Науковець, митрополит УАПЦ, міністр двох міністерств, хітмейкер українського народу ХХ століття, а ще поліглот і той, кому вдалося донести до широкого загалу, що ми живемо в Україні, а не на ній — усе це про Івана Огієнка, 140-річчя від дня народження якого відзначаємо цьогоріч. Принагідно розповідаємо, чому ця історична постать така важлива, чому ми про нього так мало знаємо і як на це вплинув комуністичний режим. 

Чому ми так мало чули про Івана Огієнка? 

Свого часу Іван Огієнко входив до переліку найнебезпечніших для комуністичного режиму осіб. Український науковець, доктор філологічних наук Микола Тимошик вважає, що радянська влада так побоювалася Огієнка, бо той працював в уряді УНР, а також поширював свої наукові праці. Приміром, Іван досліджував виникнення й етапи розвитку української літературної мови, доводив, що ми не маємо спільного лінгвістичного коріння з росією. 

Зважаючи на це, головліт — радянський державний орган-цензор усіх друкованих творів — забороняв будь-які згадки про Івана Огієнка, інформацію про нього приховували, а його наукові праці й поготів. Натомість для вивчення біографії цього діяча допускали лише перевірених науковців, які відповідно до радянської повістки паплюжили його ім'я. Аби ще більше відштовхнути людей від праць Огієнка, радянська пропаганда клішувала його брехливими й лячними прізвиськами, як-от «петлюрівський міністр», «варшавський утриманець Пілсудського», «запроданець-іуда в рясі митрополита».

Був активістом і ченджмейкером ХХ століття

Іван Огієнко в різний час був членом таких громадських організацій, як «Просвіта», Комітет помочі скитальцям, Науково-богословське товариство, Допомоговий комітет студентів у Варшаві. А з 1918 року вже як професор Огієнко — один із фундаторів і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти, та Українського державного університету в Києві. Також він був серед учених, які розпочали справу заснування Української академії наук.

Зробив близько 114 тисяч кроків на шляху до знань 

У 1896 році Іван закінчив школу в Брусилові та пішки пройшов приблизно 80 км до Києва, аби вступити до військово-фельдшерської школи. Закінчивши її курс, Огієнко влаштувався на службу до Київського військового шпиталю, проте згодом зрозумів, що то не його. У 1903 році хлопець складає іспити до класичної гімназії, що дало йому право вступити до університету Святого Володимира. Вже з 1905 року Іван Огієнко починає писати українською мовою, бере активну участь у науковому та громадському житті, як приклад, доєднується до «Просвіти», а також друкується в газетах «Громадська думка» та «Рада».

Без гуглу знав безліч важливих дат і подій

Його цікавила історія мови, культури, церкви, друкарства. З 1912 року Іван Огієнко був членом Історичного товариства Нестора-літописця, працював у історико-архівних, видавничих, мовознавчих громадських об’єднаннях. З науковими експедиціями відвідував архіви, книгозбірні провідних бібліотек і музеїв, а на наукових зібраннях оприлюднював результати власних досліджень. 

Був СЕО не тільки власного життя, а й університету 

У січні 1918 року Іван Огієнко долучився до реалізації нового грандіозного проєкту — організації системи вищої школи в Україні. Врешті з 12 травня 1918 року відповідав за відкриття філії київського Українського народного університету в Кам’янці-Подільському. Іван Огієнко разом із командою провели велику підготовчу роботу: відремонтували навчальні приміщення, сформували професорську корпорацію, влаштували всеукраїнське свято відкриття університету 22 жовтня 1918 року. Очолював університет у Кам’янці-Подільському Огієнко до 1920 року. До слова, унікальність цього навчального закладу в тому, що це перший український університет, який відкрили українці. 

Став хітмейкером для українського народу

Так сталося, що одна з перших українськомовних поезій «Не питай…», яку Огієнко надрукував у газеті «Громадська думка» 1906 року, перетворилася на народну пісню. Вона й донині популярна, особливо в селах Полісся. Власне, до народної пісні ввійшла лише перша строфа Іванового вірша. Виникає запитання: як могло статися, що тексти вірша й пісні не зовсім співпадають? На це є цілком обґрунтоване пояснення: активна фольклоризація твору. У процесі усного побутування вірш може зазнавати змін — на це впливає географія поширення або ж виконавці.

