Книжкові новинки, літконкурси та премії — попри повномасштабну війну, український літературний процес триває. Сьогодні розповідаємо, яким він був впродовж цього року для Ростислава Семківа — письменника і директора видавництва «Смолоскип». В інтерв’ю ми поговорили про роботу видавництва під час війни, переклади воєнної аналітики та зростання популярності нашої літератури в Україні та світі. Нумо читати!
Як ви зустріли ранок 24 лютого і як провели перші місяці повномасштабної війни?
Я належав до тієї частини суспільства, що була переконана: повномасштабному вторгненню бути — це лише питання часу. У цьому переконанні я покладався на західну аналітику, зокрема повідомлення Інституту вивчення війни (американської організації, що аналізує збройні конфлікти — прим. ред.) та зведення Британської розвідки. І зрештою вони виявилися праві.
24 лютого я зустрів у Києві. На той момент моя сім’я вже виїхала, тож найбільше я переймався навіть не собою, а архівом у видавництві «Смолоскип», де працюю директором. Там у нас важливі документи, як-от український самвидав 60–90-х років. Ракети вже почали прилітати по Рибальському, не так далеко від нашого видавництва на Подолі, тож ми з командою заходилися евакуйовувати архів. Це заняття на цілий день, тому на час роботи я трохи відволікся, а відчуття гострої тривоги від початку вторгнення з’явилося вже аж наприкінці дня. Також я забрав з видавництва вінчестери (жорсткі диски — прим. ред.), де були всі наші книжки й електронні копії частини архіву, а за пару днів виїхав з Києва на Галичину. Видавництво, звісно, зачинили — у місті залишався лише один адміністратор, який час від часу приходив і перевіряв, чи все гаразд.
З квітня працівники видавництва почали повертатись у місто, а у травні ми знову відчинили двері книгарні та відновили видавничі процеси, хоч вони й неабияк сповільнилися. Наприклад, зараз ми закінчуємо роботу над повним зібранням творів Миколи Хвильового, але його упорядник живе та працює в Харкові. Якось я йому телефоную і питаю: «Як ти?», — а він відповідає: «У сусідньому масиві прилетіло, у нас не потрапило, але я продовжую працювати над примітками!». Звісно, в таких умовах важко вимагати від людини багато, це засмучує, але робота триває.
Чи був попит серед українців на книги навесні, на початку повномасштабки?
Люди купували й замовляли книги вже в березні, і це мене неабияк дивувало. У цьому плані була дуже показова історія. У 2021 році до 150-річчя з дня народження Лесі Українки «Смолоскип» разом із видавництвом «Комора» та Волинським університетом підготували повне 14-томне зібрання творів письменниці. І от ще на початку березня 2022-го на номер нашого видавництва телефонує якийсь чоловік і хоче придбати це зібрання. Йому відповіли, що оплатити, звісно, можна, але у крамниці нікого немає і надіслати книги поки неможливо. Чоловік відповідає, що його такі умови влаштовують: він зараз в окопі й готовий забрати замовлення пізніше, коли вийде на ротацію. І от у червні вже надіслали йому книги. Для мене це стало епізодом, який показав: у нас є люди, які навіть в окопі, під вогнем артилерії думають про Лесю Українку. Це багато говорить і про наших військових, і про наші цінності.
Із початком повномасштабного вторгнення ви почали перекладати і публікувати в соцмережах матеріали австрійського воєнного аналітика Тома Купера. Як виникла ця ідея?
