Відкриття нової екзопланети, виявлення унікального гена та перша антарктична експедиція власним флотом — за рік повномасштабної війни українська наука вражала своїми здобутками. І це попри понад мільярд гривень збитків, які російські окупанти завдали нашим науковим установам через обстріли та грабунки.
До річниці повномасштабної війни ми розпитали українських лідерів наукової думки про те, як для них минув цей рік, як війна впливає на роботу і якою вони бачать українську науку після перемоги.
Олександр Алфьоров
кандидат історичних наук, теле- і радіоведучий, екскерівник пресслужби полку «Азов»
Як зустріли початок повномасштабного вторгнення?
24 лютого, хвилин за 20 перед першими ударами, мене розбудили дзвінком і повідомили, що може розпочатися вторгнення. Я до останнього думав, що цього не станеться. Але знав, що в такому разі слід збиратися на визначених місцях — місцях спротиву. Мої побратими — ветерани полку «Азов» — розпочали формування полку ТрО, і 25 лютого він був сформований у Києві. Виїхати на попереднє місце служби, в Маріуполь, можливості вже не було. Водночас я мав попіклуватися про сім’ю: трьох дітей і вагітну дружину. Сім’я відмовилася виїжджати з України, хоча першого ж дня повномасштабної війни нас і переконували, і просили евакуюватися друзі з Литви, Чехії, Греції, Польщі, Австрії.
Як повномасштабна війна вплинула на вас як на історика?
Як для історика для мене відкрився зовсім інший фронт війни. Перебуваючи в ТрО, я почав знімати більше відео про причини вторгнення та історію для свого ютуб-каналу «Олександр Алфьоров». На той час багато українців потребували інформації, пояснення широкомасштабного вторгнення. На превеликий жаль, мої колеги-історики з різних причин не мали змоги цим займатися — хіба що доєднуватися до національного марафону. У мене ж був великий досвід роботи на прямих ефірах: 12 років на радіо «Культура» і 2 роки на телеканалі «Культура». А ще я розумів, що поки можна не приділяти багато уваги освітленню під час зйомки, монтажу відео та звуку. До всього, мій досвід роботи у прямих ефірах дозволяв говорити наживо, хоча я й так ніколи не писав тексти для своїх відео і не читав їх із суфлерів. Тож узяв на себе ще й додатково історичний фронт.
Що допомагало вам триматися попри стрес і виснаження?
Це моя сім’я. Вона була для мене постійною підтримкою та опорою.
І наостанок: які зміни на краще мрієте бачити в українській науці після перемоги?
Перше (і єдине), що я хочу бачити, — це повне перезавантаження в усіх сферах.
астрофізикиня, молодша наукова співробітниця відділу позагалактичної астрономії та астроінформатики ГАО НАН України, освітня кураторка науково-популярного лекторію «Science4Kids» від «INSCIENCE»
Як зустріли початок повномасштабного вторгнення?
До нової фази війни ми з чоловіком були готові заздалегідь: закупилися кошачим кормом, зібрали тривожний рюкзак і зняли готівку. 24 лютого я прокинулася близько 5-ї ранку від дзвінка бабусі. Тоді не зрозуміла, навіщо так рано телефонувати, тож дзвінок відбила. Потім відбила вдруге. Пізніше відбила вже дзвінок подруги. Нарешті зателефонував колега з обсерваторії, і я підняла слухавку. Він почав емоційно говорити: «Ти що, спиш? Як так можна, нас росія ракетами обстрілює!» Я взялася читати новини. З’ясувавши, що відбувається, розбудила чоловіка і набрала води в усі пляшки, що були в домі. Ми домовилися, що виїжджати з Києва не будемо. Мій чоловік військовий, тож форму і все необхідне він також підготував заздалегідь. Але оскільки напередодні вторгнення він сильно захворів, пересиджував удома ще тиждень, перш ніж піти у військкомат.
Перші дні були досить тривожними. Частина моєї родини залишалася в Херсонській області, яку дуже швидко окуповували, тому я хвилювалася за рідних. Якраз коли колони росіян рухалися дорогами, мій батько був на роботі в полі — йому доводилося потайки серед ночі вибиратися в село іригаційними каналами, аби не привертати увагу ворогів.
Зараз ви не лише працюєте, а й волонтерите. Як вирішили допомагати армії та цивільним і чим займалися протягом цього року?
Волонтерити я хотіла з першого дня повномасштабної війни, але на той момент охочих було чимало: куди не подзвониш, всюди вже є вдосталь рук. Тому перші два місяці я долучалася до інформаційної боротьби: писала пости англійською, коментувала на сторінках іноземних медіа тощо.
