«Велика вітчизняна війна, а не Друга світова», «Українці були колаборантами, а не борцями за незалежність» — фейки, що їх роками росія нав’язувала нам і міжнародній спільноті. Нині розбираємося з цими та іншими псевдоісторичними вигадками про Другу світову війну. А допоможе нам у цьому Владлен Мараєв, історик і автор ютуб-проєкту «Історія Без Міфів».
Міф № 1. Про «Велику вітчизняну війну»
Друга світова війна почалася 22 червня 1941 року, коли Німеччина віроломно напала на СРСР, і була вітчизняною для всіх народів Союзу.
Почнемо з дати початку війни: загальноприйнятою в історичній науці є 1 вересня 1939 року. Цього дня Німеччина та Словаччина напали на Польщу. У відповідь 3 вересня Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині. А вже 17 вересня у війну вступає СРСР, коли вводить війська на територію тогочасної Польщі.
Отож у вересні 1939 року вже можна говорити про світову війну, адже до неї залучена ціла низка держав. Владлен Мараєв підкреслює: початком Другої світової війни можна вважати навіть більш ранній період:
«Вже з початку 30-х років XX століття йшла війна між Японією та Китаєм. Там була дещо подібна ситуація до російської агресії проти України, коли з 2014-го війна триває, але повномасштабною вона стала у 2022-му. Приблизно так було й на Далекому Сході: у 1931 році був обмежений конфлікт, а 1937-го почалася повномасштабна війна. Тому в тій же Японії чи КНР — свій, азієцентричний погляд на історію, і вони цілком можуть виводити початок Другої світової від 1931 або 1937 року».
Експерт додає: твердження, що Друга світова почалася 22 червня 1941 року, — це міф радянської пропаганди. Українські історики цю дату пов’язують з початком німецько-радянської війни, а західні колеги говорять про те, що цього дня відкрився Східний фронт.
Щодо «вітчизняної війни», то за цією фразою ховається пропагандистський наратив, буцімто Радянський Союз був батьківщиною для всього свого тогочасного населення, тому всі народи стали на захист держави. Владлен Мараєв спростовує це твердження:
«По-перше, Союз був державою-батьківщиною далеко не для всіх, натомість для багатьох народів, зокрема українського, став поневолювачем. А внаслідок воєнних кампаній 1939–1940 років він силоміць доєднав до свого складу частину польського народу, румунського, литовців, латвійців, естонців, частину фінів. Зрозуміло, що для цих людей Радянський Союз був окупантом.
А по-друге, у 1941-му радянські військовослужбовці масово здавалися супротивнику — до кінця цього року від трьох до чотирьох мільйонів потрапили в полон. Ця колосальна цифра свідчить не тільки про те, що були дуже тяжкі поразки, а й про те, що вкрай багато людей просто не бажали воювати за сталінський режим».
Експерт підкреслює, що з нападом Німеччини почався процес створення різноманітних урядів. Наприклад, 30 червня 1941 року проголосили українську державу у Львові. Аналогічні акції відбувалися в Литві, Латвії та Естонії. Тобто визвольні рухи вирішили скористатися цією ситуацією для того, аби відновити свої національні державності. Це яскраво демонструє: далеко не все населення Радянського Союзу було готове стати на його захист.
Міф № 2. Про «колабораціонізм» українців
Українці частіше від інших народів ставали колаборантами та охоче співпрацювали з нацистським режимом.
Почнемо з витоків міфу: за радянських часів про колабораціонізм загалом говорили дуже мало, і думки про нібито схильність українців до колабораціонізму теж не озвучували. Владлен Мараєв пояснює це так:
«Якби таку тезу просували в радянські часи, вона підривала б єдність радянської імперії. А тоді пропаганду будували на тому, що, мовляв, українці, росіяни, білоруси — це братні народи, які захищали державу. Не можна було показувати колабораціонізм — говорили хіба, що якісь окремі зрадники та гітлерівські посіпаки виступили проти Радянського Союзу, але вони ні на що не вплинули й отримали заслужену кару після війни».
Натомість зараз ідеї про буцімто українців-колаборантів активно пропагують росіяни. Вони стверджують, що українці здавна мали схильність до нацизму, підкріплюючи це псевдоісторичними тезами, що українці активно, радісно та наймасовіше співпрацювали з нацистами ще в часи Другої світової війни.
