Дерусифікація України охоплює не лише перейменування вулиць чи знесення пам’ятників, а й переосмислення шкільної програми. Зокрема Міністерство освіти і науки вже анонсувало перегляд програми із зарубіжної літератури та фахове обговорення того, чи доцільно взагалі вивчати російських авторів у школі. 14 квітня міністр освіти і науки Сергій Шкарлет розповів, що експерти робочої групи мають переглянути рекомендовані й вибіркові твори та проаналізувати, який зміст вони несуть учням. Також міністр підтримує ініціативу замінити уроки російської мови іншими предметами на розсуд шкіл. Чи варто вилучати російське зі шкільної програми та як це зробити екологічно, запитуємо в експертів. 

Передусім важливо розрізняти російську як мову викладання та як окрему дисципліну. Згідно із Законом України «Про освіту» мовою навчального процесу в державних закладах має бути українська. Винятком є регіональні мови, на вивчення яких під час здобуття дошкільної та початкової освіти мають право їхні носії. 

Будь-які зміни у програмі із зарубіжної літератури мають обговорювати батьки, діти й учителі: за спільним рішенням вони можуть коригувати, що вивчатимуть і яким чином. Ці рішення не слід приймати в поспіху: зараз уже потрібно планувати навчання на наступний рік, що буде враховувати інтереси учнів, батьків і вчителів кожної школи, кожного класу. У цьому полягає особливість реформи Нової української школи, що покликана робити навчальний процес гнучким і цікавим. Ми маємо зрозуміти, у нас освіта для дітей чи освіта для освіти.

Щодо додаткових ініціатив в утвердженні української мови, то ми зробили все для її просування на державному рівні. Цьогоріч виповниться 5 років Закону України «Про освіту», у нас є закон про функціонування української мови як державної та зрештою Конституція України, у якій 10-та стаття гарантує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Наразі проводять різноманітні курси з української мови, існує багато народних ініціатив. У нас достатньо літератури, музики, матеріалів із фольклору, історії й мистецтва для того, аби вивчати та просувати українське. Особливо зараз, адже ми переживаємо справжній розквіт і ренесанс української мови. 

Викладання російської мови та літератури в тому вигляді, з тими прикладами, на тих творах, ідеях і засадах, як це відбувалося всі роки української незалежності, не може продовжуватись. Тези про братні народи, захоплення російською величчю та її державними символами, чим переповнені підручники і програми з російської мови та літератури, не мають права на існування, і здається, в Україні не залишилося людей, які б із цим сперечалися. Але просто заборонити викладання російської мови, не давши альтернативи, — хибний шлях. Він може призвести до протилежних наслідків, враховуючи пропагандистську вигадливість нашого агресивного географічного сусіда.

Російська може і надалі залишатися варіативним предметом, тобто таким, який вивчають за вибором учнів або батьків. Але зміст цієї дисципліни має бути зовсім іншим. Це не має бути звичний предмет «російська мова», де навчають обмінюватися граматичними конструкціями. Історію і літературу треба інтегрувати у програму, і це має бути не російська версія історії, як зараз. Українським школярам необхідно нарешті чесно розказати про намагання росії привласнити історію Русі й України, докладно вивчати численні спроби заборони та знищення української мови, періоди та механізми штучних переселень, репресій, голодоморів, винищення культурного й інтелектуального потенціалу на українських землях. Показати, як цим цілям століттями служила  російська література та мистецтво. Нарешті ввести у шкільний курс повноцінне вивчення історичних документів: читання оригіналів, пояснення, обговорення. Не менш важливо докладно говорити і про ті історичні та культурні постаті, які в різні часи в росії намагалися зупинити україноненависництво.

Упевнений, що на період війни має бути бойкот російської мови та літератури, аби принаймні було менше лицемірства. Адже коли летять ракети, дуже дивно вчити мову та літературу ворога-агресора. 

Кількість іноземних письменників у програмі дивним чином незбалансована. Практично не вивчають, наприклад, корейську літературу, і майже ніхто не дивується, чому так сталося. Натомість російської літератури непропорційно багато. Це пов'язано з постколоніальною свідомістю й міфом про «велику російську культуру», який нам нав'язали. Це є, але цього треба позбавлятися. Скажімо, польська та чеська літератури не менш потужні й мають достатньо яскравих зразків із різних епох. 

Коли йдеться про шкільні програми, варто надавати перевагу якості, а не кількості — зосередитися на ґрунтовному опрацюванні та рефлексії вибраних творів. Шкільна програма з літератури має давати ціннісне уявлення про те, якою може бути людина. З-поміж іншого розповідати про добро, справедливість, порядність, чесність з іншими і самими собою, людяність, взаємодопомогу, тобто базові цінності. 

Проводити фахові обговорення щодо вивчення російської потрібно вже після закінчення війни. Я не проти окремого курсу для тих, хто хоче вивчати російську, проте це краще робити вже в університетах на філологічних факультетах.