Перший збір коштів відкрила, коли чоловік нарешті пробився до лав ЗСУ. Він потрапив до новосформованого підрозділу, який ще не встигли забезпечити, але спорядження потрібне було терміново. Оскільки це був квітень, доступної амуніції було мало. Тому я дуже вдячна всім, хто долучалися і підказували, що і де краще придбати. Після цього збору в одному з військторгів мене вже добре знали, а зараз, коли приходжу до них на закупи, навіть каву готують :)
У квітні я долучилася до гуманітарного волонтерства. Наприкінці березня моє рідне село Осокорівку, що на Херсонщині, відбили назад, але лінія фронту на той момент проходила прямо в межах населеного пункту. Я дізналася, що наш односельчанин-військовий їхатиме туди машиною з Києва, тож відкрила збір на продукти для мешканців села. Оскільки багато в автівку не влізло, я почала шукати додаткові можливості та збирати більше потрібних речей. Мені порадили звернутися по допомогу до волонтерки Насті Нагірняк — так я і потрапила у ГО «Крила Перемоги». Якийсь час просто співпрацювала з організацією: радилася з волонтерками щодо власних зборів, допомагала їм, здобувала досвід і зв’язки. А із середини літа мене запросили стати частиною команди. Я й досі нею є. Зазвичай у штабі працюємо по вихідних, але якщо є терміновий запит, можу й увечері після роботи туди поїхати та відвантажити потрібні речі на пошту.
Що вважаєте своїм найбільшим професійним досягненням за цей рік?
Перші два місяці повномасштабної війни мене дуже демотивувало те, що мій астрономічний фах не може нічим допомогти країні. Навесні майже весь час займало волонтерство, тому роботу я відклала. Влітку мене накрило сильною депресією, що мало не довела до лікарні: я не могла ні їсти, ні спати. Завдяки моїм колегам з організації «INSCIENCE» врешті звернулася до хорошої невропатологині та почала лікуватися. Перезавантажитися допомогла ще й Міжнародна школа космології у Кракові, куди мене мало не попід руки привезла колега. Там я сильно надихнулася, отримала підтримку від іноземних науковців, послухала цікаві лекції. Тому, повернувшись до Києва, почала повноцінно повертатися до наукової роботи. Отже, вважаю своїм найважливішим досягненням можливість взагалі працювати зараз.
Що допомагає вам триматися і йти далі попри стрес і втому?
Мене надихає те, як тримаються мої рідні. Бабуся з дідусем відмовилися виїжджати з Осокорівки й витримали і окупацію, і обстріли, і бойові дії в межах села. Згадую слова дідуся: «Чому це я маю виїжджати, якщо це вони приперлися в мій дім?», — а також відвагу бабусі, яка потайки готувала їжу нашим бійцям. Це мене тримає.
Захоплююся також нашими військовими. У той час, коли вони на фронті, жертвуючи собою, захищають нашу можливість жити і бути українцями, я просто не можу опустити руки. Не можу зупинитися, знаючи, скільки поколінь — в тому числі й мої предки — боролися з росією і як нам важливо нарешті завершити їхню справу. Підтримує мене і власна допомога країні. Я залишаюся тут, сплачую податки та підтримую українських виробників гривнею. Волонтерю і тішуся, що навіть кілька десятків турнікетів, які вдалося доставити на фронт, можуть врятувати комусь життя.
А ще мене надихають діти, які приходять на наш лекторій «Science4kids» в «INSCIENCE». Це наше майбутнє, яке ми маємо захистити від цієї навали.
Про яку українську науку мрієте після перемоги?
Якщо ми хочемо бути прогресивною і розвиненою країною, маємо цінувати науку. А це означає, що в неї потрібно інвестувати. Адже якщо у вчених будуть якісні лабораторії, необхідне сучасне обладнання, вони зможуть проводити фундаментальні дослідження, з яких потім виходитимуть прикладні розробки — від вакцин до озброєння.
старша ембріологиня клініки «Hope Fertility & IVF Malta», авторка книжки «Плідна праця»
Як ви зустріли ранок 24 лютого 2022 року?
Я прокинулася вдома від будильника. У мене хороша звукоізоляція, тому більше ніяких звуків ззовні не чула. Попереднього дня ми у клініці пакували частину ембріонів іноземців, які їх хотіли евакуювати з Києва. Оскільки роботу треба було завершити, вранці 24 лютого я одразу ж подумала саме про це. Оцінила ситуацію та зрозуміла, що з Вишневого (місто на Київщині — прим. ред.), де я мешкала, я все-таки зможу доїхати на роботу в Київ. Захопила із собою тривожну валізку та поїхала. Пересуватися містом було дуже важко, тому що виїжджало багато людей, дороги були забиті.
Того дня ми заморожували ембріони в лабораторії, а також працювали з пацієнтами, чиї операції не можна було відкладати. Потім керівник нашої лабораторії й деякі працівники почали вивозити кріосховище з ембріонами з Києва. Тоді це робили, тому що підозрювали, що у столиці не буде в доступі рідкого азоту — він необхідний для безпечного зберігання заморожених ембріонів.
