Вони обрали українську: історії письменників, що перейшли на українську мову

Нині українці повертаються до рідної мови. Згадуймо історії самоукраїназації з минулого — хай вони стануть прикладом та мотивацією для сучасників.

Принагідно до Дня рідної мови розповідаємо мовні історії українських письменниць та письменників.

Марко Вовчок: обрала українську за покликом серця

Марія Вілінська (це справжнє ім’я Марка Вовчка) — українська письменниця, перекладачка та основоположниця української психологічної прози. Народилася 1833 року в Орловській губернії. Її мама — литовка з роду Радзивіллів, а батько, за різними переказами, мав чи то білоруське, чи то українське коріння.

Мати Марії володіла французькою та грала на роялі, цього навчала й доньку. Літературознавець Леонід Білецький уважає, що українську мову Марія Вілінська чула ще в дитинстві від дядька. Згодом майбутня письменниця навчалася у приватному пансіоні у Харкові, де вивчала іноземні мови, етику й танці. Там вона могла послуговуватися українською мовою у студентському товаристві.

Після завершення пансіону Марія Вілінська переїхала до міста Орел, що в росії, там оселилася у своєї тітки. Саме в її салоні письменниця познайомилася з майбутнім чоловіком — фольклористом та етнографом Опанасом Марковичем (в Орлі він відбував заслання за участь у Кирило-Мефодієвському братстві). Згодом переїхала з чоловіком до України, де зацікавилася українською культурою та продовжила вивчати українську мову.

Перші твори українською мовою Марія Вілінська надіслала на рецензування Пантелеймону Кулішу, коли той збирав матеріали для збірника «Записки о Южной Руси». Письменник був у захваті та просив літераторку писати українською далі. Саме Пантелеймон Куліш вигадав псевдонім Марко Вовчок, співзвучний із прізвищем письменниці за чоловіком — Маркович.

У 1857 році Пантелеймон Куліш видав перший том «Народних оповідань» Марка Вовчка. Пізніше у листі до Тараса Шевченка він писав: «Та хіба це не диво, щоб росіянка перетворилася в українку, та такі повісті видала, що тобі, мій друже, довелося би впору!».

Ольга Кобилянська: українська літераторка з Буковини

Ольга Кобилянська народилася 1863 року в місті Ґурагумора, що на Буковині (нині це територія Румунії). Батько письменниці був державним службовцем, а мати, яка мала німецьке коріння, присвятила себе вихованню дітей. У дитинстві Ольга з родиною багато переїздила, її оточення та шкільне навчання було німецькомовним. Проте батько Юліан Якович дбав про те, щоб діти могли відвідувати уроки української мови приватно. Ольга отримала лише базову шкільну освіту, далі — стала до самоосвіти: читала підручники братів, наукову літературу та світових письменників, переважно німецькою мовою.

У підлітковому віці Ольга Кобилянська писала поезію та прозу німецькою мовою. Про цей період сама авторка писала у спогадах: «Будучи доволі замкненою в моїх бажаннях, почуваннях і поглядах, я почула, що одного разу в мені прокинулася думка написати новельку. Не розуміючи вповні значення слова “література”, я почала писати. Одну новелю по другій і знову одне оповідання, все те, розуміється, по-німецьки, котрою мовою володіла я доволі добре, бо не важилась по-українськи і було б не йшло мені писання скоро, а застановлятися над словом я не мала терпцю, бо все, що напливало на думку... незрозуміле, молоде до розсміху, рвалось якнайскоріше стати на папері, щоб не запізнитись».

У 19 років Ольга Кобилянська познайомилася із Софією Окуневською (згодом та стала першою лікаркою на Буковині). Також подружилася з кузиною Софії — майбутньою письменницею та громадською діячкою Наталею Кобринською. Вони спонукали Ольгу вдосконалювати знання української мови та писати нею для свого народу. «Я мов відродилась, від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невимовно мріяла. Вона заговорила до мене українською мовою, [...] навчила писати фонетикою, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою», — згадувала письменниця.

Свої перші німецькомовні повісті, як-от «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Образ з життя на Буковині», «Видиво», Ольга Кобилянська не подавала до друку. Згодом письменниця таки вирішила опублікувати повість «Вона вийшла заміж». Проте протягом семи років її не друкували ні німецькою, ні українською мовою. Тоді Ольга Кобилянська суттєво переробила цей твір — так з’явилася повість «Людина», яка 1894 року вийшла українською мовою. Протягом наступного року письменник Осип Маковей опублікував у своїй газеті «Буковина» п’ять творів письменниці, а 1896-го написав передмову до повісті «Царівна». Тоді талант письменниці оцінили Іван Франко, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Леся Українка, а твори Ольги Кобилянської почали друкувати без затримки.