У сучасному світі мова, крім державної — обов'язкової у державі, є економічною одиницею. Людина вибирає вивчати ту чи ту мову з огляду на її капіталізацію, тобто наскільки та чи та мова допоможе розвиватися, забезпечувати себе, багатіти, розмовляти з більшою кількістю людей тощо. Відповідно людина інвестуватиме свій час, енергію, кошти в опанування, вдосконалення мови, яка дає їй додаткову цінність добра, безпеки, якісної комунікації, а не несе загрози «порятунку», як це маємо з усіма, кого «визволяють» через російську мову.

Російська література, особливо російськомовна, завжди була і залишається елементом пропаганди. Через російські твори, що їх вивчають на окремому уроці симетрично з українською літературою, закладають у свідомість дитини російські наративи, російські цінності, російський спосіб буття, що ми їх побачили в Бучі, Маріуполі, у всій Україні. Відбувається спотворення уявлень про добро і зло. Ідеями підпорядкування державі чи владі, зневаги до іншого й загалом ідейним контентом російська література не відповідає українській ідеї буття, а отже руйнує нас.

Крім того, російська мова та література були і є інструментами збереження російської імперсько-радянської ідентичності та денацифікації українців.

Уроки російської мови та літератури життєво важливо вилучити зі шкільної програми у державних закладах. Це сигнал, що для нас сьогодні ні російська мова, ні російська література не є цінностями. До того ж, податки українців, які довелось би витратити на збереження цих предметів у школі, нам потрібні на побудову нового життя після війни.

Я впевнений, що вивчати особливості російської мови з точки зору філології та говорити про різні відтінки російської літератури сьогодні в українських школах абсолютно недоречно та неправильно. Тобто що ми маємо зараз? Ракетні обстріли, убивства, знищення інфраструктури в Україні з одного боку, а з іншого — замилування літературними творами російських класиків, пошук глибоких сенсів і модерних тенденцій? Це максимально нелогічно. 

Тому зараз потрібно спрямувати всі зусилля на те, щоб уроків російської мови та літератури не було в загальноосвітніх закладах. Навпаки ми маємо захищати інтереси функціонування саме української мови та української літератури. Сьогодні художнє слово є вкрай важливим елементом інформаційної війни, тому краще поглибити свої знання про українських письменників, провести паралелі між шляхами митців раніше й зараз. 

Просто зараз ми фіксуємо неабиякий рівень зацікавлення українськомовною культурою. Чимало дорослих прагнуть удосконалити свою мову, прищеплюють інтерес до української мови своїм дітям. Тому безперечно варто використовувати цей момент єдності задля реалізації по-справжньому державницької справи — популяризації та утвердження української мови. 

Присутність уроків російської мови та літератури у школі є певним продовженням наративів «руського міра», тому нам не варто наступати на ті самі граблі, натомість вибудовувати освітній процес, базований на українській картинці світу — європейській і незалежній. 

Можливо, у майбутньому вивчення творів російської літератури повернеться до програми, але для цього потрібно російському народові припинити війну в Україні, принести свої вибачення та виплатити всі необхідні репарації. І лише тоді, імовірно, ми зможемо говорити про російську літературу як частину глобальної світової культури. Зараз про це не може бути жодної мови.

Слід давно й категорично провести ревізію всієї шкільної програми з літературної освіти — й української, і зарубіжної літератури. Сьогодні вони не просто не заохочують читати, а навпаки — змушують школярів тікати подалі від художніх книжок. Друге — це питання так званого літературного канону, який вкрай необхідно переглянути стосовно текстів усіх літератур. Досить лиш замислитися, що цьому «канону» понад сто років, і стане зрозумілою вся його ідеологізованість та вікова невідповідність учням-читачам. І особливо гостро це стосується російської літератури, досі у школі маркованої «великою». 

Чи вилучати? Сьогодні буде шкідливо підліткам зовсім не показувати обличчя ворога. Якщо вилучити всі-всі згадки про сусідню країну та спосіб мислення її мешканців, а з ним знайомить література, вони не будуть орієнтуватися в ситуації — як історичній, так і нагальній. Тож вважаю, що кілька текстів варто лишити як ілюстрацію й «посібник» з інформацією про вічного сусіда. До вибору цих текстів безперечно слід підходити дуже уважно. 

Найбільш необхідним у шкільній літературній освіті є час на вдумливе й усвідомлене читання. Не поверхове ковзання з тексту на текст, із біографії на біографію в гонитві за балами ЗНО в перспективі, а саме те читання, заради якого й створюють романи, закручують сюжети, підсвічують ідеї, смисли та вчинки. Тож після скорочення інформаційно перевантаженої програми цей час трішки збільшиться — не треба туди нічого більше трамбувати. Те, чого вкрай бракує сьогодні підліткам у школі, — це думати, усвідомлювати й говорити.

Зараз російську мову та літературу варто вилучити зі шкільної програми.

Я легко можу уявити собі інтегрований курс, у якому ознайомлення з окремими російськими творами було б доречним, якщо розглядати їх у контексті світових та українських літератури й історії.

Вивчення атомізованих російських творів не має сенсу, але створення іншої матриці потребує років реальних зусиль, серйозного підвищення кваліфікації викладачів та й просто системної зміни бачення освіти. 

З тим реальним станом, який маємо зараз, будь-які півкроки не мають змісту.

