Він був науковцем, освітянином, міністром двох міністерств, громадським діячем, митрополитом і перекладачем Біблії українською. Усе це — про Івана Огієнка, життєпис якого сьогодні докладно переповідаємо. А робимо це в межах серії статей #зробімо_голосніше_про_наших у партнерстві з ГО «Житомир, зроби голосніше!». Разом ми розкажемо розлого про митців і науковців із нашої історії, аби їхні імена звучали в нашому інфопросторі голосніше!
Іван Огієнко народився 15 січня 1882 року в містечку Брусилів, що на Житомирщині. Він зростав у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків, мав п’ятеро сестер і братів. Коли хлопчику було два роки, його батько помер, тож аби впоратися зі скрутою, Іванові разом із мамою довелося наймитувати. Лише в 9-річному віці він отримав можливість здобути освіту. Тоді Іван розпочав навчання у Брусилівській чотирирічній школі, але згодом, коли настали морозні зимові часи, вимушений був припинити навчання — не мав-бо теплого одягу та взуття, аби ходити до школи. Проте хлопець не зупинився на шляху до пізнання і заходився опановувати шкільні предмети самотужки, ба більше — ще й допомагав із наукою одноліткам-сільчанам.
Попри матеріальну скруту, Іван Огієнко закінчив чотирирічну школу та вступив до військово-фельдшерської. Водночас хлопець багато читав і займався самоосвітою: вже у 15 у нього з’являється перша друкована праця — стаття «Містечко Брусилів. Як живуть селяни», яку надрукували 1897 року в часописі «Селянський вісник». Пізніше Іван Огієнко працював у відділенні, де лікували людей із психічними розладами. Там юнак бачив багато смертей, тож вирішив змінити фах медика.
У 1903 році Іван Огієнко успішно склав іспити у класичній гімназії в Острозі та отримав право навчатися в університеті Святого Володимира в Києві. Спершу юнак вступив на медичний факультет, адже на омріяний історико-філологічний не отримав дозволу з місця роботи. Проте студент, окрім фахових дисциплін, відвідував лекції з історії та філології. Особливо його тоді зацікавив курс академіка Володимира Перетца — викладача вишу, дослідника давнього українського письменства. Зрештою Іван все ж зміг перевестися на історико-філологічний факультет.
Вже з 1905 року він починає активно займатися науковою та громадською діяльністю. Долучився до «Просвіти», а у столичних журналах «Громадська думка» та «Рада» друкував дописи, замітки та рецензії, які свого часу оцінив Іван Франко. Крім того, Іван Огієнко долучається до випуску серії книг «Записки українського наукового товариства в Києві»: 1908-го тут друкують першу наукову розвідку вченого — «Огляд українського язикознавства», а за рік окремим виданням виходить його брошура «Українська граматична література: розгляд підручників, по яких можна вчитись і вчити українській мові».
Джерело світлини: Національний музей історії України
У 1915 році Іван Огієнко починає працювати в освітній сфері: читає лекції в університеті Святого Володимира, а з 1916-го викладає тамтешнім студентам курс «Історія східнослов’янського наголосу». Викладаючи, вчений зауважив: чужа школа, тобто російська, яка панувала тоді в Україні, виховувала учнів-рабів, які мали зрікатися всього рідного, забувати материнську мову та ставати перевертнями. Іванові Огієнку кортіло це змінити, тож він заходився видавати навчальні матеріали, зокрема «Рідне писання», «Рідна мова в українській школі», «Українська граматика», які мали великі наклади. Крім того, Іван Огієнко долучився до організації Українського народного університету, а на відкритті виступив із патріотичною промовою, у якій наголосив, що українці мають право будувати власну державу. Вже у 1918-му Іван Огієнко став одним із фундаторів і лекторів Української педагогічної академії, де вперше впровадили систему післядипломної освіти.
