Вірші про Місяць: як українські поети оспівували супутник Землі

«Срібновидий», «рум’яний», «сивувато-опаловий» — наші митці напрочуд розмаїто описують Місяць! Хтось величав його «чарівниченьком», а хтось і «білим блазнем» кликав.

20-го липня минає 54 роки відтоді, як перша людина ступила на поверхню Місяця. З цієї нагоди пропонуємо дізнатися більше про те, як цей супутник Землі оспівували українські поети.

«Місяцю-князю!»

Цей вірш-звернення до Місяця написав 1883 року Іван Франко — наш Каменяр і «вічний революціонер». Дослідниця творчості митця Лідія Явір звертає увагу на фольклорні мотиви в цьому вірші: автор називає Місяць князем і чарівником, наділяє його здатністю порятувати людей від біди.

Стаття-добірка поезій про Місяць. Іван Франко

Місяцю-князю!
Нічкою темною
Тихо пливеш ти
Стежков тяємною…
Ніжно хлюпочеться
Воздушне море,
Так в нім і хочеться
Змить з серця горе.

Місяцю-князю,
Ти, чарівниченьку!
Смуток на твойому
Ясному личеньку.
Із небозвідної
Стежки погідної
Важко глядіть тобі
В море бездонне,
В людськості бідної
Горе безсонне.

Місяцю-князю!
В пітьмі будущого,
Знать, ти шукаєш
Зілля цілющого,
Зілля, що лиш цвіте
З-за райських меж…
Ох, і коли ж ти те
Зілля найдеш?..

«В небі місяць зіходить смутний»

Авторка цього вірша — поетка, перекладачка та змінотворчиня ХІХ століття Леся Українка. У її поетичному портфоліо є цикл поезій «Зоряне небо», серед яких — і цей місячно-поетичний твір. Леся Українка видала його вперше 1891 року під назвою «Зоря». Дослідниці її творів зауважують у цьому вірші незвичне забарвлення місячного променю — червоне. Пояснюють це так: авторка через цей колір передає відчуття тривоги й неспокою.
Стаття-добірка поезій про Місяць. Леся Українка

В небі місяць зіходить смутний,
Поміж хмарами вид свій ховає,
Його промінь червоний, сумний
Поза хмарами світить-палає.

Мов пожежа на небі горить,
Землю ж темнії тіні вкривають,
Ледве промінь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.

Крізь темноту самотно зорить
Одинокая зірка ясная,
Її промінь так гордо горить,
Не страшна їй темнота нічная!

Гордий промінь в тієї зорі,
Та в нім туга палає огниста,
І сіяє та зірка вгорі,
Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зірка сумна
Променистими слізьми ридає?
Чи того, що самотна вона
По безмірнім просторі блукає?..

«Місяць»

Цю поезію написав 1921 року Майк Йогансен — митець доби «розстріляного відродження». Дослідниця Тетяна Цепкало пояснює: цей вірш — метафора світанку. За її словами, назва «мрець голомозий» вказує на символічну смерть Місяця з настанням нового дня. Саме тому й «білий блазень» танцює свій останній танок.

Стаття-добірка поезій про Місяць. Майк Йогансен

В перелогах у поле

Лягла перевтомлена ніч,

Місяць розсипав соли

— Регочеться дурень двосічний.

О, як люто заздрить людині

На небі мрець голомозий,

В море мертве і синє

Зануривсь у дикій тривозі.

Дотанцьовує білий блазень

Уночі танець останній,

Сіє сіль, суятиться і казиться…

— За горами бреде світання.

«Підіймається місяць над містом...»

На написання цього вірша Місяць надихнув Володимира Сосюру — поета-лірика часів радянської окупації. Митець написав його 1924 року, використавши мотив самотності. На думку Тетяни Цепкало, ліричний герой ототожнює себе з одиноким Місяцем на небі.

Стаття-добірка поезій про Місяць. Володимир Сосюра

Підіймається місяць над містом,

заглядає до мене в вікно.

Випливає крізь віти, крізь листя,

що було й промайнуло давно.

Поцілунки і крики «до зброї»,

розцвітало й гуло з вишини,

де село, й біля церкви старої

од зорі золотило тини.

Про сумне не згадаю — не варто,

кожний знає про долю таку.

В Кам’янці юнакам я на варті

груші рвав у Петлюри в садку.

На мою на замурзану музу

що ж я можу тепер обмінять?..

Біля річки пекли кукурудзу

і на муштру ходили щодня.

Далі: рейки, холодні вагони,

та з піснями нам тепло було.

Далі: море і вітер солоний,

де кохання моє розцвіло.

Гей, ви, вітер, і сонце, і ранки,

мабуть, так вас не любить ніхто.

В полоненого синя познанка,

у кишені партійний квиток.

А тепер я один. І над містом

підіймається місяць у синь,

і тремтить, і хитається листя

од його золотої сльози.

«Що робить сонце уночі…»

Це поезія про Місяць і Сонце від поета-шістдесятника Миколи Вінграновського. Дослідниця його творчості Лілія Фоміна помітила, що за жанровими ознаками цей твір — казка. А Борис Буєвський і Галина Улицька створили на його основі пісні.
Стаття-добірка поезій про Місяць. Микола Вінграновський

Що робить сонце уночі,

Коли у лісу на плечі

Тоненька зіронька сидить,

Що робить сонце? Сонце спить.

Що робить місяць по ночах,

Коли земля йому в очах,

Земля, ромашка і вода, —

Тоді він сонце вигляда.

Що роблять сонце й місяць вдвох,

Коли в снігах біліє мох,

На сіножать сніги сніжать

І снігурі в снігу лежать?

Тоді їм холодно обом

З нашим собакою й котом,

З них кожен холодно сія,

І літа ждуть вони, як я.

«Привілля місяця»

Автор цієї поезії — український письменник і мовознавець Григорій Жученко, що втік від радянського заслання, емігрував з УРСР і взяв собі псевдонім Яр Славутич. Як пише Тетяна Цепкало, у його поезіях часто з’являється образ Місяця як символу краси, життя й вічності.

Стаття-добірка поезій про Місяць. Яр Славутич