Проблема не лише в російській літературі. Проблема в погляді, у критиці, у підході до підготовки викладачів і в практичних можливостях української школи. Кроки в потрібному напрямку зараз є, але цей процес займає роки, і ми зараз на самому початку, та й то без нормальних стимулів.

Російської як мови викладання у школах бути не має, як про те і говорять закони України «Про освіту» та «Про повну загальну середню освіту». Я рада, що їх прийняли саме в такій редакції, залишивши можливість російській меншині навчатися російською виключно в початковій школі. 

Щодо літератури я згодна, що програми варто переглянути. Зменшити кількість віршів пушкіна до вивчення трагічним точно не буде. Прибрати вивчення напам’ять творів пушкіна та лермонтова у 9 класі необхідно точно. Нехай пам’ять наших учнів займе якийсь із творів Байрона. 

Але я точно проти того, аби російських письменників прибирали з програми взагалі. Культура — це потужний інструмент війни, і ми маємо розуміти, що в нього закладає ворог. Вважаю надважливим нашим учням критично аналізувати разом з учителями російську літературу, вивчати типажі, розуміти, що нинішнє дно в росії — воно з їхньої літератури зокрема. Ось на це достоєвське питання про «тварь ли я дрожащая или право имею» росія, росіяни, як і герої чималої кількості російських творів завжди вибирають першу відповідь. Росія — це суспільство дрожащіх тварєй, яких серед іншого вирощує й література. Ми, українці, маємо бути освіченими та знати нашого ворога до найменших деталей.

Звісно, сьогодні ми наполягаємо на скасуванні російської культури, оскільки культура функціонує як ринок, а отже прямо чи побіжно фінансує державу й інституції держави, яка вбиває українців. 

Однак ми не можемо поводитися, як Янукович зі страусами: заплющити очі та не бачити їх. Сьогодні, як би це парадоксально не звучало, усім нам слід вивчати російську культуру, аби зрозуміти, хто вони і чим ми відрізняємося; що і хто складає «велику» російську культуру; завдяки чому вона стала можливою. Зміна оптики — це процес складний і тривалий, але й ефективний. Після нього відбувається раціональне, а не емоційне усвідомлення нашої самості й окремішності.

Коли ми говоримо про застосування постколоніального та/або деколоніального підходів, то йдеться про процесуальність. Ні шкільний підручник, ні міністерські програми не можуть стати штампами, які викладач просто відтворюватиме на уроках. Це постійне переосмислення, робота на перспективу, а не нагальне теперішнє. Компетентності та здатність аналізувати, створювати, а не відтворювати мають залишатися пріоритетними.

Сам твір мистецтва (література зокрема) може і не нести прямої шкоди чи воєнної загрози, на чому часто спекулюють. Натомість дієвою є ідеологія, риторика, що виникає довкола цього твору, уміщеного в певний контекст. Через це нам треба працювати і з оптикою, і з контекстами, і зі змістом творів. 

Усе це слід проартикулювати. Читати Бродського, аналізувати «На незалежність України» й говорити про зв'язок етики й естетики. Розглядати поезію Твардовського, читати про «незнамениту війну» й розповідати здобувачам і здобувачкам освіти про напад на Фінляндію Радянського Союзу, де агресію здійснювали зокрема й силами українців. Читати Толстого й аналізувати, кого, що, як і навіщо він ідеалізує.

Наразі в школах має бути абсолютний бойкот вивчення російської мови та літератури. Хоча б із суто практичних міркувань: нинішні школярі, особливо з окупованих територій і територій, де велися бойові дії й обстріли, просто не захочуть слухати про «прекрасну» поезію пушкіна чи лєрмонтова — вони будуть обурюватися та протестувати. Те саме стосується й учителів. Ті, хто сиділи під обстрілами й у кого від російської агресії загинули родичі та друзі, не захочуть сприймати нічого російського. 

У подальшому у школах також мало сенсу вивчати російське. В СРСР до Другої світової вивчали німецьку як мову ворога, потім з таких самих міркувань вивчали англійську. Зараз вивчають мови не ворогів, а майбутніх економічних партнерів. Чи плануємо ми в майбутньому мати росіян за своїх економічних партнерів? У широкому діапазоні — навряд. Наші партнери — Польща, Чехія, США, Британія та інші країни, що нас підтримують, тому в школах доцільніше вчити їхні мови. 

Щодо літератури: російська література, як бачимо, не несе в собі тих цінностей, які варто засвоювати у школі. У ній немає достойної антивоєнної риторики, недостатньо проговорені гуманістичні цінності. Натомість є жорстокість раскольнікова, яка сформувала нинішнє російське суспільство та призвела до того, що сталося в Бучі й Маріуполі. Нам такі цінності не потрібні. Загалом у російській історії було надто мало часових проміжків, коли митці могли творити вільно, та й цих проміжків недостатньо, аби сформувалася певна тяглість і традиція. Весь інший час це було плазування перед владою, залежність від її волі та політична інертність. Такі стани й породили ті цінності, які маємо у нинішній росії.

Ілюстрації: Дарина Пальонко