Гомін України». Джерело: «Локальна історія»
Яким було святкування Різдва до СРСР і наскільки сучасні українці зберегли ті старовинні звичаї?
Передовсім слід зауважити, що Різдво є складовою так званих святок — різдвяно-новорічного циклу свят, який розпочинався на Святвечір і закінчувався на Водохреще. Також варто зазначити, що народне, традиційне святкування Різдва виходить за межі церковних обрядів і являє собою комплекс дійств, спрямованих перш за все на забезпечення майбутнього врожаю та достатку в родині, а також містить елементи вшановування культу предків. Саме тому цикл зимових свят у давнину був не стільки про веселощі й подарунки дітям, скільки про врожайність і задобрення грізних древніх божеств і сутностей.
Якщо говорити про рівень збереженості різдвяних архаїчних звичаїв, то ще краєзнавці ХІХ століття зазначали, що деякі дійства вже виконують за звичаєм, без пояснення змісту, і вони стали радше розвагою. Прикладом цього може бути традиція «водити козу», коли ватага молоді повинна була обійти все село або хоча б свій куток із театралізованим дійством, де головним героєм був парубок, перевдягнений козою. Кількість інших персонажів могла мінятися, але важливою була суть дійства: коза вмирала, а потім воскресала, що перегукується з віруваннями про природу, яка взимку ніби вмирає, а навесні оживає.
Зрозуміло, що більшість архаїчних обрядів поступово виходили з ужитку, оскільки змінювались умови життя, соціум, стара магія переставала бути актуальною. У наш час у більшості випадків зберігся звичай варити кутю та готувати узвар, але немає покуті, де ставили ці обрядові страви та вже ніхто не залишає біля них стільки ложок, скільки людей померло в родині. Багато дійств у сучасному урбанізованому суспільстві також не актуальні, зокрема дослідники зазначають, що в містах різдвяні звичаї почали змінюватися досить давно через те, що хліборобство для городян не було основним способом життя.
Як різдвяні традиції різнилися регіонально? Чи можете навести яскраві приклади характерних для тих чи інших регіонів України традицій?
Звісно, регіональні особливості у святкуванні Різдва присутні. Можна, приміром, згадати такий різдвяний атрибут, як вертеп. Він був більше розповсюджений у західних регіонах, де чинила сильний культурний вплив Польща. Там вертеп мав невеликі розміри та просту конструкцію. На ХVII століття він поширився Правобережжям, з ним ходили бурсаки та мандрівні дяки. На Лівобережжі вертеп був поширений менше, як пишуть етнографи, конструкція його була складнішою і нагадувала ляльковий театр. Власне, нам вертеп відомий за традицією вертепної драми, що була популярна у ХVIII столітті.
Також у цьому плані можна зазначити різні форми та способи оздоблення дідуха, якого ставили на покуті, спосіб прикрашати хату. Так, приміром, на заході України жінки із соломи плели так званих павучків, яких розвішували під стелею, а на сході такі практики фактично невідомі.
Свої регіональні особливості мали також назви й асортимент страв, магічні дійства, які виконували хазяїн і господиня. Приміром, довелося натрапляти на інформацію про те, що хазяйка, прибираючи хату до Святвечора, могла на мотузці нав’язати стільки вузликів, скільки в неї неприятельок по селу, а розпочинаючи святкову вечерю, сісти на цю мотузку, щоб заткнути рота всім, з ким сварилася. Наскільки ця інформація достовірна, сказати важко, але те, що люди вірили в магічний вплив всіх різдвяних дійств, не викликає сумнівів.
Як відрізнялося святкування Різдва в місті й селі?
У місті різдвяна обрядність наближалася до церковних традицій. Аграрна магія з ужитку вийшла — залишилися ворожіння суто особистого характеру. Також саме в містах почали з’являтися різдвяні ялинки, що є початково німецькою традицією. Її почала популяризувати в Європі родина королеви Вікторії, чоловік якої, принц Альберт, походив із Німеччини та привіз звичай ставити ялинку до Британії. Ялинки приживалися повільно. Передовсім вони почали з’являтися в родинах міських верхів, але потім стали популярними у всіх верствах населення.
