У другу річницю повномасштабної війни в Україні пропонуємо порефлексувати про минуле. Але не близьке, що відсилає до 24 лютого 2022-го, а набагато глибше. Нині разом з українськими істориками згадаймо найважливіші події в нашому минулому, які вплинули на те, що відбувається у країні сьогодні.

Утворення Русі в IX столітті: розповідає Антоніна Макаревич

Коли я замислилася про найважливішу подію в історії України, спочатку на думку спав Акт злуки, потім — проголошення незалежності УНР і зрештою незалежності України. Але тоді я згадала, як Левко Лук’яненко (український політик і громадський активіст, співавтор Декларації про державний суверенітет України — прим. ред.) у чернетці документа про нашу державність спершу написав «відновлення незалежності України». Так, справді, у 1991 році відбулося саме відновлення незалежності: якби, зокрема, не Русь — середньовічна незалежна держава на землях України, — то, найімовірніше, ми б не мали сьогодні незалежної України. 

Русь — це така яскрава сторінка в нашій історії України, що дає відповіді майже на всі запитання, які маємо сьогодні.

Наприклад, на запитання: «Чому зараз триває російсько-українська війна?». Тому, що росія без України не має європейськості, адже це така собі Золота Орда 2.0. 

Московське царство постало у XIII столітті завдяки тому, що монголи почали сунути й ослаблювати Русь. Москва їм не була цікава: там не було нічого, а монголам кортіло захоплювати ті землі, з яких можна збирати хорошу данину. Тож московити з ними дуже добре порозумілися і швидко домовилися. Зрештою, Москві було зручно приєднувати до себе ті території, що ослабли під напором орди. І зараз вони хочуть загарбати цю нашу історичну спадщину у вигляді Русі. 

Русь — показник нашої європейськості. Як сказав Тімоті Снайдер (американський історик, фахівець з історії Східної Європи — прим. ред.) в одній зі своїх лекцій, в історії України є всі тренди європейської історії в тій чи іншій формі. Наприклад, європейська монета з кінця Х століття ходить територією Русі. 

Інший приклад — династичні шлюби. Недарма Ярослава Володимировича називали тестем Європи. Так, його донька Анна поїхала туди заміж не з порожніми руками, а привезла важливу книгу — Євангеліє, на якому потім присягали французькі королі. Це свідчить про те, що освіта, наука, культура розвивалися вже в Русі. 

Пізніше, коли у XIII столітті центр із Києва переїжджає на Галичину й утворюється Галицько-Волинське князівство, Данило отримує корону від Папи Римського. Це теж важливий маркер визнання європейськості нашої держави, адже нас уважали за рівних партнерів. 

Отож, на мою думку, Русь — це певний генетичний код нашої історії, який заклав підвалини того, ким ми є сьогодні та чому ми тут опинилися.

Хрещення України наприкінці Х століття: розповідає Олександр Алфьоров

Ми вчимо історію з погляду світської людини. Але нам треба розуміти, що відділення держави від церкви відбулося трошки більше як 100 років тому. Для всієї Європи церква й держава були єдиним організмом. Тому, коли науковці вивчають історію поза релігійним контекстом, її половина просто зникає: так не пояснити, чому русини стали українцями, чому наші князі могли битися один з одним, чому люди йшли на героїчні вчинки, що їх мотивувало в боротьбі. 

Маємо копати глибше і досліджувати другу половину нашої історії, у якій були свої церковні правителі. Вони не просто опікувались християнами, але й створювали інтелектуальні продукти. Зрештою, саме церква була засобом масової комунікації — через щоденні служби, на яких кожен священник міг повторити те, що сказав його єпископ, а перед цим — митрополит. 

Хрещення України мало багато етапів. Історія проникнення християнства на наші землі тривала понад 900 років, починаючи від першої звістки про апостола Андрія. Були також згадки про скіфську єпископію, про інші церкви, які фіксували в історичних хроніках на наших територіях. Знаємо і про те, що патріарх Фотій хрестив русів у 860-ті роки, за правління князя Аскольда. Зрештою, княгиня Ольга, яку в православній церкві шанують як рівноапостольну, теж прийняла персональне хрещення. 

А вже хрещення Володимира Великого — це не просто персональне хрещення князя чи певних прошарків населення нашої середньовічної української держави Русь. Це була реформа Володимира Великого, що мала б об’єднати на конфесійному полі всі землі Русі. 