Про Тома Купера вперше дізнався від знайомої — письменниці та медіаторки Тетяни Саніної. Я почитав звіти цього журналіста — в них мені одразу заімпонувала інформативність: Купер справді добре працює з відкритими джерелами, намагається все перевіряти. Окрім цього, він має досвід воєнної аналітики: загалом понад 20 років спостереження за різними воєнними діями. А ще мені сподобався його іронічно-саркастичний стиль письма — це додавало впевненості та відчуття, що автор роздумує тверезо, не прикрашаючи факти. Тож у той час, коли багато людей були певні, що російська армія не може програти, Том Купер якраз показував, що ситуація для нас не настільки погана. Я подумав, що таку аналітику буде доречно почитати іншим. Оскільки не всі добре читають англійською, а навіть якщо й читають, через стрес не можуть довго фокусуватися на тексті іншою мовою, я вирішив узятися за переклад зведень від Тома Купера та зробив це заняття одним із вимірів власної волонтерської роботи. Тоді вважав, що це ще й своєрідна психологічна самодопомога, яка може підтримати ще когось. І мав рацію: пізніше багато людей і в тилу, і на фронті дякували мені за ці переклади та ділилися тим, як їм допомогла ця інформація. Були й зовсім фантастичні історії. Наприклад, навесні 2022-го люди прочитали про те, що відкрилася одна дорога з Чернігова, і це дало їм можливість евакуюватися.
У фейсбуці ви писали, що з перекладами допомагає команда — з кого вона складається?
Перекладав спершу лише я сам. Згодом з’явились охочі допомогти: перекладач із Харкова Антон Шигімага, мій колишній студент, дизайнер і перекладач Микола Ковальчук, Тетяна Саніна, про яку я вже згадував, і моя колишня студентка й перекладачка Антоніна Ящук. Також є люди, які приходять ненадовго і йдуть або долучаються час від часу. Зараз тексти Купера перекладають одночасно кілька людей, але ми вже підлаштувалися під його стиль і скоординували роботу, тож виходить усе злагоджено і оперативно. Із самим Томом ми, звісно, зв’язалися та повідомили, що перекладаємо його аналітику — він був не проти. Також маємо домовленості з медіа, зокрема «Українським тижнем», про публікації наших перекладів на їхньому майданчику (прочитати переклади можна за посиланням — прим. ред.). Нерідко ці тексти беруть і публікують без нашої згоди, але ми не проти, адже працюємо саме для того, аби об’єктивна інформація циркулювала якомога більше.
Як повномасштабна війна повпливала на вашу літературознавчу роботу?
Найперше, що помітив серед змін у цьому плані, — було дуже важко писати. Я маю досвід, тому пишеться завжди легко, а створити якусь статтю, особливо з добре знайомої теми, зазвичай не займає багато часу. Проте в березні–квітні через стрес писати було дуже складно: над однією статтею міг сидіти тиждень. І саме переклади Куперової аналітики в цьому сенсі рятували: перекладати чужий текст було не так складно, як писати власний. Це був мій засіб від апатії й отупіння. Та попри все, продовжував займатися літературознавчою працею: писав матеріал про темні сторони російської літератури для «Українського тижня», статтю про «1984» Джорджа Орвелла для «Читомо», есей для антології «Культурна експансія», огляд української літератури про війну з 2014 року для однієї німецької монографії.
Щодо літературної критики, то на початку року було не до неї. У такі екстремальні часи культура, в тому числі література і критика, закономірно перетворюються на пропаганду. Адже якщо країна мусить оборонятися, то ця оборона мусить бути на всіх рівнях: і зброєю, і словом, і позицією. Тому не варто дивуватися, якщо повсякчас у культурному світі чуєте пропагандистські нотки — це просто здорова реакція на російську агресію, яку ми не обирали, але якій мусимо дати раду. Тим не менше, восени з колегами все ж запустили дотичний до літкритики проєкт — ютуб-канал «Критичний панч». Це своєрідна платформа для відеорецензій на книги, до якої зараз долучається все більше могилянських студентів.
Що змінилося у ставленні українців до літератури?