Ще у містах поширилися традиція дарувати подарунки, які клали під ялинку, і звичай робити ялинкові прикраси, оскільки покупні були дуже дорогими. Також батьки влаштовували ялинки для дітей, запрошуючи їхніх друзів на певний день святок, як правило, між Різдвом і Новим роком. Дуже цікаві спогади про Різдво в Києві залишив співак Олександр Вертинський. Він описував закриті двері зали, з якої пахло хвоєю, накритий стіл для вечері, яку всі чекали з нетерпінням, кувшини з мигдалевим молоком, пісні страви та передчуття того, як ось двері розчиняться, і на ялинці запалають свічки. Звісно, кожна сім’я святкувала Різдво, виходячи з власних фінансових можливостей, але ялинка з часом перетворилася на майже обов’язковий атрибут.
Що цікаво, ялинка на межі ХІХ та ХХ століть почала проникати і в сільську місцевість під впливом запозичень із міського повсякдення. Зокрема це відобразилось в українській літературі. Проте все одно ця традиція приживалася повільно, і дідух залишався неодмінним різдвяним атрибутом.
А як давні українці святкували Новий рік і які зміни в цьому святкуванні відбувалися до нашого часу?
Листівка «Вийди вийди господарю подивися на отарю». Мирон Левицький, Інсбрук (Австрія), 1946 рік. Видавництво Івана Тиктора. Джерело: «Локальна історія»
Новий рік східні слов’яни святкували, як і більшість народів Євразії. Він припадав на березень, коли природа починала пробуджуватись і скоро мав розпочатися черговий аграрний цикл. Про це, зокрема, свідчать тексти щедрівок. Після прийняття християнства певний час Новий рік святкували в березні, але згодом церква його перенесла на 1 вересня (14 вересня за старим стилем). Краєзнавець Костянтин Широцький у своєму путівнику Києвом згадує цей день як день великого цехового свята. Про це ж говорить і етнограф Василь Балушок. Городяни збиралися на Подолі, ставили дідуха, виносили цехову свічу, все обставляли дуже урочисто та пишно. Саме з 1 вересня починався виробничий рік після літньої перерви.
Загалом новорічний день вважався чарівним, коли збуваються всі бажання. Люди, приміром, вірили, що худоба в новорічну ніч може поскаржитись Богу на хазяїна, що дерева в саду можна залякати, пообіцявши зрубати, якщо не даватимуть врожаю. На подібних віруваннях і склалася новорічна обрядовість, наповнена символікою аграрної магії та ворожінь на достаток. Вечір Маланки напередодні Нового року називали щедрим, стіл мав бути багато накритий, щоб він був таким весь майбутній рік, а вулицями ходили щедрувальники та маланкарі. Ранком на Василя — у перший день нового року — ходили засівати. Це давній звичай, у якому брали участь парубки. Існувало стійке переконання, що важливо, хто цього дня першим зайде до хати: яким буде «перший полазник», таким буде і весь рік. Тому літні люди, особливо жінки, а також люди з хворобами на вулицю не виходили. Зерно, яке розсипали засівальники, збирали та зберігали до початку сівби.
На початку ХVIII століття за наказом Петра І в росії Новий рік перенесли на 1 січня. Ця традиція поширилася і на ті українські землі, що увійшли до складу російської імперії. Так ми почали святкувати Новий рік взимку.
Перейдімо до радянського періоду нашої історії. Як влада тоді боролася з українськими різдвяними традиціями?
Звичайно, у радянські часи, особливо на ранніх етапах, вели потужну антирелігійну агітацію, яка зачіпала і практики відзначання релігійних свят. Тоді проводили антирелігійні карнавали, де пародіювали, висміювали та засуджували вірування та практики вірян. Можливо, Різдво і не було ключовим об’єктом пародіювання на таких карнавалах, але тим не менше людям ставили перепони, заважали відзначати Різдво, контролювали це. Хоча чимало вірян попри все святкували потайки. Поступово активна антирелігійна робота почала приносити результати — на місце Різдва почав переходити Новий рік як більшою мірою світське свято.
А як саме виглядав процес заміщення Різдва Новим роком?