«Наразі ця тема доволі добре досліджена вченими з різних країн. Історики дійшли висновків, що колабораціонізм був притаманний усім народам, які опинилися під нацистською окупацією. Бо найперша мета людини — вижити в тих умовах. Що ж до статистики, то найбільшими колабораціоністами були саме росіяни. Попри те, що територія України була вся окупована нацистами під час війни, а територія росії — лише на 17%, кількісно колабораціоністів серед росіян було щонайменше вдвічі більше, ніж серед українців. За приблизними підрахунками істориків, колабораціоністські формування українців налічували до 250 тисяч людей, а росіян — 500–800 тисяч, а за деякими даними — навіть до мільйона осіб», — пояснює Владлен.
Міф № 3. Про Золотий вересень
Населення на заході України радо вітало радянську армію, яка прийшла визволяти їх з-під польського ярма у вересні 1939 року.
Почнемо з історичної довідки: на світанку 17 вересня 1939 року Радянський Союз напав на Польщу, порушивши підписані з Польщею договори про повагу до міждержавного кордону та взаємне визнання незалежності. Владлен Мараєв розповідає, як ці події висвітлювали в Радянському Союзі:
«Тут варто почати з того, що це так типово для росіян — зневажати міжнародне право. А також брехати: радянська пропаганда стверджувала, що польський уряд на початку війни втік за кордон. У реальності це сталося 18 вересня, коли вже радянські війська просувалися в Галичині та на Волині. Водночас у СРСР пропагували тезу, буцімто це був не напад, а визвольний похід. Мовляв, українці та білоруси, яких звільнили з-під польського ярма, радісно вітали радянських так званих визволителів.
Варто згадати, як до цієї пропаганди доклався Олександр Довженко. У 1939 році він зняв документальну стрічку “Визволення” з кадрами, як вступає Червона армія, а населення шаленіє від радості та проводить мітинги на її підтримку. Але зрозуміло, що багато цих мітингів були постановними: влада скликала та зганяла людей, як було заведено в тоталітарних суспільствах».
Експерт підкреслює, що далеко не всі радісно вітали прихід Червоної армії, хоч значна частина населення західної України та Білорусі справді сподівалася на визволення від польського режиму:
«Люди мали 20-річний досвід перебування в Польщі, коли відбувалися такі знамениті акції, як пацифікація у 1930-му та ревіндикація наприкінці 30-х — знищення православних церков. Тоді також відбувалися репресії проти українського національно-визвольного руху й часткова полонізація, хоча, безумовно, міжвоєнний польський режим був значно м'якший від сталінського. Але ж ті люди, які жили саме під Польщею, не мали всієї повноти картини.
Крім того, радянська влада спершу розпочала активно набирати українців у місцеве самоврядування, партійні органи — схиляла їх у такий спосіб на свій бік. Натомість поляків, які становили близько третини населення на заході України, майже усунули зі всіх органів управління та освітніх установ. Це ще один вимір цієї трагедії — жорстка дискримінація поляків і репресії проти них».
Владлен додає, що вже за кілька місяців населення цього краю цілком усвідомило, що їм принесла радянська влада:
«Почалися репресії, колективізація господарства, одержавлення — вилучення приватної власності, депортації населення вглиб Радянського Союзу, знищення культурних установ… Найкраща ілюстрація того, чим закінчився Золотий вересень, — події літа 1941-го, коли значна частина населення на заході України вітала вже німецькі війська і сподівалась, що ті принесуть їм свободу від сталінського режиму. Але це також була помилка».
Міф № 4. Про День перемоги
Війна закінчилася 9 травня 1945 року, і це привід для гучного святкування, а не для вшанування полеглих.
Почнемо спростуванням міфу про дату: насправді Друга світова війна закінчилася 2 вересня 1945 року капітуляцією Японії. Водночас Владлен Мараєв пояснює, звідки виник фейк про 9 травня:
«Якщо ми говоримо про закінчення війни в Європі, то акт про капітуляцію нацистської Німеччини підписали 7 травня 1945 року у французькому місті Реймс. Це розлютило Сталіна, бо там була зона окупації західних союзників. Він заявив, що Радянський Союз на собі ніс основний тягар війни, тож підписувати треба в радянській зоні окупації Німеччини — у Берліні, щоб це було максимально символічно. Союзники зробили реверанс у бік Сталіна й погодилися на підписання другого акту про капітуляцію. Це сталося наступного дня, 8 травня, у Карлсгорсті — передмісті Берліна.