Помітив, що в літературному середовищі дуже сильно зріс попит на тексти та загалом контент про українську ідентичність. Варто зазначити, що процес зацікавлення українців цією темою почався ще давно, навіть раніше за 2014 рік. Гадаю, близько 2010 року, особливо з обранням Януковича президентом, загострилося мовне питання, поволі почався пошук власної ідентичності. Багатьом українцям було важливо зрозуміти, хто вони, особливо під впливом російських вкидів про «адін народ». А зараз, у часи повномасштабної війни, для багатьох пошук ідентичності потужно посилився та набув надважливості. Люди як ніколи прагнуть осмислити себе: стати на ґрунт своєї історії, літератури, філософії. Це помітно навіть за тим, як нині сприймають освітній контент. До прикладу, у грудні 2021 року ми з Вірою Агеєвою запустили ютуб-канал «Шалені авторки», де заходилися розповідати про українських письменниць — спершу це був просто блог про літературу. Але варто було нам зробити паузу на тиждень і не випустити чергове відео, глядачі почали озиватися та просити записувати далі: мовляв, це теж важливо, говоріть, будь ласка, про нашу літературу. Я зрозумів, що попит на гуманітарний контент зростає, і пов’язаний він із пошуком себе, з постколоніальним прокиданням нашого народу. Українцям уже не потрібно доводити, що росіяни послідовно колонізували та принижували нас, а тепер, зустрівшись із непокорою, вирішили змусити нас підкоритися силою. Власне, це їхній останній аргумент, який теж зазнав невдачі. Ми прямо зараз спостерігаємо крах їхньої колоніальної політики і їхнього світогляду. Тож не втрачаймо переконання, що ми обов’язково переможемо та суттєво змінимо стан справ і в нашій державі, і в нашій свідомості, і у світі загалом.
Чи варто нам і надалі очікувати високий попит на українське і серед українців, і серед міжнародної публіки?
Історія показує, що, приміром, після війни на Балканах, сербо-хорватської війни, трагедії в Боснії виник шалений інтерес до балканської культури. Так Європі та всьому світу стали відомі режисер Емір Кустуриця, музикант Горан Брегович, письменник Милорад Павич та інші. Конфлікти здатні магнетизувати та привертати інтерес загалу до їхніх учасників. Це, звісно, жорстоко, але так парадоксально працює людська увага.
З іншого боку, увага до України виникла ще за часів Помаранчевої революції. Саме тоді ми перестали бути просто «територією довкола Чорнобиля». Натомість виник образ успішного демократичного повстання проти брехливої влади. Революція гідності посилила це враження, ну а зараз, на думку деяких істориків, Україна стала своєрідним центром світу. Це може звучати патетично, але, як на мене, це правда. Багато речей нині «вимірюються» Україною: стійкість, вміння дати собі раду та протистояти брехні. Україна зараз багатьом показує зразок поведінки, і багато людей ним захоплені. Як наслідок, маємо зацікавлення всім українським: історією, культурою, літературою. Це, звичайно, вікно можливостей для нас, у книжковому сегменті зокрема.
Західні видавці шукають українських авторів, перекладають їхні твори, попит на українську книгу збільшується і в Україні, і за кордоном. Також уже відновили роботу лекційні майданчики, а люди їх охоче відвідують. Я особисто вже провів багато лекцій, записував і досі записую курси про різні аспекти нашої літератури. Все це зацікавлення поки що є інструментом вибудовування національної ідентичності та ідеології, мотивування і концентрації всіх довкола спільної мети — перемоги у війні з росією. А вже після цього люди хотітимуть мирного культурного життя: читати книги, дивитися фільми, робити все те, що в нас намагаються відібрати, і що загарбникам, звісно, ніколи не вдасться зробити.
І наостанок: що допомагає вам триматись і рухатися вперед у часи війни?
Мене тримають люди і тексти. Люди — це близькі, друзі, знайомі, яких варто цінувати. Ми всі зараз стали уважнішими одне до одного: і до найрідніших, і до тих, хто потребує підтримки, і до пам’яті тих, хто не повернулися з фронту. Тексти — це те, що ми читаємо чи навіть плануємо прочитати, пишемо чи плануємо написати. Адже ніщо так не надає сенсу життю, як запланована книга :) Якщо вже комусь пообіцяв чи уклав договір із видавництвом, аби щось написати, сенс життя стає сталевим!
Ілюстрації: Анастасія Василенко