Паралельно ми з колегами почали консультуватися з ембріологами з усієї України й питати, яка ситуація в інших регіонах. Так, приміром, дізналися, що колеги з Харкова почали вивозити з міста геть усе обладнання. Наша клініка натомість заморозила ембріони, частину з них вивезла у Європу та призупинила роботу. Я також виїхала за кордон і протягом певного часу виконувала робочі завдання вже там.
Зараз ви працюєте вже в мальтійській клініці — чому вирішили змінити місце роботи?
На початок весни було ще незрозуміло, коли наша клініка продовжить працювати та в яких масштабах. До того ж, у мене вже була думка змінювати місце роботи, тож у квітні я звільнилася. До повномасштабного вторгнення я планувала влаштуватися в нову українську клініку, що мала відкритися влітку, але ці плани, звісно, довелося відкласти. Тож я заходилася шукати нове місце роботи та влаштувалася вже за кордоном, на Мальті.
Як повномасштабна війна вплинула на розвиток української ембріології?
Зараз багато ембріологинь виїхали за кордон: у Європі цілком реально влаштуватися за цим фахом, на нього є попит, установи запрошують до себе наших спеціалісток. Разом із ними з України виїхало багато пацієнтів і потенційних клієнтів. Звісно, це не дуже добре для нашої галузі в перспективі. Якщо до повномасштабної війни можна було сміливо казати, що українська репродуктивна медицина — одна з найкращих у Європі, то зараз ця галузь поки лише намагається відновитися. Але надія на подальший розвиток, звісно, є. У нас уже є дуже круті лабораторії, спеціалісти та репутація!
Що вам допомагало триматися в періоди стресу та невизначеності?
Робота! Коли ми евакуювали кріосховище до Братислави, я допомагала підтримувати його стан, а також працювала медичною кур’єркою: розвозила ембріони по деяких країнах світу, доставляла їх до пацієнтів. Подорожувала на літаках із бідоном з ембріонами в рідкому азоті… Це відволікало та допомагало не зійти з розуму. А ще зібраності сприяв зв’язок із пацієнтами в Україні: деякі з них народжували в березні у бомбосховищах. Тож, хоч у мене і не лікарська спеціальність, я моніторила деяких із них і за них вболівала. Одночасно з роботою дописувала книжку «Плідна праця»: це було трохи дивно та незвично — працювати над книжкою в таких умовах.
І про майбутнє: про які зміни в українській науці ви мрієте?
Якщо говорити про ембріологію, то передусім хотілось би, щоб відбулися зміни в законодавстві. Наприклад, аби сперму, яку заморожують військові, можна було використовувати як донорську. Зараз це заборонено. Можливо, суспільство не зрозуміє цього кроку, але зараз ми на війні втрачаємо багато хороших людей, і мені хотілося б, аби ці люди мали шанс залишити суспільству свої гени. Ці зміни, звісно, хотілося б побачити якнайшвидше, ще до нашої перемоги.
докторка біологічних наук, старша наукова співробітниця відділу генетики людини Інституту молекулярної біології і генетики НАН України
Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення?
Вранці близько 6-ї години мене розбудив мій чоловік і сказав, що приготував каву. Він попросив вставати тихенько, аби не розбудити нашу молодшу доньку, бо, мовляв, у садочок вона сьогодні не піде. Я здивувалася і запитала, чому це раптом. Він відповів: «Бо почалася війна». У вікно побачила, що майже в усіх сусідніх будинках горить світло, а на обрії було видно вогняне зарево. Звісно, кава після цього вже не смакувала.
Найважчим було повірити в цю реальність. Навіть попри те, що до 24 лютого про війну говорили багато, справжні воєнні події виглядали нереальними. Здавалося, ніби я всередині якогось фільму.
До 24 лютого ми в родині заздалегідь обговорили всі можливі сценарії подій, спакували тривожні рюкзаки. Вирішили, що в разі наступу росіян на Київ будемо вивозити дітей: моїх доньок і онуку. Тож 24 лютого ми пересиділи дві повітряні тривоги та почали збиратися в дорогу. Було важко оговтатися від шоку, проте ми зібрали валізи й вирушили, а за 4 дні перетнули кордон Польщі.
Як облаштували нове життя та продовжили наукову роботу за кордоном?
Ще коли ми виїхали з Києва, я написала своїй хорошій знайомій у Варшаві — директорці Інституту експериментальної біології імені М. Ненського, з яким уже мала досвід співпраці. Я пояснила ситуацію та спитала, чи можуть мене прийняти в інституті. Знайома відповіла ствердно. Тож, евакуюючись, я не їхала в нікуди і вже мала визначене місце для роботи. Загалом вважаю себе везучою людиною, адже мені чимало щастило зустрічати на своєму шляху хороших людей — так сталося і цього разу. Мене добре прийняли в інституті й лабораторії, я дуже вдячна польському уряду й польській Академії наук, яка в перші тижні повномасштабного вторгнення запровадила короткострокові стипендії для науковців. Я отримала таку стипендію — вона мені дуже допомогла з фінансами. Пізніше я отримала грант для українців від польського науково-дослідницького фонду NCN. Завдяки йому змогла займатися тим, що робила в Україні, але на трохи кращому технічному рівні. Інше питання — змогти зібрати себе докупи й ефективно працювати. Для мене це не завжди легко з психоемоційного боку.
