Художниця, правозахисниця, людина, яка відроджувала памʼять про Шевченка й боролася за встановлення історичної справедливості, — усе це про Аллу Горську. Сьогодні розповідаємо про яскраві епізоди з життя репресованої української мисткині. А також — про те, як це життя в неї забрала радянська окупаційна влада.
Та, яка свідомо самоукраїнізувалася
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. З 1933-го по 1943-й вона з родиною мешкала в Санкт-Петербурзі, опісля ж Горські перебралися до Києва. Майбутня художниця зростала в російськомовній родині, а в інституті, на вимогу батьків, її звільнили від вивчення української. Пізніше, у 1960-х, Алла Горська свідомо почала вивчати мову. «Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш по-українськи — й думати починаєш українською мовою», — писала вона в листі до тата. Літературний критик Євген Сверстюк про самоукраїнізацію Горської пригадував: «Вона була, на відміну від нашого середовища, людиною надзвичайно чутливою до тієї нової ситуації для неї, і вона почала відкривати для себе глибини української культури, бо зрозуміла, що в цьому реалізація її і як художника, і як людини».
Працювала в різних образотворчих напрямах
Навчатися мистецтва Алла Горська почала в Республіканській художній середній школі у Києві, яку закінчила із золотою медаллю. Потім вступила до Київського художнього інституту на факультет живопису, а після його закінчення працювала в академічній манері. Згодом мисткиня випробувала себе в різних образотворчих напрямах: у живописі, графіці, сценографії та в монументальному мистецтві. За життя вона створила чимало, зокрема портрети українських шістдесятників — Івана Світличного, Василя Симоненка, Євгена Сверстюка, полотна «Абетка», «Автопортрет з сином», монументальні композиції «Дерево життя» в Маріуполі, «Жінка-Птах» і «Прометеї» в Донецьку, а також ескізи до оформлення вистав за Стельмахом, Драчем та Кулішем.
Була співзасновницею Клубу творчої молоді «Сучасник»
На початку 1960-х років Алла Горська разом із режисером Леонідом Танюком, літературознавцем Іваном Світличним та поетом Василем Симоненком організувала роботу клубу «Сучасник». Це було об’єднання українських письменників, критиків і художників. Члени клубу влаштовували літературні вечори, художні виставки, театральні вистави, кінопокази, поїздки Україною, щоб вивчити й зберегти пам’ятки архітектури.
Була «обʼєднуючим центром» шістдесятників
Алла Горська була серед митців-шістдесятників, які виступали за нові ліберальні цінності, переосмислення тоталітарної системи. Її називали «обʼєднуючим центром» руху. На підтвердження цього літературний критик Євген Сверстюк казав: «Найчастіше ми зустрічалися у Алли Горської, яка мала квартиру в центрі Києва... В нашому середовищі Алла Горська була дуже важливою особою». А живописець Опанас Заливаха коментував її постать так: «Навколо Алли Горської, що була найяскравішою постаттю, найрішучішою і найенергійнішою, гуртувалися всі ті, хто був небайдужий, хто шукав витоків та сучасних напрямків, аби виявити своє українське лице серед культур народів світу».
Відроджувала памʼять про Тараса Шевченка
З ініціативи Алли Горської та інших шістдесятників відновили традицію щорічно вшановувати пам’ять Тараса Шевченка, а саме покладати квіти до його памʼятника у день перевезення останків Кобзаря до Києва. Кінокритик Роман Корогодський з цього приводу згадував: «До 1963 року я нічогісінько не чув про існуючу історичну травневу урочистість у Києві з приводу перевезення останків Кобзаря із Санкт-Петербурга».
Крім того, Алла Горська разом із колегами встановлювала вітраж «Шевченко. Мати» у холі Червоного корпусу Київського національного університету на честь 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Проте комісія твір не прийняла, за наказом радянського керівництва його оголосили «ідейно хибним» і знищили.
Була правозахисницею
У 1962–1963 роках Алла Горська разом з однодумцями відкрила на Лук’янівському та Васильківському кладовищах таємні місця поховання жертв репресій 1920–1930 років, яких розстріляли у Биківні члени НКВС, і повідомила про це Київську міську раду. Завдяки цій ініціативі визнали, що трагедія Биківні стоїть в одному ряду зі злочинами в Аушвіці, Бухенвальді, Дахау, Бабиному Яру та Катині. А в 1994 році створили Биківнянський меморіальний комплекс жертвам комуністичного режиму.
Крім того, Алла Горська неодноразово зверталася до прокуратури УРСР з приводу арештів українських митців та громадських діячів, свідчила на допитах та судових процесах на користь ув’язнених колег, відвідувала їх у в’язниці й таборах. Художниця долучилася до акцій протесту проти репресій та переслідувань діячів української культури, підписала лист-протест до керівництва країни проти незаконних арештів і закритих судів над митцями-дисидентами. А за декілька днів до смерті Алла Горська написала лист до Верховного Суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку, винесеного історику й публіцисту Валентину Морозу.
28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до Василькова, де жив її свекор Іван Зарецький, щоб забрати родинну реліквію — швейну машинку «Зінгер». А 2 грудня її тіло знайшли в льосі хати, голова була розтрощена важким тупим предметом. За день до цього у Фастові на залізничній колії виявили загиблого Івана Зарецького. Слідство зупинилося на версії, що Аллу Горську вбив свекор «на ґрунті глибокої особистої неприязні», тож справу закрили «у зв’язку зі смертю підозрюваного».
Український історик Сергій Білокінь, ознайомившись зі справою Алли Горської з архіву прокуратури Київської області, зазначив, що міліційне розслідування проводили неповно, з порушенням нормативів, хоча справа перебувала на особливому контролі в прокуратурі УРСР. Крім того, у справі багато невідповідностей: до прикладу, Іван Зарецький був літньою людиною і ходив із паличкою, а от Аллу Горську вбили професійно, одним ударом. Тож історик уважає, що мисткиня стала жертвою тодішнього режиму, а не родинних сварок.
Аллу Горську мали поховати 4 грудня на Байковому кладовищі, але слідство довго не давало дозволу, тому церемонію прощання провели лише 7 грудня. «Коли вбили Аллу Горську, то кожний з нас розумів, що і його в якомусь сенсі також убили», — згадував Євген Сверстюк.
Використані світлини:
1. «Локальна історія».
3. Архів українського неофіційного мистецтва другої половини XX ст.
4. Проєкт «60. Втрачені скарби».
Ілюстраці: Олена Ковальчук