Українські підлітки досліджують теми, які їх цікавлять та хвилюють, і перетворюють їх на перші наукові проєкти. Вигорання школярів, нищівна політика росії та військові неологізми — ділимося добіркою переможних напрацювань на цьогорічному Конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів — членів МАН.

Як математика допомагає прогнозувати емоційне вигорання школярів — розповідає Леоніла Вориняк

Дівчина використала статистичний аналіз поведінкових показників, щоб знайти закономірності між рівнем емоційного вигорання та поведінковими особливостями учнів, і побудувала модель прогнозування погіршення психологічного стану підлітків. З цим проєктом зайняла третє місце у секції «Статистика», відділення — «Математика».

Чому ти обрала таку тему?

Тема емоційного вигорання актуальна в сучасному світі. Сьогодні багато людей, особливо підлітки та молодь, стикаються з постійним стресом, значними навантаженнями та мають високі вимоги до себе. Причини цього різні. Мені стало цікаво розібратися, чому виникає вигорання, як його вчасно помітити та що допомагає впоратися з ним. У проєкті поєднала дві цікаві для мене сфери — математику та психологію.

Крім того, ця тема близька мені особисто: неодноразово помічала, що багато моїх однолітків говорять про втому, втрату мотивації та емоційне виснаження. Я прагнула не просто дізнатися більше про це явище, а й зрозуміти, як допомогти людям краще дбати про свій психологічний стан.

Як відбувалося дослідження?

Як і більшість таких напрацювань, моє дослідження почалося з аналізу наукової літератури та детальнішого знайомства з основними теоретичними підходами до поняття емоційного вигорання. Я дослідила причини його виникнення, основні симптоми та можливі наслідки для психічного й фізичного здоров’я.

Опісля провела анонімне опитування серед підлітків. Отримані результати показали певні закономірності та допомогли краще зрозуміти, наскільки зараз поширена проблема вигорання.

Які результати отримала і що виявилося найбільш неочікуваним?

Насамперед те, що більшість опитаних учнів відчували ті чи інші симптоми вигорання. Найчастіше згадували про постійну втому, зниження мотивації, труднощі з концентрацією та відчуття емоційного виснаження.

Вигорання багатофакторне. Мене здивувало, наскільки по-різному воно може проявлятися навіть серед учнів зі схожим навчальним навантаженням. Це ще раз підтвердило: на емоційний стан впливає не один окремий фактор, а цілий комплекс причин.

Які подальші наукові плани?

У майбутньому я хотіла б і надалі працювати з дослідженнями у сфері математики або на її стику з іншими науками. Мені цікаво, як за допомогою математичних і статистичних методів можна аналізувати різні явища, виявляти закономірності та робити обґрунтовані висновки.

Також я планую вдосконалювати свої знання зі статистики та застосовувати їх у нових дослідженнях. У перспективі хотілося б працювати над масштабнішими проєктами з більшою вибіркою та використовувати ширший набір методів аналізу даних.

Як досліджувати дитячу депортацію — розповідає Ольга Іванова

Юнка вивчала проблему системної депортації українських дітей до російської федерації та запропонувала шляхи підвищення правового захисту дітей від незаконного переміщення. З цим проєктом виборола третє місце у секції «Правознавство», відділення — «Філософія та суспільствознавство».

Як з’явилася ідея проєкту?

Я сама ще дитина — мені 16 років. Від новин про всі ті жахливі знущання, які вимушені переживати мої однолітки або ж узагалі малі діти, в мене мурахи по шкірі. Це не якісь вигадки чи здогадки, а реальні зламані долі дітей, які живуть в один час зі мною і серед яких може опинитися кожен і кожна. 

Я почала більше цікавитися цією темою, студіювати міжнародне право і помітила один парадокс. У моєму уявленні міжнародне право було чимось на кшталт всесильної броні. Проте я глибоко розчарувалася, коли побачила величезну правову несправедливість. Світ має купу конвенцій, які забороняють викрадати дітей, але не має жодного чіткого обов’язкового юридичного алгоритму, як їх повертати додому, якщо країна-агресор не хоче співпрацювати. 

Від усвідомлення цього мені хотілося просто кричати. Але, звісно, цим нікому не допоможеш. Тож я вирішила не просто розказати та задокументувати злочини рф, а й спробувати відшукати правові шляхи повернення наших дітей.

Що ти дізналася під час дослідження?