Якими професійними здобутками за цей рік пишаєтесь?
Я зараз не вдаюся в максималізм і не міряюся досягненнями. Рада тому, що вдалося зробити за цей час — отримати грант, видати свою книжку «Без ГМО. Правда і страшилки про генну інженерію». Останнє для мене взагалі виявилося сюрпризом: вже не вірила, що ця книжка побачить світ — якраз незадовго до початку повномасштабного вторгнення я завершила вносити правки у верстку. Але все вийшло завдяки професіоналізму команди видавництва «Віхола».
Що протягом цього року допомагало вам триматися й рухатися далі?
Це мільйон цінних маленьких речей, які є тут і зараз. Наприклад, намалювала дитина в садочку щось гарне — супер. Пішли разом морозиво їсти, а потім на танці — прекрасно. Виросли в мене клітини в лабораторії — радію цьому, як дитина. Я не можу планувати нічого на завтра, адже не знаю, що буде, тому живу тут і зараз. У травні в мене завершується грант, і я поки не знаю, що буду робити. Можливо, вийде лишитися в Польщі й займатися новим проєктом. Як ні, доведеться повернутися в Україну. А це вже зовсім інша реальність, і пристосовуватися до неї треба буде вже виходячи з актуальної ситуації.
На чому українській науці варто зосередитися після перемоги?
Ситуація, яка нині склалася для української науки, — трагічна. Ця галузь завжди фінансувалася неналежним чином: вчені після захисту кандидатської не могли розраховувати на велику зарплатню, рівноцінну їхній компетентності. Додайте до цього старіючий науково-технічний парк і немобільність наукових інституцій. На жаль, таке становище спонукало молодих і талановитих покидати Україну. Нам не вистачає гнучкості в цій системі, нових людей у ній. Нам потрібно, аби науковцям світу й українцям, які займаються наукою за кордоном, було цікаво переїздити в Україну та розвивати свої ідеї тут. Тому в подальшому розвитку нашої науки треба фокусуватися на людських ресурсах, запускати відповідні програми та фінансувати їх.
кандидатка біологічних наук, популяризаторка науки, письменниця та радіоведуча
Як для вас почався перший день повномасштабної війни?
За тиждень до 24-го числа дізналася, де в моєму районі є укриття, а також зібрала тривожну валізку. Загалом мій рівень накруту був досить серйозним. 14 лютого я навіть читала про ядерну осінь. Звісно, неможливо було передбачити точно, що новий етап війни буде саме в такій формі, але раціонально-ірраціональні передчуття точно були, тож я очікувала на загрозу. Напередодні вторгнення, 23-го числа ввечері, я засинала трохи тривожно і не могла зрозуміти, чи це в мене інтуїтивні передчуття чогось поганого, чи це я досі відчуваю ефекти від бустерної дози вакцини від ковіду.
Моє 24 лютого почалося, як і в багатьох — з вибухів. Спершу, пам’ятаючи про інструкції безпеки, пересиджувала у ванній кімнаті. Потім увімкнула радіо, аби оцінити ситуацію. Після першої сирени пішла до бомбосховища біля свого будинку, познайомилася там із сусідами з району. На наступні кілька днів у нас із кицею вже був звичним маршрут від дому до укриття і назад: ходили туди-сюди, а деколи й ночували у сховищі.
Як давали раду стресу на початку вторгнення?
Однією з яскравих ознак перших днів вторгнення було «плавлення» часу: не розуміла, де починається, а де закінчується доба. Через це все було погано і зі сном, і з відчуттям реальності. Проте згодом друзі з волонтерського фонду «Солом’янські котики» покликали мене до себе у штаб, і більшу частину березня я вже проводила там, намагаючись приносити хоч якусь користь.
Коли почали повертатися до просвітницької роботи?
Якийсь час мені здавалося, що березень і квітень для мене були «мертві» в сенсі робочих активностей. Але аналізуючи цей період вже зараз, пригадую, що в березні ми, приміром, записували в бомбосховищі відео для «Наукуїмо» про сон під час війни, а у квітні в мене було дуже багато різноманітних інтерв’ю та коротких записів про сон і психічне здоров’я. До повноцінної діяльності почала повертатися вже влітку: читала лекцію для дітей у Сваляві на запрошення UNICEF, долучалася до інших проєктів (зокрема Ольга взяла участь у нашому відеопроєкті «#CVIDOMI_надихати: 10 історій успішних жінок» — прим. ред.).
Які глобальні зміни у вашу роботу внесла повномасштабка?
