Дарина Шаповалова та Наталія Моденова, які запустили фешн-стартап DressX, співзасновниця «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка, засновниця стартапу для управління бізнесом Fuelfinance Альона Місько… Сьогодні маємо багато рольових моделей серед українських керівниць. А як щодо жінок-СЕО з нашої минувшини? Сьогодні в межах проєкту #CVІDОМІобирати пропонуємо більше дізнатися саме про них!

Ганна Всеволодівна — амбасадорка гендерної рівності в освіті XI століття 

Стаття про 5 жінок-керівниць в українській історії. Ганна Всеволодівна

Ганна Всеволодівна, або ж Янка, — князівна, що народилася в XI столітті, в часи розквіту Київської Русі. Вона походила з династії Рюриковичів.

Батько Янки, князь Всеволод Ярославич, навчив дочку грамоті. Він доручав їй вже у 10 років переписувати документи. Ганна Всеволодівна ж прагнула ділитися знаннями з іншими. 

Коли її чоловіка Костянтина, спадкоємця візантійського престолу, постригли в ченці й ув’язнили в монастирі, за середньовічним звичаєм Ганна Всеволодівна розділила долю коханого та стала черницею. Аби підтримати доньку, Всеволод Ярославич 1086 року побудував монастир у Києві, який згодом почали називати Янчиним. 

Князівна при своєму монастирі створила першу в Київській Русі школу для дівчат. Тут для представниць різних суспільних станів викладали грамоту, а також деякі ремесла, як-от прядіння, ткацтво, пошиття одягу та художнє вишивання. У Янчиній школі здобували освіту й доньки Володимира Мономаха. 

У 1088 році Ганна Всеволодівна їздила до Візантії начебто на зустріч зі своєю ріднею по матері, а насправді аби знайти викладачів для своєї школи й ознайомитись із системою навчання в патриціанських учбових закладах. Шукала вона собі й помічниць серед слов’янок, які б погодилися переїхати до Києва та працювати при монастирі. 1240 року монголо-татари зруйнували Янчин монастир, а заразом і школу, але її внесок у розвиток середньовічної освіти знищити не змогли. 

Галшка Гулевичівна — фундаторка вищої освіти XVII століття 

Стаття про 5 жінок-керівниць в українській історії. Галшка Гулевичівна

Галшка народилася ймовірно у 1577 році (точну дату не знаємо) у шляхетній родині Гулевичів. Дитинство її минуло на Волині, батьки дали дівчинці добре виховання та ґрунтовну освіту. 

У 1606 році пані Гулевичівна вдруге вийшла заміж — її чоловіком став Стефан Лозка, заможний київський шляхтич. Відтоді жінка живе у столиці — починається її історія як фундаторки Києво-Могилянської академії. 

15 жовтня 1615 року меценатка внесла до магістратських «гродських» книг Києва офіційну дарчу, у якій передала свої землі під Братський монастир і школу. Отже, саме цього дня відбулася важлива для української освіти подія: з’явилася прародителька вищої освіти на українських землях, попередниця Києво-Могилянської академії — Київська братська школа.

 «Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, маршалка Мозирського, … будучи здорова тілом і розумом, явно … усвідомлюю цим моїм добровільним листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі східної церкви і палаючи … благочестивою ревністю до поширення слави Божої, з любови і приязні до братів моїх — народу руського і для спасіння душі своєї, з давнього часу умислила Церкві Божій учинити добро … і правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводства Київського, Волинського і Брацлавського, станом духовним і світськім: інокам, священникам і дияконам чину чернечого і чину мирського, сіятельним княжатам, вельможним панам, шляхті і всякого іного звання і стану людям руським … даю, дарую, записую, відказую і фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські ... власний мій двір з землею, зі всіми до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій ані нащадкам моїм не зоставляючи … Все сіє на монастир ставропігійний …, також на школу дітям тако шляхетським, яко і міщанським».

Цитата з дарчої Галшки Гулевичівни, адаптована до сучасної писемності 

Ця школа почала працювати з перших днів свого заснування, про що Галшка пише: «…І аби тая фундація скуток свій брала, зараз в той двір і на його плац… школу впровадила і впроваджую…». 

Герміна Шухевич — інфлюенсерка у громадському секторі XIX століття

Стаття про 5 жінок-керівниць в українській історії. Герміна Шухевич

Герміна народилася в 1852 році в Перемишлі. Вона походила з роду Любовичів. 