Зауважу: Володимир, на відміну від своєї бабки Ольги, обрав за центр християнської віри Константинополь, Візантію. Пізніше це призвело до того, що після розколу Вселенської церкви українська церква стала православною. Натомість наші західні сусіди — католики. 

Однак міг бути й геть інший сценарій, і навіть не один. Наприклад, Володимир міг обрати мусульманство як одну з провідних тогочасних релігій. Тоді очевидно, що говорити про Європу, якою ми її сьогодні знаємо, взагалі б не довелось. Кордону, який зараз природно проходить морем, не існувало б. Також ми, вірогідно, могли обрати юдаїзм, бо поруч був сусід із цією вірою — Хозарський каганат. Але Володимирові було все ж таки вигідно скерувати вектор саме на Візантію, адже Русь була більше зацікавленою у торгівлі по Дніпру через Чорне море.

З прийняттям християнства у Володимира відразу виникає потреба забезпечити рукописними книгами всі центральні міста, де будуть церкви. Тому з’являється неймовірна кількість центрів для переписування, а отже, й офіційних шкіл, бібліотек — інтелектуальних хабів, так би мовити. 

Християнська церква надає нам не тільки релігійний контекст: ми стаємо частиною Європи, яка теж поступово приймає християнство. Тож наприкінці Х століття ми для інших європейських монархів уже не варварська держава (якими нещодавно були й самі європейські монархії), а їхні «брати у Христі». Цей процес можна порівняти зі створенням Євросоюзу.

Християнство також привело до того, що та велика кількість племен, які були розрізнені (наприклад, ще за часів Святослава), отримала єдину сакральну складову. Тепер династія — не просто влада сильних, а влада від Бога. Це починає їх об’єднувати в єдиному ідеологічному полі та значною мірою впливає на те, що сьогодні Україна — найбільша країна в Європі.

Знищення Києва монголо-татарами 1240 року: розповідає Ярослав Грицак

За часів Русі Київ належав до 10 найбільших міст Європи й був геополітичним центром на її сході. Після того як монголо-татари знищили його, він відновив свій розмір аж у другій половині ХІХ століття. А свій геополітичний статус пробує остаточно відновити тепер, у війні з росією. 

Тогочасний занепад Києва призвів до геополітичної пустки. А геополітика, як і природа, не терпить пустоти: у неї пробували влитися сусіди з півночі й півдня, заходу і сходу. Їх приваблювало, з одного боку, багатство українських ресурсів, а з іншого — особлива вага українських земель: той, хто контролював Україну, мав вищі шанси стати супердержавою. 

Це призвело, зокрема, до виняткової політичної нестабільності у Східній Європі. Жодна держава тут не могла проіснувати більш ніж 300 років, на відміну від Західної Європи чи Азії, де Священна Римська чи Китайська імперії могли налічувати тисячу літ. Для місцевого населення це несло численні випробування і страждання у формі «війни всіх проти всіх». 

За словами козацького літописця, «кров лилася рікою і рідко хто у цій крові рук не мачав». Так було під час революції Хмельницького, під час Першої і Другої світових війн. Героїчний спротив України та курс на євроінтеграцію дає надію на те, що Україні нарешті вдасться вирватися з цієї геополітичної пастки.

Обрання Івана Мазепи гетьманом 1687 року: розповідає Стефанія Демчук

Історики здебільшого орієнтуються на важливі події політичної історії, які визначають усю подальшу долю України. Але я вже 10 років здебільшого займаюся історією мистецтв, і зрушення в ній можуть свідчити про великі зміни на всіх рівнях. 

Саме тому хочу поговорити про постать, яка поєднує політичну історію та історію мистецтва в Україні, — про Івана Мазепу і його обрання гетьманом. Ця подія відкрила нову сторінку в політичній історії України, адже Іван Мазепа протримався як гетьман рекордну кількість років — 22. 

Він був умілим дипломатом, освіченою людиною — лідером, готовим очолити державу, хоча від нього цього й не дуже очікували. Саме таких лідерів має шукати сучасна держава — людей, які здобули відповідну освіту, мають десятки років дипломатичної та політичної практики, які роками піднімалися владними сходами. У цьому контексті Іван Мазепа може для нас бути прикладом сьогодні.