Велика війна змусила переосмислювати теми, якими я займаюся вже давно. Тепер, говорячи про них, я не можу уникати контексту війни. Тож говорю і про повітряні тривоги посеред ночі, і про блекаути та зміну освітлення, і про зміни в наших когнітивних здібностях. Це зрозуміло, адже зараз, на жаль, війна стала звичною частиною нашого життя і впливає так чи інакше на всіх. І не важливо, де знаходиться людина: у Києві, Івано-Франківську чи Варшаві — якщо вона принаймні спілкується з українцями, то не може бути поза контекстом війни.
Якими досягненнями за цей рік пишаєтеся найбільше?
Найбільший успіх для мене — це те, що нам із командою у грудні вдалося провести щорічний івент «Nobilitet» — це науково-популярний захід, на якому українські фахівці проводять пізнавальні лекції про значення нобелівських відкриттів. Вирішили проводити його ще влітку, не знаючи про майбутні вимикання світла — через це підготовка була сповненою нервувань і тривог (у прямому й переносному значенні). Але в нас все вийшло, а на подію прийшло дуже багато людей. В емоційному сенсі цей івент, напевно, був найкращим за всю його історію, адже ми були об’єднані спільною діяльністю та переконанням, що робимо це на зло окупантам і всім небезпекам, які вони несуть. Адже розум, світло та вітальність мають перемогти в цій війні.
Що підтримувало вас і допомагало триматися весь цей рік?
По-перше, це мої близькі люди. Важливо, щоб усі були на одній хвилі, і якщо когось одного починає трохи більше «плавити», інші триматимуть руки на пульсі — це зберігає загальний градус адекватності в сім’ї чи компанії. По-друге, це намагання дотримуватися правил здорового способу життя: за можливості спати, не робити перегинів у їжі, уникати шкідливих звичок тощо. Такий вольовий компонент допомагав не пуститися берега та підтримувати психіку в більш-менш нормальному стані. Хоча в таких умовах, на мою думку, ми не можемо цілком об’єктивно оцінити свій психічний стан. Додають вітальності та допомагають триматися також і меми про актуальні події.
Якою мрієте побачити українську науку після перемоги?
Головне побажання — аби про науку не забули за усіма іншими проблемами, які вже є і які ще на нас чекають. Не можна відсувати науку на задній план, аргументуючи це «неначассям». Актуальна ситуація показує, наскільки на часі мати сучасні передові розробки, в тому числі фундаментальні, наскільки на часі мати крутих спеціалістів і як важливо підтримувати рівень інтелектуальності суспільства. Тож треба буде стежити, аби про науковців не забули, аби були програми з відновлення української науки. Маємо й надалі говорити й показувати, що, на відміну від наших сусідів, у нас цінують прогрес, розвиток і сучасний погляд на світ, який неможливий без розвитку науки.
математикиня, докторка фізико-математичних наук, завідувачка лабораторії математичних наук МАН
Як ви зустріли початок повномасштабної війни?
Напередодні великої війни ми в Малій академії наук, як завжди, активно готувалися до нових проєктів, особливо до Міжнародного дня математики і Дня числа Пі, що мали відбутися 14 березня. Ми з командою хотіли зробити все ще масштабнішим, ніж попереднього року. Тож було багато роботи, співпраці з партнерами, вирішення проблем і завдань. На фоні всього цього початок повномасштабної війни був несподіванкою, яку ти спершу навіть не сприймаєш серйозно. Вранці я прокинулася вже з ракетами і вибухами, а вдень зрозуміла, що сьогодні навряд чи попрацюю і маю подбати про своїх рідних. Тож я забрала дітей і відвезла їх за місто, до батьків у приватний будинок, де був підвал.
Як за цей рік змінилося ваше професійне життя науковиці?
Передусім я відчула, що не одна. Окрім роботи в МАН, я паралельно займалася організацією конференції для нашої групи, що моделює внутрішні хвилі у світі. Серед учасників були вчені з різних країн, і під час активного етапу роботи ми листувалися. Після повномасштабного вторгнення в моїх листах почали з’являтися такі дивні фрази, як «вибачте, не зможу приєднатися до зуму — зараз поруч зі мною вибухи». Я не знала, що буде зі мною за кілька годин, тому й почала писати такі листи. Спочатку мені відповідали щось на кшталт «окей, зрозуміло», а згодом до людей почало доходити, що в нас відбувається. Я писала всім, пояснювала ситуацію. Реакція була різною: від сорому до жаху. Була дуже велика підтримка від колег із США, Канади, Австралії. Я отримувала багато пропозицій і грантів, мене запрошували виїжджати працювати в європейські країни. Певний час не погоджувалася, доки на початку березня поруч із нами на Осокорках не впав літак. Мій маленький син, у якого були проблеми з мовленням, тоді перестав говорити — я сприйняла це як знак, що пора вивозити дітей у безпеку. Так ми вирушили до Австрії, хоча й інших пропозицій із різних країн щодо роботи та житла було чимало. Для мене така підтримка й допомога українським науковцям була приємною несподіванкою.