У 1893 році Герміна Шухевич очолила Клуб руських жінок. Це був інтелектуальний центр для жіноцтва з власною бібліотекою та періодичними виданнями. Там проводили конференції та різні тематичні вечірки. Осередок залучав місцевих до активного громадського життя, та тим не обмежувався й запускав дедалі більше проєктів. 

Зокрема при «Клубі русинок» створили перше національне дошкільне товариство «Руська захоронка», яке опікувалося дітками. Пізніше запрацювало ще Товариство опіки над домашньою прислугою, а також клуб допоміг створити українську дівочу школу ім. Шевченка. 

Окрім клубу, Герміна керувала спілкою «Труд», що займалася пошиттям одягу, вишиванням і гаптуванням. Це підприємство у співпраці з іншими установами започаткувало перші «Ревії мод», на яких рекламували модерний одяг з українськими національними елементами. Членкині «Труда» разом із «Союзом українок» організовували вечори народного одягу в містах Галичини, а також у Варшаві, Празі, Чикаго. Також жіноча спілка під керівництвом пані Герміни заснувала одну з перших львівських фахових жіночих шкіл і курси у галицьких містах.

Олена Левицька — селфмейд підприємиця ХІХ століття 

Стаття про 5 жінок-керівниць в українській історії. Олена Левицька

Олена Левицька народилася в 1873 році у селі Ожидів на Львівщині. Зростала вона в родині священника. Ця жінка пройшла професійний шлях від учительки до торговельної агентки, а згодом і до власниці фабрики.

Свою кар’єру Олена Левицька почала будувати в компанії «Народна торгівля» — працювала торговицею у Стрию. Потім вона поїхала до Варшави працювати торговельною агенткою на фабриці взуттєвої пасти. Коли опанувала виробничий і торговельний процеси, пані Олена повернулася до Львова, де 1906 року разом зі своїм братом Омеляном відкрила одне з найбільших хімічних підприємств «Зоря» («Елегант»). Там виробляли віск, вазелін, лак, пасту для взуття, засоби для підсинювання білизни та шевську смолу. 

Іван Романюк — співвласник фабрики картонних виробів «Декоро» та власник фабрики свічок «Астра» — так розповідав про бізнес-леді: «Була щиро люблена й шанована всіма, що її знали. За її заслуги та щиросердечне відношення Відділ Союзу Українок Америки обрав її своїм почесним членом».

Шлях підприємиці був складним: її спіткали проблеми зі збутом продукції, конкуренція та руйнація фірми через бойові дії під час Першої світової війни. Та вже у 1922 році Олена Левицька відновила фірму, залучила своїх родичів до керівництва, а сама вже лиш наглядала за роботою.

Софія Терещенко — засновниця культурних стартапів Звенигородщини ХІХ століття

Стаття про 5 жінок-керівниць в українській історії. Софія Терещенко

Софія Терещенко народилася 1 серпня 1887 року в селі Попівка на Звенигородщині у селянській родині. Ще змалку її на рідних землях знали як «дівчину, що малює». З 1902 до 1907 року вона навчалася у Центральному училищі технічного малювання барона Олександра Штігліца, потім як вільнослухачка Академії мистецтв відвідувала клас графіки Олександра Новоскольцева.

З 1918 року пані Софія вчителювала у Звенигородській дівочій гімназії, а два роки потому разом із братами Калеником і Ніфонтом заснувала в місті художню школу ім. Тараса Шевченка. Охочих до малювання виявилося чимало — вони приходили з міських шкіл і гімназій, хоч на заняттях були учні різного віку — від підлітків і до повітового комісара. 

Наприкінці 1922 року на адміністративному рівні скасували Звенигородський повіт, через це закрилася й школа, але залишився краєзнавчий музей. Пані Софія взяла на себе важливу справу — розвивати його. Колекцію Звенигородського музею значною мірою створила Софія Терещенко сама. У занедбаних садибах вона збирала картини, ікони, зразки народного мистецтва, вироби з кольорових металів і слонової кістки. Музей мав широку експозицію предметів побуту: вишитих рушників, кераміки тощо. Серед перлин колекції — залишки хреста з могили Шевченкового батька, Григорія Івановича. 

9 вересня 1929 року Радянська влада заарештувала Софію Терещенко у Звенигородському народному музеї, засудила та відправила у заслання до Казахстану — все це, аби викорінити українську культуру. До Звенигородки та справи свого життя вона повернулася лише 1944 року.

Вивчаємо історію, аби пам’ятати та надихатися нашими керівницями минувшини… або СЕО, якби вони жили за наших часів :)

Ілюстрації: Олена Ковальчук