І, звісно, Мазепа як гетьман відзначився активною меценатською політикою. Ті храми, які постали завдяки йому, унаочнюють новий стиль — локальний варіант бароко. 

Бароко виникло як католицький стиль, стиль Контрреформації, але в Україні набуло власного забарвлення: його пристосували для православної літургії та місцевих смаків. Тому, звичайно, наші храми, які збереглися, відрізняються від тих, що бачимо на Заході. Навіть на заході України є приклади більш традиційного бароко, але на лівобережній Україні, де й будував Мазепа, храми поєднують локальну православну традицію і новий стиль. 

Бароко навіть уважають у нас «національним стилем». Загалом у Європі це унікальне явище, бо здебільшого бароко не асоціювалося там із чимось національним, якщо говорити про націю як політичну спільноту. Натомість інколи навіть говорять про необароко в українському мистецтві як продовження чи то пак переосмислення того стилю, основи якого заклав Іван Мазепа.

Коли держава має якийсь певний стиль, вона демонструє, що перейшла в нову якість — від просто військової, якою було Військо Запорозьке початково, до достатньо стабільної адміністративно та економічно — такої, яка може забезпечити настільки масштабне будівництво. Як на мене, Іван Мазепа — це той «хімічний елемент», завдяки якому відбулася численна кількість реакцій, що й спричинили ці зміни в країні. 

Важливо усвідомлювати: події ранньомодерної доби певним чином вплинули на те, що відбувалося у XX столітті. Не тільки через результати битв, підписання угод чи інші дії, але й через міфи, які навколо них постали. Бо реальні політичні постаті стають символами: ми досі про них думаємо, вони досі формують нашу свідомість. Це помітно ще й із того, як путін постійно звертається до цих подій, порівнюючи себе з Петром I. Це міф, який він намагається використати. 

Іван Мазепа теж став символом, до якого неодноразово поверталися у XX столітті. Наприклад, Вселенський патріарх підтвердив, що анафема на Івана Мазепу не дійсна і ніколи такою не була, оскільки її наклали з політичних причин, а не церковних. Ця заява 2018 року доводить, що події ранньомодерної доби в Україні досі актуальні для світу, досі мають значення. 

Революція 1917–1921 років: розповідає Владлен Мараєв

На початку XX століття вперше в новітній історії українці змогли здобути свою національну державність — і не тільки державність, а ще й соборність. Уже наприкінці 1917 року створюють Українську Народну Республіку, на початку 1918-го вона проголошує свою самостійність, а на початку 1919-го — об’єднується із Західноукраїнською Народною Республікою, тобто відбувається об’єднання майже всіх українських етнічних територій в одній українській державі. 

Тоді виник величезний імпульс для всієї подальшої визвольної боротьби, що триває досі. Ідея незалежності й соборності нікуди не зникала. Вона виявилася актуальною навіть зараз, тому що Україна знову воює саме за незалежність і соборність проти фактично такого самого ворога — росії. 

Проголосивши державність у 1917 році, українці відчули: їхні зусилля не марні й мета досяжна. Весь український національний рух ХІХ — початку XX століття формувався на ностальгії за втраченою козацькою державністю. Пригадаймо слова нашого гімну, який написав Павло Чубинський у 60-х роках ХІХ століття: «Ще не вмерла Україна». Це відсилання до козацьких часів, тобто автор у цій поезії стверджує, що в нас немає вже державності, але є надія на те, що вона відродиться. І ось настає 1917 рік, розпадається Російська імперія і відновлюється українська державність. Тобто українці показали: цієї мети можна досягти, хай навіть ця державність тоді, на жаль, протрималася недовго. 

Для всіх подальших поколінь Українська революція стала зразком і орієнтиром. Не випадково під час Другої світової та після неї ОУН виступала за УССД — Українську Самостійну Соборну Державу.

Тобто революція 1917–1921 років — це така подія, яка дає нам надію як нації. 

Ми показали світові, що є реальною політичною та військовою силою, з якою мусили рахуватися всі — насамперед більшовики. Вони усвідомили: не здобувши симпатії серед української нації, втриматися на території України не вийде. Якби не існувало УНР, не було Грушевського, Винниченка, Петлюри, Скоропадського, більшовики могли проігнорувати українське питання, зневажати його і не вдатися до будь-яких українізаторських рухів узагалі. А так у 1923 році їм довелося проголосити політику українізації. 