Наскільки великим є нині запит на освітні активності серед дітей і освітян?
Мене вражає активність учителів і дітей, які приходять на наші онлайн-події в Малій академії наук. Приміром, на конкурс головоломок подалися понад 150 команд із різних куточків України. Також збільшилася кількість учителів, які приходять на наші курси з підвищення кваліфікації. У підготовці до цих курсів нам допомагають американські методисти: їхні найкращі вчителі проводять лекції для наших освітян, а ми перекладаємо і адаптуємо. Крім того, отримали пропозицію від провідних учених, які вивчають клімат Арктики й Антарктики — вони проводили лекцію для наших дітей. А ще з’явилися нові виміри музейної співпраці: нам допомагають музеї світу, наша делегація виступала на конференції «Ecsite».
Загалом активність учнів підвищилася, стало ще більше охочих потрапити на події МАН. Гадаю, українці усвідомили, що ми просто маємо витримати цю війну. І це вже великий наш успіх: продовжувати працювати і вчитися попри всі негаразди з електрикою, фінансами чи безпекою. Багато людей усвідомили, що освіта все одно потрібна. Тож сподіваюся, що така тенденція буде продовжуватися, а освіта й надалі буде у тренді.
Що підтримувало вас протягом року повномасштабної війни?
Мене тримала віра в те, що ми переможемо. Я продовжую вірити, що після перемоги в нас буде набагато більше ресурсів, досвіду, знань, зв’язків. Ми маємо вийти з цієї боротьби іншими.
Якою бачите українську науку після перемоги?
Вона вже точно буде частиною великої науки. До повномасштабної війни вона була досить закритою, і цю закритість підсилювало незнання багатьма англійської мови. З новою фазою війни Україна отримала більше можливостей доторкнутися до європейських стандартів та отримати велику підтримку від світових інституцій. Головне — знаходити в собі ресурси, аби скористатися цим шансом, адаптовувати і впроваджувати іноземну допомогу, знаходити людей, які б цим займалися. Якщо в нас це вийде, після перемоги ми станемо сильнішими, досвідченішими, освіченішими.
Наша наука має відкритися, інтегруватися в європейську систему. З цим нам допоможуть гранти й можливості від закордонних колег, а також, як я сподіваюся, виважена політика щодо підтримки української науки. Можливо, для цього варто буде щось реструктурувати. У будь-якому разі, у нас немає іншого шляху: з одного боку — Європа, яка вимагає певних стандартів, прозорості, участі в певних інституціях і проєктах, а з іншого — війна, що потребує технологій. Через це я не сумніваюся, що з наукою в нас все буде добре, що ми подолаємо всі труднощі та все відбудуємо.
кандидатка історичних наук, асистентка кафедри історії мистецтв КНУ імені Тараса Шевченка, наукова співробітниця Університету Масарика (Брно), наукова блогерка
Як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?
Я прокинулася близько 5-ї години від гучного вибуху. З відчуттям катастрофи зайшла на новинний сайт і пересвідчилась, що найгірші побоювання справдились. Після цього розбудила чоловіка словами «почалася війна, вони близько», відчуваючи себе, ніби в якомусь поганому кіно.
Ми очікували вторгнення, особливо після того, як із Києва почали виїздити посольства. Мені було важко втамувати страх за сина, якому тоді ще не було і півтора року. Того дня ми вирішили залишатися в місті. Інформації було багато, тож ухвалити правильне рішення з дитиною на руках було майже неможливо. Ми залишалися в Києві, доки не почала закінчуватися їжа для сина. Тоді я вирішила виїжджати і забирати дитину. Це було не так просто, але врешті дісталися Львова, а потім Чехії, де я отримала грант на дослідження.
Як рік повномасштабної війни вплинув на ваше наукове життя?
Я почала працювати на новому місці — в Університеті Масарика у Брно. Я би ніколи не погодилася на цю пропозицію, якби мова не йшла про безпеку моєї дитини. У той же час я продовжувала працювати у КНУ імені Тараса Шевченка. Коли заняття відновилися на початку квітня 2022-го, я викладала онлайн і закінчила семестр. До сьогодні вдячна керівництву КНУ за гнучкість і студентам за вмотивованість. Наразі я продовжую викладати дистанційно.
Війна змусила мене сфокусуватися на історії та історіографії українського мистецтва. Мої іноземні колеги майже нічого про нього не знають, а публікацій, які я могла б їм порадити, можна перелічити на пальцях однієї руки. Саме тому всі знання та вміння я зараз направила на просування деколонізаційного наративу, як і значна частина моїх найактивніших колег.
Моє життя зараз розділене на два сегменти: родина і робота. На все інше часу та ресурсів майже немає. Мої друзі або в Україні, або розкидані по інших країнах. Бажання розважатися зі зрозумілих причин також немає. На мою думку, ми зараз усі служимо спільній меті — кожний і кожна на своєму місці, і маємо віддаватися їй повністю.