Микола Зеров: обрав українську завдяки матері

Микола Зеров народився 1890 року на Полтавщині в родині вчителя. Батько, Костянтин Іраклійович, розмовляв російською та вимагав цього ж від дітей. Натомість мати, Марія Яківна, знайомила дітей з українською мовою, знала та співала багато українських пісень і сама часом розмовляла українською в побуті.

Письменник навчався в Охтирській гімназії, а згодом — у Першій київській гімназії, де його однокласник Олександр Шульгін (майбутній член Української Центральної Ради) назвав Зерова «байдужою до громадських справ молодою людиною». У восьмому класі Микола долучився до видання шкільного рукописного журналу «Скучающий осмоклассник», де публікували пародії та сатиричні вірші про вчителів.

Микола Зеров почав писати ще за школярства. Його перші поезії були життєрадісними та дотепними й призначалися для вузького кола товаришів. Писав то українською, то російською, залежно від адресата. Повністю на рідну мову у творчості поет перейшов з 1922 року. Товариш Миколи Зерова Петро Горецький згадує, що вони листувалися спочатку російською, а згодом перейшли на українську.

Вищу освіту Микола Зеров здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету імені Святого Володимира. За студентства відвідував Український клуб «Родина», де збиралися діячі культури, долучився до Української студентської громади та написав повість «Запорожці XX століття». Про той період життя Зерова Олександр Шульгін згадував: «Я побачився з Миколою і вже тоді ясно помітив, що “принципи” свої він таки знайшов, що він став глибоко свідомим українцем».

У студентські роки Микола Зеров почав писати бібліографічні й літературно-критичні статті, дописував у журнал «Світло», а ще переклав українською оду Горація «До Левконої».

Михайло Драй-Хмара: поет-українізатор

Поет і літературознавець Михайло Драй (частку Хмара додав до прізвища вже у підлітків’ї) народився 1899 року на Черкащині у козацькій родині. Навчався у гімназії в Черкасах та колегії Павла Галагана в Києві, де отримав знання світової літератури та іноземних мов. Саме у колегії Михайло Драй-Хмара розпочав свою письменницьку кар’єру — став писати поезію. Віршував спочатку російською, згодом вирішив писати українською.

Вищу освіту Михайло здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де після навчання залишився працювати на кафедрі слов’янознавства. За студентства поет долучився до постійного семінару молодих філологів, куди входили студенти різних курсів та викладачі.

Згодом Михайла Драй-Хмару запросили працювати у Кам’янець-Подільському університеті, де він викладав поетику та слов’янознавство. У навчальну програму літературознавець уводив українознавчий аспект. Крім того, Драй-Хмара читав науково-популярні лекції про слов’янознавство, відродження української нації та редагував студентські журнали.

Михайло Драй-Хмара володів 19 мовами. Перекладав українською твори австрійського письменника Стефана Цвейга, а також французьких поетів, таких як Шарль Бодлер, Поль Верлен, Теодор де Банвіль…

Вірші, написані у Кам’янці-Подільському, увійшли до єдиної прижиттєвої збірки Михайла Драй-Хмари «Проростень». Вона вийшла друком 1926 року.

Олена Теліга: українська революціонерка, що виросла в російськомовному середовищі

Олена Теліга (за дівоцтва — Шовгеніва) народилася 1906 року в сім’ї інженера та дочки священника. До підліткового віку дівчина жила в росії. Коли їй було 12, сім’я переїхала до Києва, де батько отримав посаду професора Київського політехнічного інституту, а згодом — міністра в уряді УНР.

Олена навчалася у жіночій гімназії Дучинської, де поряд з іншими мовами почала вчити українську. Згодом родина емігрувала до Чехії (тоді Чехія була республікою у складі Чехословаччини), а навчання довелося перервати. Шкільну освіту Олена Шовгеніва завершила вже за кордоном. Опісля вступила на історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі.

У Чехії Олена продовжила вивчати українську — брала приватні уроки в бандуриста Михайла Теліги. Її батько, професор Іван Шовгенів, у Празі теж почав викладати українською. Про свій перехід на українську письменниця писала у спогадах так: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”... Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: “Ви хами! Та собача мова — моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!”».

В еміграції Олена Теліга була активною громадською діячкою, стежила за новинами з України. Певний час вона працювала вчителькою початкових класів, згодом вступила до Організації українських націоналістів, де готувала листівки та звернення, що надсилали в Україну. Олена Теліга з родиною жила й у Варшаві, там вступила до літературної групи «Танк», учасники якої вірили в українську державність та хотіли відмежуватися від усього російського. Повернувшись до Києва, письменниця очолила Спілку українських письменників та головувала в редакції літературного додатка до газети «Українське слово» — «Літаври».

Використані світлини