Я розуміла, що багато українських дітей депортовані, але навіть подумати не могла, яким великим може бути це число. Офіційно верифікували понад 20 000 випадків, але дослідження доводять: реальна кількість може бути в рази більшою! Це стало справжнім шоком для мене. Однак найбільше ранять історії, за якими стоять живі люди. Я досі не можу без емоцій згадувати історію 10-місячної Маргарити Прокопенко з Херсона, яку незаконно вивезли, а потім її вдочерив російський політик, давши інше ім’я — Марина Миронова. Вона ж була зовсім крихіткою, нічого не розуміла й не вміла говорити. Такі діти виростуть і навіть не знатимуть, що вони українці, — у них просто стирають ідентичність.

З підлітками ситуація не краща: вони вже все розуміють, чинять спротив, пам’ятають Україну та своїх батьків, яких часто вбивали на «фільтрації» прямо в них на очах. І за те, що вони тримаються свого коріння, із них просто знущаються. 

Окупанти маніпулюють словом «евакуація», хоча насправді це примусова русифікація, табори «перевиховання» та мілітаризація, де наших дітей вчать любити ворожу країну й готують до лав їхньої армії. Це не просто вивезення, а продумана система нищення нашої нації через дітей. І це має всі ознаки геноциду.

Чому важливо про це говорити?

Про це важливо не просто говорити — потрібно кричати на кожному кроці. Час працює проти нас: кожен день, який наші депортовані діти проводять у росії чи Білорусі, — це день інтенсивного промивання мізків. Дітям змінюють імена, прізвища, документи, видають російські паспорти. Росія робить усе, щоб ми ніколи не змогли їх знайти. Ми не можемо замовкати ні на мить, адже тоді світ звикне до злочину, тема зійде з перших шпальт — і тисячі дітей залишаться депортованими назавжди, втративши свій дім і родину.

Ми маємо показати, що міжнародні гуманітарні інституції, яким світ довіряв десятиліттями, зараз переживають глибоку кризу ефективності. Вони не мають доступу до дітей, заграють із поняттям конфіденційності, поки ворог блокує доступ до інформації. Світ має зрозуміти: старі дипломатичні інструменти більше не працюють. Потрібно створювати нові механізми, тиснути санкціями й вимагати юридичної відповідальності для кожного і кожної, хто до цього причетний: від вищих чиновників до виконавців на місцях.

Для кого можуть бути корисними результати твоєї розвідки?

Буду неймовірно рада, якщо моя робота не просто лежатиме на полиці, адже я намагалася зробити її максимально практичною. Насамперед моє дослідження може стати корисним для правозахисних організацій та державних інституцій, які безпосередньо розшукують дітей і реалізують програму Bring Kids Back UA (ініціатива, мета якої — повернути додому всіх дітей, що викрала росія, без умов та винятків — прим. ред.). Я розробила цілу комплексну модель репатріації, яка поєднує правові, дипломатичні та навіть сучасні технічні кроки. Наприклад, створення міжнародного реєстру ID-Child на базі блокчейну та транскордонної ДНК-ідентифікації. Це дозволило б верифікувати дітей, навіть якщо окупанти повністю змінили їхні документи.

Яка топонімічна політика росії в Криму — розповідає Лев Банний

Хлопець проаналізував, як росія колонізує територію та руйнує ідентичність кримських татар через топоніміку. З цим проєктом виборов третє місце у секції «Історія України», відділення — «Історія».

Що спонукало до такого дослідження?

Ідею такого проєкту плекав уже давно. Я багато часу провів у родичів у Керчі — їздив туди щороку. Мій тамтешній дід прищепив любов до походів та подорожей, а також передав купу знань про той край. Він знає, мабуть, усі питомі кримськотатарські назви населених пунктів. Мені дуже подобаються ці назви, адже вони мають цікаве значення, наприклад: Камиш-Бурун (зараз Аршинцево) — порослий комишем мис, Джер-Джава (зараз Восход) — ворожий яр. Тоді я не розумів одного: чому ці населені пункти досі мають сухі й беззмістовні радянські назви. Це питання й лягло в основу дослідження топонімії півострова та ролі росії у її знищенні.

Що потрібно знати кожному та кожній про топонімічну політику росії в Криму?