Якими професійними успіхами за цей період ви найбільше пишаєтеся?
Злість, страх і безпорадність я намагаюся перетворювати на робочу енергію і працюю багато як ніколи. Окрім як докторській дисертації, велику увагу я приділяла дослідженню та популяризації українського мистецтва та історіографії в академічних колах Чехії і не тільки. На запрошення Центрального інституту історії мистецтв у Мюнхені я прочитала лекцію «Decolonising Ukrainian Art History». Також у червні у Віденському університеті прочитала лекцію «Війна наративів: стан і перспективи української історії мистецтв», а в рамках Медієвістичного форуму у Франкфурті-на-Майні наприкінці вересня провела виступ «Середньовічне як національне: українська історія мистецтв і виклик Русі». Врешті, у листопаді на воркшопі у Віденському університеті, присвяченому патримоніалізації архітектурної спадщини на уламках Османської імперії, я прочитала доповідь «Кримська спадщина і переосмислення української історії мистецтв».
А ще разом із колегою Іллею Левченком ми підготували дві англомовні статті «Деколонізуючи українську історію мистецтв» («Decolonising Ukrainian Art History») та «Українське бароко: мистецтво, міф і національна ідентичність» («Ukrainian Baroque: Art, Myth and National Identity»).
У мене наразі багато планів і проєктів. Мати їх — вже, мабуть, найбільший успіх у часи непевності, коли майбутнє змінюється щосекунди.
Що було для вас точкою опори в часи стресу, непевності та небезпек?
Моя родина — це перше, що тримає. Ми ділимося емоціями, підтримуємо одне одного, коли на душі стає зовсім похмуро. Мої колеги й робота — це друга точка опори. Зараз я відчуваю як ніколи, що те, що я роблю, має сенс. Бачити, як постає новий образ України, її науки та мистецтва, надає найбільшого драйву. Так само втішає підтримка колег і їхня щира зацікавленість в усьому українському, яке ще зовсім нещодавно вони не могли відділити від російського. Ми нарешті повертаємо своє повноцінне місце серед країн Центрально-Східної Європи, вільне від тіні східного сусіда.
Окрім того, допомагає читання художньої літератури — здебільшого англійською або українською. Це занурює в інші світи, звільняє від нав’язливих думок і переживань хоча б на декілька годин.
Про які позитивні зміни в українській науці після перемоги ви мрієте?
Мрію про повну інтеграцію української науки у світовий контекст. Це збільшення кількості публікацій англійською та іншими іноземними мовами, які б виходили в гарних журналах і видавництвах. Одночасно хочеться, щоб змінювалася сама парадигма. Українські науки — особливо гуманітарні — надто довгий час перебували у примусовій провінційності, нав’язаній росією. Звільнитися від неї — головне завдання. Для цього необхідні зв’язки з колегами з усього світу, обізнаність у дисципліні на глобальному рівні, стажування, участь у конференціях, розуміння специфіки різних аудиторій.
Інші необхідні реформи — у фінансовій підтримці науки. Це не тільки спонсорування проєктів, але й фінансування міжнародних конференцій, наукових стажувань, реформа бібліотек (оформлення підписок на періодичні видання, замовлення книжок ключових видавництв академічної літератури).
Звісно, такі докорінні зміни можливі лише після Перемоги, але я щиро вірю, що вони стануться, нехай і займуть не один рік.
нейробіологиня, докторка молекулярної біомедицини, наукова співробітниця Університету Каліфорнії в Берклі
Як ви зустріли повномасштабну війну?
Наразі я живу та працюю в Каліфорнії. Між Києвом і Берклі — десятигодинна різниця в часі. Тож я зрозуміла, що почалася нова фаза війни, коли прийшла з роботи ввечері 23 лютого. Тоді я відкрила стрічку соцмереж і побачила, що мої друзі та знайомі, які були на той момент в Україні, почали писати про те, що чують дуже гучні вибухи, що почалося вторгнення росії. Звісно, інформація про можливу широкомасштабну агресію не сходила з новин у США щонайменше за два тижні до 24 лютого. Але одна справа — чути і розуміти такі прогнози, а інша — жити в цій новій реальності.
Прочитавши про війну в соцмережах, я імпульсивно увімкнула телевізор і побачила репортаж від CNN: їхній журналіст був у центрі Києва і показував вогняне зарево на ще темному небі, а на фоні чулися вибухи. Ось так я і зустріла повномасштабну війну: з телефоном у руках і під телевізором. З того моменту почала жити ніби в роздвоєній реальності: тут, у США, мені нічого не загрожує, але подумки я з друзями та близькими в Україні. Кожен ранок починається з перевірки, чи вони всі живі, чи з ними нічого не сталося.
Як повномасштабна війна повпливала на ваше наукове життя?