У 1919 році Івана Огієнка призначили міністром освіти, водночас він працював ректором університету в Кам’янці-Подільському. На посаді міністра він докладав зусиль, аби освіта була безкоштовною, ба більше — витрачав власну зарпланю на стипендії для малозабезпечених студентів. Також за час роботи міністром Іван Огієнко очолив правописну комісію Міністерства освіти, члени якої підготували «Проект правопису української мови», на основі якого згодом розробили основні правила.
У тому ж 1919-му Іван Огієнко обіймає посаду міністра ісповідань. На цій посаді він реформував систему духовної освіти, запровадив богослужіння українською мовою, створив комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів і сам працював у ній, заснував та очолив видавництво «Українська автокефальна церква», налагодив друк неперіодичного «Вісника міністерства ісповідань УНР».
Джерело світлини: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України
Українська революція 1917–1921 років посприяла тому, що Іван Огієнко покинув політичну кар’єру та разом із дружиною Домінікою, двома синами й донькою переїхав до передмістя Львова. Доктор філологічних наук Микола Тимошик вважає, що це був чи не найтяжчий період життя вченого. Справа в тому, що за тих часів Огієнки поселилися після виснажливих переїздів у чужих людей, не знаходили засобів заробітку, довго переживали матеріальну скруту.
Але найбільше під час переїзду Іван Огієнко переймався своїми рукописами та архівом. 8 січня 1926 року він написав листа до тодішнього секретаря Академії наук Агатангела Кримського: «Листом цим я звертаюся до Вас, як до секретаря Академії, з уклінним проханням взяти в свою опіку все моє наукове майно, яке я полишив у Кам’янці. Починаючи з 1919 р., я збирав матеріал для історії української мови та наголосу, назбирав їх прямо цілі стоси — і все це в Кам’янці лишилося. Це великої ціни матеріал. Крім цього, я переніс на карточки всі твори Шевченка та Котляревського, бо задумав дати розвідки про мову цих письменників. І все це в Кам’янці... Чи вже як воно має там загинути? Далі, в Кам’янці полишив я багато закінчених та незакінчених своїх праць рукописних…»
Прагнучи покращити матеріальне становище, Іван Огієнко приймає пропозицію Варшавського університету і підписує контракт на роботу, не набувши польського громадянства. У 1933 році він заснував у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова», а 1935 року — журнал «Наша культура». Тоді ж починає перекладати Біблію українською.
1940 року керівництво Української автокефальної православної церкви запропонувало Іванові Огієнку стати єпископом, аби бути наставником і підтримкою для українських вірян. Учений приймає посвяту в ченці та бере ім’я Іларіон на знак продовження традиції та пошанування першого митрополита Київського часів князя Ярослава Мудрого, а 1944 року він стає митрополитом. Відтоді гасло його життя — «Служити народові — то служити Богові».
Джерела світлин: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України і «Wikimedia Commons»
Водночас Іван Огієнко продовжував науково-освітню діяльність: заснував журнали «Слово істини», «Наша культура», «Віра й культура», у 1948 році став ректором Українського народного університету у Вінніпезі, а з 1954 року — фундатором і головою Українського наукового богословського православного товариства в Канаді.
Іван Огієнко був мовознавцем, істориком, письменником, педагогом, політичним, громадським і навіть церковним діячем. Він створив доробок у понад тисячу праць, досліджував літературознавство, славістику, історію української культури, друкарства, церкви, релігії, філософії, богослов’я, а також перекладав Біблію та релігійні тексти. Іван Огієнко долучався до Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Історичного товариства Нестора-літописця та «Просвіти». Митрополит Іларіон помер на 90-му році життя в канадському місті Вінніпег, де його й поховали. «Доля судила мені немало працювати в таких умовах і на таких посадах, коли моя діяльність не належала тільки мені, — я працював для цілого українського народу. Як я працював, — судити не мені...» — писав митрополит Іларіон.
Дізнавайся більше про українських лідерів думок із наших попередніх матеріалів:
Правозахисники з нашої історії: що ти про них знаєш?
Джерело світлини з обкладинки: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Ілюстрації: Анастасія Василенко