Текст другого акту майже повністю повторює перший, із Реймса, бо це просто була сталінська забаганка. Його підписали о 22:43 за місцевим часом, і він набув чинності практично одразу, о 23:01. Але через різницю в часових поясах у Москві це вже був початок доби 9 травня. Тобто святкування Дня перемоги 9 травня — це дотримання радянської традиції, хоча є стандарт, що настання будь-яких подій в історії визначають за місцевим часом».
Експерт додав, що бойові дії в Європі завершилися ще пізніше: на окремих територіях вони тривали аж до 20-х чисел травня:
«Звісно, що не всі німецькі війська капітулювали негайно — це був розтягнутий у часі процес. Навіть на території Радянського Союзу, у Латвії, бойові дії тривали орієнтовно до 23 травня».
Продовжимо спростуванням міфу про коректне ставлення до завершення Другої світової війни. Владлен Мараєв розповідає, якою була перша реакція людей на завершення війни:
«Зрозуміло, що в 1945 році в державах-переможницях були гучні святкування: і в Лондоні, і в Нью-Йорку, і в Москві, і в Києві. Люди раділи, що війна закінчилась і нарешті запанує мир, не будуть гинути люди, а рідні повернуться додому».
День перемоги в СРСР святкували кілька років, а потім, ще за Сталіна, скасували навіть вихідний день. Відновили його лише в 1965 році й відтоді почали перетворювати перемогу в Другій світовій війні на найголовнішу історію успіху країни. Тим часом загальна світова традиція зовсім інша:
«Будь-яка річниця завершення війни — це передусім день ушанування полеглих, а не якихось радощів-веселощів. Війна — це страшне зло, руйнування, горе і смерть, а Друга світова — це конфлікт, який забрав найбільше життів у світовій історії. За різними даними, загинули від 50 до 100 мільйонів людей. Тож улаштовувати щороку якісь бучні святкування, враховуючи, що й серед переможців втрати були колосальними, — це блюзнірство щодо пам’яті полеглих. Парадокс полягає ще й у тому, що СРСР зазнав найбільших втрат — за офіційними даними, це 26,6 мільйона загиблих. А все-таки саме ця країна влаштовує “побєдобєсіє” — пропагандистський інструмент агресивної політики й танці на кістках.
Вкупі з цим “побєдобєсієм” іде їхня теза “можем павтаріть”. Якщо нормальний людський підхід полягає в тому, щоби вшановувати полеглих і ніколи більше не допустити такої страшної війни, то вони, навпаки, стверджують, що можуть і хочуть повторити такий конфлікт, убити масу людей, вдертися в чужі країни, здійснювати воєнні злочини», — розповідає експерт.
Щодо українських традицій, то Владлен Мараєв каже, що ми дуже довго були в радянській парадигмі. Наприклад, у 90-ті, коли було ще дуже багато живих ветеранів війни, 9 травня і далі вважали святом. Хоча для людей, які реально пройшли війну, воно не було радісним, адже вони знали ціну перемоги. Експерт додає, що в росії зараз користуються тим, що пам’ять стирається:
«Зараз, коли ветеранів майже не залишилось, у росії ще більше розкручують цю подію, бо її тепер легше міфологізувати — не залишилося живих свідків, які здатні розповісти, що все було жахливо, що війна — це бруд, кров, смерть, жахіття.
Натомість у нас приходять до цивілізованої традиції вшанування полеглих. Це переосмислення пішло значно швидше після того, як росія напала на Україну у 2014 році. Тоді багато українців прозріли. А ще більша частина українців усвідомила все у 2022-му, коли війна зачепила реально всіх.