Було дуже складно продовжувати працювати. Керівниця нашої лабораторії навіть пропонувала мені взяти вихідний, щоб зібратися з думками. Але я зрозуміла, що без роботи буду постійно сидіти в новинах і від цього почуватимуся лише гірше. Тож вирішила, що треба свій фокус уваги з болю переносити на щось більш продуктивне: волонтерство, донати, роботу з громадськістю — я намагаюся і досі це робити. Звісно, моя продуктивність впала. Хоча я не в таких умовах, як українські вчені, яким довелося покинути місце роботи через руйнування чи потенційну небезпеку. Моя ситуація непорівняна з їхньою, але креативність і здатність ефективно працювати дуже впала.
Я продовжую досліджувати людський мозок і його хвороби, долучаюся до різних співпраць. Але повномасштабне вторгнення змусило переглянути та переоцінити деякі власні кар’єрні бажання та цілі. Зрозуміла, що мені хочеться займатися чимось більш прикладним, щоб це мало вплив на життя людей швидше, аніж за 20 років.
Яким волонтерством займаєтеся і як залучаєте в цю справу місцевих?
За рік нам із моїми колегами-подругами вдалося відкрити дві громадські організації. Одна з них — Український клуб у Берклі. Раніше в нашому університеті не було жодної української організації, натомість працювали кілька російських. Наш перший проєкт завершився наприкінці минулого року — це була співпраця з фондом Ганни Новосад «savED», що займається відбудовою шкіл, зруйнованих росіянами. У партнерстві з півмарафоном у Берклі ми збирали кошти для відбудови Чернігівської школи №20: нам вдалося зібрати гроші для класів з інформатики та хімії.
Друга організація — Reimagine Ukraine Foundation, за допомогою якої ми плануємо змінювати уявлення про Україну на Заході. Через неї ми розповідатимемо про історію, проводитимемо медіакампанії, об’єднувати вчених і стартаперів.
Як змінилося уявлення про Україну в США з початком повномасштабної війни?
Дуже багато людей дізналися, що Україна — це не просто частина пострадянського простору, це країна з давньою історією, своєю мовою, традиціями. Люди вже усвідомлюють, що ми не є частиною росії, її сестрою, братом чи сватом, натомість ми окрема самостійна нація. Також уже менше, хоч і досі, звучать заклики зібрати круглий стіл, запросити туди росіян і вислухати «збалансовану думку» про цю війну. Помічаю, що багатьом досі складно проводити паралелі з Другою світовою війною. Це найімовірніше зумовлено пропагандою, яку поширює росія, зокрема й у США. Через роботу російського лобі в багатьох тут склалося враження про росію як про країну достоєвського, толстого, ермітажу та «большого тєатра». І коли починаєш розповідати, що це дуже однобокий, тунельний погляд і що Київ насправді старший за Москву, у людей округлюються очі, вони щиро дивуються і кажуть, що не знали цього раніше.
Саме тому я намагаюся поширювати достовірну інформацію про Україну самостійно та через дві наші громадські організації, раджу знайомим перевірені джерела: просвітницькі лекції, як-от у Тімоті Снайдера або Сергія Плохія, чи книги, як-от у Енн Епплбом про Голодомор і сталінські репресії. Незабаром ще плануємо показ документального фільму «20 днів у Маріуполі» (одна зі співзасновниць Українського клубу та Reimagine Ukraine Foundation — Дарія Бакшинська — брала участь у перекладі англійською для цього фільму). А нещодавно до нас приїжджали бійці «Азову», які були на Азовсталі: вони розповідали американським студентам свої історії та правду про те, що відбувалося в облозі. Коли перед тобою виступають люди, які пройшли таке пекло і бачили все на власні очі, вже складно говорити щось у дусі «не все так однозначно».
У цій просвітницькій роботі мені допомагають інші українці, які теж мешкають у США. Ми разом комунікуємо про те, що Україна — сучасна європейська держава, що ця війна не через розширення НАТО, а має зовсім інше, глибоке історичне підґрунтя. Ми готові повторювати ці речі хоч триста разів, головне, аби це хотіли слухати. І, звісно ж, офіційні українські представники, як-от наш представник в ООН Сергій Кислиця, дуже багато роблять для позитивного іміджу України за кордоном.
Про які зміни в українській науці ви мрієте після перемоги?
Я мрію про те, щоб в українських вчених була така ж хороша матеріальна база, яка є в мене у лабораторії Берклі. Щоб українські вчені не були обмежені бюджетами. У нас багато талановитих, розумних людей, і мені хотілося б, щоб у них було все для втілення їхніх ідей. Тоді українська наука буде на сто відсотків конкурентоспроможною у світі.
Друга мрія — щоби зникали старі радянські наукові принципи, зокрема щоб у всьому цінували якість, а не кількість. Я знаю, що є люди, котрі здатні зробити українську науку кращою — структурованою, відкритою до співпраці. Їм, окрім забезпечення, треба просто не заважати виконувати свою роботу.
Ілюстрації: Анастасія Василенко