Чим займаються археологи? Як змінилася їхня робота від початку повномасштабної війни? Що робити з нашою культурною спадщиною, яку викрадають російські окупанти? Розповідаємо разом з Евеліною Кравченко — археологинею, кандидаткою історичних наук і музейницею. Гайда дізнаватися більше!
Почнемо з бази: чим взагалі займаються українські археологи?
Якщо коротко, спершу копають в пошуках обʼєктів, памʼяток, що належали нашим пращурам, а опісля досліджують ці артефакти :)
Основний етап роботи археологів відбувається в сезон розкопок — його початок і кінець залежать від місцевості. До прикладу, на півдні України польові роботи тривають із березня до грудня, а на півночі — з квітня до жовтня.
Вже після сезону розкопок, зазвичай узимку, археологи перекочовують із полів у кабінети та лабораторії. Там аналізують знахідки, пишуть звіти та наукові публікації.
А як тривають лабораторні дослідження?
Для аналізу артефактів археологу/-ині потрібно чимало знань. По-перше, обізнаність у природничих науках, зокрема в геології, адже варто розуміти будову та історію розвитку ділянки, на якій викопали обʼєкт. По-друге, знання історії, аби орієнтуватися, до якого періоду може належати знахідка.
Під час лабораторних досліджень археолог/-иня оглядає артефакт, визначає історичний період, до якого він належить, намагається з’ясувати, як зʼявився обʼєкт, хто ним користувався, яка його історія. Опісля пише звіт, де структурує всю інформацію, яку вдалося дізнатися.
Якими своїми знахідками пишаєтеся?
Відповідь на це запитання почну зі спростування стереотипу. З голлівудських фільмів у людей склалося враження, що робота археологів виглядає приблизно так: учені викопують у давньому храмі скульптуру, опісля швидко тікають із того місця, аби грабіжники не перехопили знахідку. Насправді ж обʼєкт дослідження — це залишки життєдіяльності людини відносно ґрунтових чи геологічних нашарувань. Тобто для археолога/-ині важлива не сама річ, а контекст її віднаходження. Саме місцевість, її умови, склад ґрунту допомагають нам зрозуміти, що це за знахідка. Ось чому я не виділяю якісь окремі речі.
А пишаюся в археологічній роботі тим, що мені вдалося знайти найдавнішу залізоробну майстерню в Причорномор’ї. Датуємо її початком Залізної доби, тобто орієнтовно другою половиною IX — серединою VIII століття до н. е.
Також я реконструювала відносини між племенами таврів, грецькими полісами та скіфами: описала, як був влаштований соціально-культурний, племінний і етнічний простір тодішніх мешканців лісостепу; проаналізувала всі дані, які вдалося отримати з археологічних розкопок про невідоме писемним джерелам плем’я Інкерманської долини, що мешкало там наприкінці ХІІ — на початку VII століття до н. е.
Як змінилася робота археологів від початку повномасштабної війни?
Робота археологів від початку повномасштабки не просто змінилася — вона майже зупинилася. Як я вже казала, основний етап — це розкопки, які в умовах війни проводити вкрай небезпечно через постійні обстріли, мінування та нерозірвані снаряди. Крім того, більша частина археологічних лабораторій, що знаходяться на сході України, нині зруйновані, сильно пошкоджені, а їх співробітники виїхали.
Звісно, деякі науковці продовжують свою роботу, але особисто для мене археологія нині — на стопі. Натомість я і мої колеги, а також музейники, культурознавці фокусуємося на іншому: розповідаємо, що таке культурна спадщина, навіщо вона потрібна та як її захистити.
Як саме ви популяризуєте українську культуру?
Почну з того, що популяризація — це один із напрямів наукової діяльності. Тож до початку повномасштабної війни я також цим займалася. До прикладу, проводила лекторій «Про що розповідає археологія». Від 24 лютого 2022 року довелося призупинити проєкт.
Зараз просуваю українську культуру за кордоном у межах проєкту «Кримської платформи» (ініціативи України з ефективного міжнародного реагування на окупацію Криму та посилення тиску на росію задля деокупації півострова — прим. ред.) як членкиня експертної мережі, співпрацюю з ЮНЕСКО та МЗС. Це нагальна потреба, адже у світі нас переважно знали як частину російської культури. А сталося це через те, що окупанти демонстрували дослідження на наших пам’ятках як здобутки своєї науки. Так вони породили потужний наратив про нашу єдність в усіх сферах, який зараз маємо науково-доказово зруйнувати.
Як археологи стежать за пам’ятками, які опинилися під загрозою через напад росії?
У часи війни культурними об’єктами опікується військова адміністрація регіону. Вона фіксує пошкодження, повідомляє про військові злочини окупантів і за потреби та можливості викликає археолога/-иню на огляд памʼятки. Подібна робота є вкрай небезпечною. Ще з досвіду Другої світової війни знаємо: перший шар ґрунту, який розкопує вчений, наповнений снарядами. Гадаю, нині ситуація ще гірша, адже інтенсивність використання озброєння потужніша.
Єдине, що залишається археологам, — моніторити стан культурних памʼяток по всій території України. На жаль, до тих, що знаходяться на лінії фронту, ми не маємо доступу. А ось інформацію про обʼєкти, які розташовані на окупованих територіях, дізнаємося з відкритих джерел або приватним шляхом — від мешканців чи очевидців.
Нині я також займаюся моніторингом культурної спадщини, переважно відстежую ситуацію в Криму. Там окупанти проводять незаконні археологічні розкопки, вивозять наші музейні цінності до росії, використовують українські пам’ятки як свої ідеологічні хаби.
Як археологи взаємодіють зі знахідками, які трапляються військовим на лінії фронту?
Коли військові знаходять обʼєкти культурної спадщини на лінії фронту, вони передають їх військовій адміністрації, а та — напряму в Міністерство культури. Якщо є можливість залучити науковців, то вони приїжджають і проводять дослідження. Проте такий сценарій розгортається вкрай рідко через бойові дії. Натомість археологи частенько допомагають, пояснюють, що робити зі знахідкою, в телефонному режимі.
Якої шкоди росія завдала українській археологічній спадщині та що з цим робити?
Росіяни навмисно руйнують і знищують наші культурні обʼєкти, масово вдаються до крадіжок спадщини. На жаль, учені та цивільні в цьому випадку можуть мало, адже будь-яка протидія окупантам загрожує здоровʼю та життю. Єдиний можливий варіант допомогти в порятунку культурної спадщини — зафіксувати злочин. Якщо ми маємо докази, можемо відкрити кримінальну справу, подати в міжнародний розшук і в майбутньому повернути річ.
На мою думку, росію мають виключити з ЮНЕСКО як державу, що не дотримується засад діяльності цієї організації, конвенцій і принципів. Ми повинні працювати з міжнародним співтовариством у цьому напрямі, інформувати світ про злочини росії.
Більше про роботу наших учених у часи повномасштабної війни читай у попередніх матеріалах:
«Яким рік повномасштабки був для науки: відповідають українські лідери наукової думки»;
Ілюстрації: Анастасія Василенко