Це спростовує міф, який зараз росія і зокрема путін активно поширюють: буцімто саме більшовицька українізація витворила українську націю і державність. Російські пропагандисти переставляють місцями причину та наслідок. Усе навпаки: спочатку було формування української ідентичності, що привело до проголошення УНР, а потім — соборної УНР. Уже як наслідок більшовики були змушені самі вдатися до українізації, щоби втриматися тут при владі.

Період Української революції, хоча він хронологічно короткий — лише 4 роки, дав нам створення Української академії наук. А ще — українських збройних сил, тобто армії і УНР, і Української Держави Скоропадського, Галицької армії. Усі вони активно брали участь у боротьбі за незалежність, і ця боротьба так само дала нам кілька прикладів великих успіхів: похід Болбочана на Крим у квітні 1918 року, Чортківська офензива (наступальна операція Галицької армії) в червні 1919 року, похід армії УНР на Київ і Одесу в серпні 1919 року, Перший зимовий похід у грудні 1919 — травні 1920 року, успішна оборона Замостя в серпні 1920 року. Це все перемоги, які надихають і переконують українців, що ми можемо досягти свого.

Також відбулася низка героїчних і жертовних подій. Маю на увазі бій під Крутами — це не однозначна поразка, адже завдання затримати наступ ворога українські оборонці виконали. Ще один приклад — Другий зимовий похід, де відбувся дійсно жертовний акт, коли в безнадійній ситуації намагалися боротися, але врешті 360 українських військовополонених розстріляли. Або повстання отаманів Холодного Яру та Чорного Лісу 9 лютого 1923 року в стінах Лук’янівської тюрми: вони не стали покірно чекати виконання вироку від окупаційної влади й обрали боротися до кінця та героїчно загинути. Це дає змогу формувати пантеон українських героїв, які полягли в боротьбі за незалежність. На них орієнтуються подальші покоління. 

А ще Українська революція дала змогу випробувати кілька моделей державного устрою. За такий короткий час устигли потестувати ліву соціалістичну модель (Українська Народна Республіка, Центральна Рада і Директорія), праву консервативну (Гетьманат), ліберально-демократичну (Західноукраїнська Народна Республіка), модель диктатури (це також у ЗУНР, але після червня 1919 року, коли Петрушевича проголосили «Уповновласненим Диктатором»). Усі ці моделі так чи інакше показали свої позитивні й негативні сторони, тому можна було робити висновки, яка з них більше підходить українцям і якого досвіду не варто повторювати. 

На початку Української революції серед українських політичних кіл повністю домінувала саме ліва соціалістична ідеологія. Оскільки вона фактично була дискредитована і продемонструвала свою неефективність в українських реаліях, стався перехід симпатій на бік правої або праволіберальної моделі. Саме тому у 20-ті роки XX століття набули популярності такі організації, як консервативно-монархічний Український Союз Хліборобів-Державників В’ячеслава Липинського і Сергія Шемета, Українська Військова Організація Євгена Коновальця, потім — Організація українських націоналістів Коновальця, Мельника і Бандери, які саме з позиції правих сил боролися за незалежність і соборність. 

У наші дні багато що нагадує про Українську революцію. Маємо День Соборності 22 січня — одне з найважливіших державних свят на згадку про об’єднання УНР і ЗУНР 1919 року. Також зараз дуже багато військових частин Збройних сил України отримують почесні найменування, які пов’язані з подіями або діячами Української революції. Наприклад, уже є 7-ма бригада тактичної авіації імені Петра Франка, 12-та окрема бригада армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка, 17-та окрема танкова Криворізька бригада імені Костянтина Пестушка, 26-та артилерійська бригада імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу, 36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців, 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр», 38-й зенітний ракетний полк імені генерал-хорунжого Юрія Тютюнника, 131-й окремий розвідувальний батальйон імені полковника Євгена Коновальця та інші військові частини. Якщо раніше був тренд називати на честь українських гетьманів, то зараз дедалі більше вшановуємо діячів саме XX століття. 

Колажі: Олена Ковальчук

Джерела використаних картин:

1. Національний музей історії України.

2. «Wikimedia Commons».

3.  «Історична правда».