Наразі в Україні 8 травня — День пам’яті та примирення, тобто не свято, а пам’ятний день. Маємо вшановувати пам’ять полеглих людей, дякувати їм за те, що знищили нацизм — страшний тоталітарний режим. Водночас 9 травня донині залишалося державним святом — Днем перемоги над нацизмом. Рішення про це ухвалили ще 2015 року, але сьогодні Президент України Володимир Зеленський підписав указ про відзначення в Україні 9 травня Дня Європи, щоб святкувати його спільно з державами Європейського Союзу. Водночас він подав до Верховної Ради України законопроєкт, яким пропонується встановити 8 травня Днем пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років».
Міф № 5. Про тріумф СРСР
Внесок країн заходу в перемогу у Другій світовій був несуттєвим, навіть без лендлізу СРСР був би переможцем.
Тут примітним є те, що радянський наратив про значення лендлізу змінювався з часом. Як пояснює Владлен Мараєв, впродовж війни радянська пропаганда будувалася на тому, що Велика Британія та Сполучені Штати — це союзники й партнери СРСР, які дуже допомагають боротися з ворогом. Та щойно Друга світова закінчилася, почалася холодна війна — протистояння з цими країнами. Пропаганда одразу почала просувати ідею, що лендліз був мізерний і реального впливу не мав, а Радянський Союз буцімто все витягнув своїми силами. Сучасна російська пропаганда пішла ще далі, бо путін у 2010 році заявив, що росія могла б перемогти навіть без інших республік, яких на той час було аж 16.
Творення міфу про марність лендлізу почалося з публікації Миколи Вознесенського — голови Держплану СРСР. Він у 1948 році опублікував книжку «Військова економіка СРСР у період Вітчизняної війни», де стверджував, що постачання за лендлізом становили лише 4% від виробництва промислової продукції в СРСР. Цей фейк продублювали в усій радянській науковій літературі, зокрема в «Академічній історії Другої світової війни» — 12-томній праці 70–80-х років. Відтоді уявлення про мізерний внесок лендлізу в перемогу вкорінилися у свідомості людей. Тим часом Владлен Мараєв наводить інші факти:
«За сучасними підрахунками, цей відсоток більший — від 7 до 11.
Звісно, це теж здається невеликою часткою, однак треба розуміти, яка була номенклатура постачань. Деякі позиції Радянський Союз не виробляв узагалі й тільки отримував від союзників, а в деяких — масштаб постачань значно більший за 7–11%. Наприклад, електровози, паровози, автомобілі, зокрема й вантажні, які мають особливе значення під час війни, були у значно більшій кількості, ніж могла виробити радянська промисловість. Під кінець війни основний вантажний автомобіль Червоної армії — це американський Studebaker. Навіть реактивні системи залпового вогню “Катюша” масово перейшли на його базу.
Також союзники постачили до 18 тисяч танків, самохідних гармат і бронетранспортерів, а це десь 18% від того, що виробили в радянській промисловості, тобто більше, ніж середня частка лендлізу».
Експерт стверджує, що постачання за лендлізом мали велике значення, а в деяких випадках навіть вирішальне, адже рятували СРСР. Особливо це стосується першого етапу війни:
«У 1941–1943 роках були колосальні поразки Червоної армії, величезні втрати, а промисловість СРСР перелаштовувалася на воєнні рейки. Це означає економічний провал, бо відбувалася масова евакуація підприємств, які доводилося запускати на новому місці з нуля, та й переводити цивільне виробництво на військове — це витратний процес.
7 листопада 1941 року оприлюднили рішення Конгресу США та президента Франкліна Рузвельта про офіційне поширення програми лендлізу на СРСР. До того програма вже існувала, але стосувалася Великої Британії та Китаю. Та навіть з 1943 року, коли радянська економіка повністю перелаштувалася на війну, постачання за лендлізом все одно відбувалися до вересня 1945 року — навіть не до травня», — каже історик.
І наостанок — поради від Владлена Мараєва. Тим, хто хоче більше дізнатися про Другу світову, історик радить прочитати книгу «Війна і міф. Невідома Друга світова». Це колективна праця українських істориків, яка вийшла у 2016 році. Тут у дуже простій і доступній формі, легко, зрозуміло, коротко й чітко спростовують 50 міфів про Другу світову війну.
Про історію загалом допоможе більше довідатися ютуб-проєкт Владлена «Історія Без Міфів» — хутчіш підписуйся, щоб дізнаватися нове!
Ілюстрації: Анастасія Василенко