Мав гарні навички мультитаскінгу

Івана Огієнка як помітну фігуру національного освітянського руху за рекомендацією члена Директорії УНР Федора Швеця призначили міністром народної освіти й мистецтва. Обов’язки він виконував із 6 січня до 25 квітня 1919 року. Саме Огієнко вперше на державному рівні ухвалив «Головніші правила українського правопису» для обов’язкового вжитку на всій території УНР, до того ж, над правописом він працював як мовознавець. А 15 вересня 1919 pоку Івана Огієнка призначили ще й міністром Міністерства культів, або як він його перейменував, — ісповідань. Відтоді Огієнко причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися на теренах України. Він впроваджує в богослужіння українську мову, реформує систему духовної освіти, налагоджує випуск неперіодичного «Вістника міністерства ісповідань УНР», засновує та очолює з квітня 1921 року до квітня 1922 року видавництво «Українська автокефальна церква», редагує листівки і брошури, 28 назв яких вийшли накладами понад 100 тисяч примірників.

Знав декілька мов без допомоги гугл-перекладача 

Іван вивчав польську, старогрецьку, староєврейську, латину, церковнослов’янську, німецьку й англійську мови. Крім того, він досконало знав українську, створював праці з історії мови та лексикології, видавав книжки для різних верств населення, зокрема статтю «Вчімося рідної мови», підручники «Рідна мова в українській школі», «Українська граматика», «Краткий курс украинского языка и правописания», словник «Рідне писання». Іван Огієнко навіть 1933 року заснував у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова», а 1935-го — журнал «Наша культура». Згодом почав працювати над виданням багатотомника «Бібліотека українознавства».

Доніс до загалу, що ми живемо в Україні, а не на ній 

У статті «В Україні, а не на Україні» він уперше пояснив, чому варто вживати прийменник «в», а не «на», коли йдеться про Україну: «Коли говоримо про докладно окреслену територію або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник “в” чи “у” (а не “на”): в Австрії, в Америці, у Франції і т. ін. Що ж до прийменника “на”, то його вживаємо при географічних назвах тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Київщині…».

Був івент-менеджером свого часу  

Він написав сценарій свята 22 січня 1919 року на честь Акту злуки ЗУНР і УНР. За ідеєю Огієнка в той день співали хори, три дні по всій країні лунали церковні дзвони, а текст універсалу Директорії про злуку на основну подію привіз переодягнений у Богдана Хмельницького український актор Микола Садовський на коні. І саме за поданням Івана Огієнка уряд УНР запровадив державне свято в Україні 22 січня. 

Дав змогу українцям звертатися до Бога рідною мовою 

Задум перекласти Біблію прийшов до Івана Огієнка ще за студентських років. У 1905-му він почав вивчати Святе Письмо, знайомитися з різними перекладами, а ось у 1917 році взявся за власну адаптацію тексту. Вчений не мав змоги приділяти цьому весь вільний час, але з 1936 року, коли підписав 1 квітня угоду з Британським біблійним товариством у Лондоні, працював уже систематично над перекладом. Відтак 1937 року в друкарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові надрукували в перекладі Івана Огієнка Євангелія Матвія, Марка, Луки та Івана накладом 25 тисяч примірників. За два роки у Варшавській друкарні в його ж перекладі вийшов увесь Новий Заповіт із додатком Псалтиря.

Був дауншифтером, коли цей термін ще навіть не вигадали

Після смерті дружини він постригся в ченці. Також цьому певною мірою сприяло і те, що віряни хотіли мати українського єпископа, мріяли про здобуття автокефалії Української церкви. 6 жовтня 1940 року Огієнко зробив прощальне звернення до знайомих із часів професорства. Духовне наречення відбулося 9 жовтня 1940 року в Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Огієнко вибрав нове ім’я — Іларіон — саме так звали першого українця, якого понад 800 років тому обрали на митрополичий престол. 19 жовтня 1940 року в Холмі, на Даниловій горі, у давньому кафедральному соборі відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона єпископом Холмським і Підляським. За його сприяння у 1943 році в Холмі заснували вищу духовну школу, яка незабаром перетворилася на православний центр. Ще 1917 року Іван Огієнко був ініціатором Томосу для УАПЦ, тобто прагнув незалежності та самостійності для української церкви, і як митрополит Іларіон теж виступав за відмосковщення української церкви. 

Працював так продуктивно, що за наших часів міг би розповідати про це на інстаграм-інтенсивах  

Він залишив по собі півтори тисячі праць: поезії, драматичні твори, поеми, наукові статті! Зараз усі роботи знаходяться в Канаді — свій схов автор заповів передати на Батьківщину тільки тоді, коли Україна та її церква будуть вільними. З архівом Огієнка працював Микола Тимошик — опісля вчений видав книжки та праці про митрополита Іларіона. Більше про Івана Огієнка зможеш дізнатися з таких видань Миколи Тимошика: «Іван Огієнко: "Як ти українець..."»,  «Голгофа Івана Огієнка», «Його бій за державність», «Запізніле вороття». 

Аби вивчати життєпис Івана Огієнка сучасно та мультимедійно, завантажуй плакати, які ми втілили спільно з громадською спілкою «Житомир: Зроби Голосніше».

Завантажити можна тут. 

Ілюстрації: Дарина Пальонко