Росія споконвіку веде політику колоніалізму, а стирання автентичної топонімії — один із її складників. Наймасовіша кампанія з перейменувань у Криму відбулася після депортації кримських татар 1944 року. Тоді змінили понад тисячу назв. Сучасна влада рф консервує ці радянські назви. Ми ж повинні протистояти росіянам, відновлювати втрачені назви та повертати права корінних народів Криму. І для цього не треба чекати деокупації півострова. Варто вводити нові назви в офіційний обіг уже зараз: на мапах, у підручниках, адміністративних документах, онлайн-сервісах.

Чому це важливо?

Нині Україна обороняється від російських загарбників. У цій боротьбі одне з наших завдань — збереження історії та місцевої автентики Криму. А захист прав корінних народів — зобов’язання, згідно з відповідною декларацією ООН.

Чи плануєш далі проводити дослідження у цьому напрямі?
Будь-який подальший науковий шлях вимагає системної освіти та повсякденного розвитку. А щодо досліджень, то мене цікавлять механізми безпосередньої реалізації деколонізації України. Хочу знайти те місце, де сам у майбутньому зможу вплинути на ухвалення рішень.

Про що говорить військовий сленг — розповідає Владомира Головня

Підлітка проаналізувала військовий сленг, що виник від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. З цим дослідженням здобула третє місце у секції «Українська мова», відділення — «Філологія».

Як з’явилася ідея такого дослідження?

Тема роботи знайшла мене сама. Коли почалося повномасштабне вторгнення, стрічка новин і взагалі все навколо перетворилися на якийсь абсолютно новий мовний простір. Я почала помічати, що в інтерв’ю військових, розмовах волонтерів та й просто в мемах у TikTok з’явилися слова, яких раніше ніхто не вживав, або ж уже відомі слова стали набувати зовсім іншого значення. Мене це неймовірно зацікавило. Я подумала: «Вау, ми живемо в період, коли мова щодня змінюється просто на наших очах!».

Саме тоді й виникла ідея дослідити військовий сленг не як щось далеке і суто професійне, а як надзвичайну здатність української мови адаптуватися до змін, відображаючи стійкість нашого народу.

Що було найнеочікуванішим під час роботи над проєктом?

Найбільше мене вразило те, наскільки творчою може бути жива мова у складних обставинах. На початку дослідження я хибно очікувала купи специфічних термінів чи заплутаних абревіатур, які важко зрозуміти звичайній людині. Але натомість відкрила для себе стільки дотепних, образних і по-справжньому кумедних слів! Мені здається, саме цим і вирізняються українці. Це якась наша суперсила — перетворювати на влучний жарт чи вірусний мем навіть найтемніші й найстрашніші моменти.

Як сленг відображає соціальні та культурні процеси?

Мені дуже подобається ідея, яку ми з науковою керівницею простежили у проєкті: сленг — одна з найшвидших форм реакції суспільства на зміни. Це як живий організм. Словники ще не фіксують нових слів, а люди вже активно ними послуговуються. Тому, якщо хочеш зрозуміти, чим насправді живе країна в конкретний момент, подивись на її сленг.

Сучасна військова лексика — це ж не просто слова, це історія про те, як українці пристосовуються до нових реалій, знаходять сили підтримувати одне одного та створюють власний, унікальний світ, де всі розуміють одне одного з півслова.

Де можна застосувати результати твого проєкту?

Мені щиро хотілося вийти за межі суто академічного кола, адже ця тема близька не тільки мовознавцям — вона стосується реального життя! Тому результати можуть стати в пригоді великій кількості людей. Наприклад, журналістам чи блогерам, щоб краще розуміти, як правильно спілкуватися з аудиторією її ж мовою; або вчителям історії та української мови, щоб проводити круті, небанальні уроки й показувати підліткам, що наука — це не нудно. Та й взагалі, це готовий матеріал для сценаристів, письменників чи навіть режисерів, які зараз створюють кіно про наші дні, адже їхні герої в кадрі мають говорити справжньою, живою мовою, а не сухими, книжними фразами.

А ще для мене ця робота — фіксація моменту, того, що відбувається тут і зараз. Ми розуміємо: мова після нашої перемоги знову почне змінюватися, якісь слова забудуться, а якісь залишаться назавжди у словниках. І от через роки такі дослідження стануть віконцем у минуле. Вони допоможуть майбутнім поколінням не просто дізнатися факти про війну, а на емоційному рівні відчути, як тоді жили, як мислили і як уся ця трагедія змінювала не лише наші будні, а й те, як ми розмовляємо.

Колажі: Віталія Олесів