Кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри теоретичної фізики Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, за суміцтвом вчитель фізики у Дніпровському ліцеї інформаційних технологій, а ще наставник переможців низки міжнародних змагань. Це все про Олега Орлянського — невпинного популяризатора фізики, який у лютому 2022-го отримав ще один фах — військового в лавах ЗСУ.

Нині, напередодні Дня вчителя і Дня захисників і захисниць України ми поговорили з паном Олегом про те, як він поєднує ці свої досвіди — вчителювання та служби.

Як ви стали до лав ЗСУ?

24 лютого, коли все почалося, я знав, що піду в ЗСУ. Не пригадую жодної думки про бронь або стан здоров'я. 

Однак десь за пів року до повномасштабного вторгнення я пройшов медичну комісію у військкоматі (тепер це територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, або ТЦК та СП — прим. ред.). Тоді офтальмологиня, незважаючи на всі заперечення, скерувала мене на дообстеження через поганий зір. Виявилося, у мене доволі серйозні проблеми, наполягали навіть на операції. Тому врешті мене визнали непридатним до військової служби в мирний час й обмежено придатним — у воєнний.

24 лютого 2022 року я як голова журі обласної олімпіади з фізики розглянув апеляційні заяви та підвів підсумки олімпіади. Наступного дня відстояв більш ніж 5 годин черги, аби здати кров для порятунку поранених. 

26-го зранку закрив усі невідкладні справи (не знав, чи повернусь) і пішов до військкомату. Через обмежену придатність мене залишили служити у цьому ж ТЦК та СП у Дніпрі. До слова, зараз чи не всі, хто зі мною служить, обмежено придатні за здоров'ям. Багато з них повернулися після фронту з пораненнями.

Як вдається поєднувати службу та вчителювання?

На сьогодні я маю повну зайнятість як військовий, тому часу на вчителювання практично немає. Звісно, я не викладаю ні в університеті, ні в ліцеї. Однак продовжую бути науковим керівником для учнів Малої академії наук. Маю двох підопічних, яким торік допомагав розробляти проєкти для участі в Конкурсі-захисті МАН (найбільшому конкурсі науково-дослідницьких робіт учнів в Україні — прим. ред.). На жаль, їм не вдалося потрапити у фінал конкурсу, але на обласному етапі вони посіли призові місця. Тому я й надалі допомагаю їм із проєктами, аби цьогоріч вони показали кращі результати. 

Я також долучився до школи «Physics online». Це безкоштовна онлайн-школа, де учням цікаво викладають фізику топові вчителі. Серед засновників, наприклад, Максим Пашко — заслужений учитель України, який під час окупації Херсону виходив на мітинги проти рашистів. Потім він зміг-таки вирватись до Дніпра. Ще один засновник — герой України Ілля Гельфгат. Його ім’я знайоме, мабуть, усім, хто вивчає фізику.

А ще я іноді беру участь у поодиноких освітніх заходах. Наприклад, вечорами наприкінці минулого навчального року готував збірну України до Міжнародної олімпіади з фізики разом із «Physics online». Тоді наша п’ятірка вихованців здобула чотири «бронзи» й одне «срібло» — це чудовий результат! 

Крім того, у серпні я вчителював у таборі «Колайдер знань». Усі майже 200 учнів цього табору — діти, чиї батьки-військовослужбовці загинули на фронті. Радий, що нам вдалося відволікти їх від важкого сьогодення.

Табір відбувався в Болгарії. Навіть не уявляю, скільки зусиль доклали друзі й тоді ще незнайомі мені люди, щоб головнокомандувач підписав розпорядження відрядити мене туди як лектора.

Чи допомагав військовий досвід у викладацькій роботі?

Коли працював з дітьми в таборі, я не згадував про свою службу. Головне було — зацікавити їх фізикою, розвинути мислення, здивувати красою та довершеністю природи. Я та колеги з «Physics online» розглядали з учнями, як фізика працює в технологіях, що захищають країну. Однак не обмежилися цією темою: говорили і про музику, і про енергетику, і про видатних українських учених. 

З учнями, крім нас, працювали також вчителі англійської та психологи. І от що мене вразило: дітей опитували про майбутню професію, і більшість із них, зокрема й дівчата, відповіли, що хочуть стати військовими.

Ми ж на заняттях намагалися показати, що, незалежно від обраного фаху, фізика знадобиться в житті. Адже вона чи не найкраще розвиває мислення. Не дарма серед найзаможніших людей світу так багато фізиків та інженерів. Перша трійка: Ілон Маск — бакалавр із фізики, що опісля вступив до аспірантури у Стенфорді; Бернар Арно — інженер, що закінчив французький École Polytechnique; Джефф Безос — бакалавр з електричної інженерії та комп'ютерних наук, закінчив Принстон. Усі названі виші — топові, з величезним конкурсом, де взагалі вчитися нелегко, а на точних науках — дуже важко. Але, напружуючись, розвиваємося!

Двоє з останніх моїх МАНівців — Віктор Уланов і Олександр Стасовський — теж вступили в найтоповіші закордонні виші. Віктор вступив у Колумбійський університет, Олександр — у Гарвард.