Спочатку найбільш активні борці з минулим були проти навіть Нового року, але радянська влада бачила, що якийсь замінник Різдва — головного зимового свята — потрібен. Новий рік дуже добре вписався в концепцію нового календаря. Ялинку «реабілітували» — вирішили знову повернути до традиції, але оновленої. Тому вже в середині 30-х років ХХ століття у Кремлі вперше відбулася відома всесоюзна ялинка. Поступово свято Нового року обросло власними атрибутами, але дещо зі старих практик залишилось — це і ялинка, яка тепер стала новорічною, і подарунки під ялинку, і ялинкові іграшки, і ворожіння на майбутнє та загадування бажань. Людина, як і в давнину, хотіла вірити в чудо, і це свято давало їй таку можливість.
Через усе це ми не можемо сказати, що традиція святкувати саме Новий рік як головне зимове свято була абсолютно штучно насаджена. У цьому випадку відбулася своєрідна заміна одного свята святочного циклу на інше, не менш важливе, але з новою атрибутикою та рештками старих вірувань, які на початку ХХ століття вже перетворилися на традицію, хоч практично в людей не було розуміння їхнього обрядового контексту, а деякі уявлення взагалі забули.
А як щодо постаті Діда Мороза? Як він виник на наших теренах і чи існував у наших пращурів схожий персонаж?
Цей персонаж є в міфології східних слов’ян. Зокрема фольклористи та дослідники народної міфології називають духа або божество Карачуна, якого вшановували в найкоротші дні року.
Одні науковці стверджують, що він був духом родючості. Водночас інші доводять, що Карачун, або Корочун, — це грізне божество, яке є володарем снігів, морозів і зими. Недарма в західних регіонах різдвяний хліб іноді називали та називають «корочун», адже Різдво припадало саме на найкоротші дні року. Окрім цього, на користь цієї версії можна пригадати слово «корочун», що позначає наглу, несподівану смерть. Також у різдвяній обрядовості є дійство, коли хазяїн набирає повну ложку куті, йде до дверей і відкривши їх, закликає мороз до себе кутю їсти. А коли мороз не приходив, хазяїн говорив: «Як ти зараз не прийшов, так і весною на мої посіви не приходь». Тобто бачимо, що умовний персонаж Мороз існував, але він був суворим і не надто підходив до нової радянської обрядовості.
Тому найімовірніше під час створення образу Діда Мороза поєднали одночасно кілька зимових персонажів. По-перше, захопили образ святого Миколая, якого масово вшановували українці. По-друге, складається враження, що використали ще й образ Санта-Клауса, перероблений на слов’янський лад.
Адже ми знаємо, що Санта спочатку був святим Миколаєм, якого звали на голландський манер сінтер Клаас і образ якого голландці завезли до США. Вже на початок ХХ століття він стає уособленням Різдва, формується міфологія про подарунки, які він розвозить по світу на оленячій упряжці, а в перші десятиліття ХХ століття художник Томас Наст створив образ Санти для реклами «Кока-коли», який тепер максимально впізнаваний.
Тож є підстави вважати, що радянський Дід Мороз має витоки у слов’янській міфології, але йому, як і Санті, надали інших функцій. Адже, на відміну від Діда Мороза і Санта-Клауса, які мали подарунки для всіх без винятку, святий Миколай приходив до дітей із мішком подарунків у одній руці та з різками в іншій. Це був виховний момент: дитині нагадували про те, як вона поводилася цілий рік, і відповідно давали те, на що заслужила. У радянського Діда Мороза від образу Миколая лишилася традиція запитувати дітей, чи добре вони себе поводили, чи слухалися батьків, чи добре вчилися тощо. Проте загалом радянські сценаристи зробили Діда Мороза максимально добрим і щедрим, ще й додали йому в супровід Снігуроньку, його онуку. Таким цей персонаж і лишився в масовій культурі.
Листівка «Глянь оком світлим, о Божий сину, на нашу землю на Україну». Мирон Левицький, Інсбрук (Австрія), 1946 рік. Видавництво Івана Тиктора. Джерело: «Локальна історія»
Дізнавайся більше про традиційну обрядовість українців на зимові свята в наших попередніх релігієзнавчих матеріалах:
«Що ти знаєш про традиції українців у день Святого Миколая?»
«Що ти знаєш про традиції українців у Святвечір і Різдво?»
Ілюстрації: Анастасія Василенко