Раніше, поки навчалися в ліцеї, вони щорічно брали участь у Конкурсі-захисті та ставали переможцями як всеукраїнських, так і міжнародних конкурсів. 

А як знання з фізики допомагають під час війни?

Фізика вивчає найбільш фундаментальні речі, весь навколишній світ — від маленьких частинок до зір, галактик, Всесвіту, викривлення простору-часу. Фізика лежить в основі сучасних технологій. Те, що ми маємо комп’ютери і мобільні телефони, які спрощують життя, користуємося транспортом і різними послугами в інтернеті, навіть просто водою вдома — це заслуга фізики. Аналогічно й оборонна промисловість — це галузь, де потрібні люди з фізичною освітою.

От нині дуже багато молоді працює на нашу обороноздатність. Але якби так було заздалегідь, до повномасштабного вторгнення, було б краще: ми б тоді менше залежали від допомоги наших друзів з-за кордону, менше втратили життів наших людей, можливо, і війну вже закінчили б. 

У Малій академії, бачу, діти теж переживають за ситуацію в країні і хочуть її якось покращити за допомогою своїх знань та ідей. Не все виходить ідеально. Наприклад, пригадую історію дівчинки, яка зробила турнікет (ідеться про Злату Коцур — прим. ред.), а в соцмережах його почали порівнювати з найкращими світовими зразками. Дитина не може конкурувати з компаніями, які роками спеціалізуються на цьому. Але за спробу, за небайдужість дівчину треба було похвалити, підтримати, а не жорстко критикувати, як це зробили деякі дорослі фахівці. Найвидатніші конструктори починали з простого. Чи досягли б вони успіху, якби їм відбили бажання щось робити ще в дитинстві?

Мої учні рідко розробляли проєкти, дотичні до оборонної тематики. Проте був один випадок ще до повномасштабної війни, який запам’ятався. Я дізнався, що у 8 класі, де я почав викладати фізику, є фанат ракет — Кирило Ломакін. Він разом з однокласниками іноді їх запускав. І ось під час одного із запусків ракета почала хилитися й падати. 

Я запропонував написати про це роботу та з'ясувати причину невдачі. Тож у науковому проєкті ми робили розрахунки: Кирило розібрався в моменті інерції, динаміці поступального й обертального рухів. Ми враховували вітер — швидкість за зсувом диму на відео та новою для Кирила програмою «Tracker». Взяли до уваги розміри та форму ракети, зміщення її центру мас… Отримали майже точне співпадіння теорії з відео невдалого старту! 

Ось так діти вчаться на власних помилках. Але всі з чогось починають, бо ніхто ж не народжується фізиком чи ракетобудівником. На жаль, на обласному етапі конкурсу члени журі з технічної секції середньо оцінили роботу восьмикласника. Можливо, не повірили, що все це він робив сам. Невдачу Кирило переніс стійко, а всі довкола його підтримували.

Відтак у нього виник амбітний задум: створити ракету, яка підніметься за розрахунками на 5 кілометрів. Учень власноруч зробив для цього вже другий, більший 3D-принтер, щоб друкувати на ньому деталі корпусу ракети. Однак почалася повномасштабна війна. 

Сумуєте за своєю постійною вчительською роботою?

Я обов’язково планую повернутися після війни. Усі війни рано чи пізно закінчуються, і ця закінчиться нашою перемогою. Я в цьому впевнений!

Бо росія — це країна, де в людей немає свободи. А свобода нерозривно пов’язана з наукою: вона потрібна для того, щоб досліджувати вільно і щиро, сперечатися, незаважаючи на посади, поважати опонентів і себе.

Точні науки, зокрема й фізика, — чесні. Тут не можна збрехати: є фізичні закони, і жодне рішення уряду, суду, Верховної Ради чи будь-кого ще не може їх скасувати. Фізичні закони працюють, вони об’єктивні, тож переписувати фізику безглуздо і самовбивчо. Колись у радянському союзі захотіли це зробити. Однак начебто керівник атомного проєкту Курчатов пояснив представнику влади Берії, що як знищити квантову механіку, то не буде й атомної бомби. Саме тому, на відміну від генетики, розгром фізики скасували. Як на мене, це дикість, коли в країні можна скасовувати чи не скасовувати розгром науки.  

Такі держави, як срср або його пародія росія, приречені. Вони неконкурентноздатні, у мирному змаганні програють, тому лізуть до інших з війнами. Місія вчителя й освіти — вчити дітей думати самостійно, без підказок, цінувати чесність і свободу. Тоді достойне майбутнє країни гарантоване.

Ще більше історій про вчителів і наставників з Малої академії наук — у наших попередніх матеріалах:

«Мій учитель — мій натхненник: юні українські науковці про своїх наукових керівників»;

«Як це — бути науковою керівницею юних геніїв: історія викладачки та письменниці Ганни Шевченко»;

«Як це — бути науковим керівником юних геніїв: історія викладача В’ячеслава Пономарчука»;

«Як стати науковим керівником юних геніїв: поради Олега Козленка».

Ілюстрації: Олена Ковальчук