Фітнес-тренерка з Миколаєва Вероніка Заярська проводить у Тернополі благодійні тренування, аби збирати кошти на ЗСУ. 5-річна Марія Макеєва з Кривого Рогу разом із братом Олександром уже назбирали понад 35 тисяч гривень для допомоги військовим. А стендап-гуморист Марк Куцевалов пройшов пішки від Одеси до Говерли та наволонтерив майже 3 мільйони гривень на автомобілі екстреної медичної допомоги. Щодня історій про українських креативних благодійників більшає — і це не дивно, коли маємо серед пращурів таких меценатів, як у нашій сьогоднішній статті. 

Дмитро Трощинський — меценат освіти, культури й інфраструктури Кагарлика 

Стаття про українських благодійників. Дмитро Трощинський

Дмитро Трощинський — український благодійник, який ініціював видання «Енеїди», утримував виховний заклад для дітей, виділяв кошти на навчальні стипендії, перетворив свій маєток у Кагарлику на центр української культури, а також відновив міську церкву. 

Народився майбутній меценат 6 листопада 1749 року в Глухові сучасної Сумської області, у родині військового писаря. Початкову освіту отримав удома, а опісля вступив до Київської духовної академії.

Активну благодійну діяльність Дмитро Трощинський почав після відставки з держслужби та виходу на пенсію 25 серпня 1817 року. Він щедро дарував нажите родичам, щорічно робив пожертви навчальним закладам щонайменше на 10 стипендіатів і утримував на власні кошти виховний заклад для дітей незаможних дворян у Полтаві. Також допомагав українському письменнику та своєму родичеві Миколі Гоголю — сплачував за його навчання в Ніжинській гімназії 1 200 карбованців сріблом. Донатив Дмитро Трощинський і іншим українським культурним діячам: письменнику Василеві Капністу, мемуаристові Якову Маркевичу, історику й етнографу Василеві Ломиковському, композитору Артемові Веделю. Крім того, меценат був одним з ініціаторів першого видання «Енеїди» Івана Котляревського. 

Завдяки Дмитру Трощинському до нас дійшли деякі твори мистецтв: голова римського воїна, скульптура юного Діоніса та кілька фрагментів мармурових барельєфів, що нині зберігають у Кагарлицькому краєзнавчому музеї. 

Свого часу благодійник колекціонував їх у власному осередку української культури — розкішному палаці в Кагарлику з деревами, привезеними з різних місцин Європи й Азії, озерцем і скульптурами. У будинку Дмитро розташував бібліотеку з понад 20 000 книжок, картинну галерею, колекції зброї і табакерок, старовинних монет і медалей. Також у Кагарлику він відновив давню Святотроїцьку церкву та вівтарний образ «Таємної вечері». 

Григорій Ґалаґан — меценат освіти та стартапер кредитно-банківської сфери

Стаття про українських благодійників. Григорій Ґалаґан

Григорій Ґалаґан — український благодійник, який заснував ощадно-позичкове товариство для селян і допомагав відкривати навчальні заклади на Чернігівщині. 

Майбутній доброчинець народився 1819 року на Чернігівщині, в Сокиринцях, у родині прямих нащадків Гната Ґалаґана — прилуцького козацького полковника. З дитинства хлопця виховували в українських традиціях, відтак він любив поезію, народні пісні, збирав і записував фольклорні сюжети й уже в дорослому віці видав збірку українських народних пісень.

Все життя Григорій присвятив державній службі та громадській діяльності. 20 січня 1872 року він відкрив ощадно-позичкове товариство, ідею якого виношував відтоді як скасували кріпацтво. Цей проєкт він заснував, аби полегшити життя селян, які отримали незалежність від поміщиків і опинилися в нових економічних реаліях. У кредитно-банківську установу Григорій інвестував 3 000 карбованців і великий кам’яний будинок. Проєкт успішно розвивався, і вже 1899 року сфера його впливу поширювалася на 22 населені пункти.

Що ж до благодійних ініціатив у сфері освіти, то з допомогою Григорія Ґалаґана 24 вересня 1874 року в Прилуках відкрили 4-класну гімназію для хлопчиків, а трохи згодом — навчальний заклад і для дівчаток. Також у 1876 році він передав свою садибу в селі Дігтярі з будинком і флігелями на 60 кімнат під ремісниче училище. Селяни та козаки писали теплі слова подяки Григорію Ґалаґану і підкреслювали: «Ви надали можливість розвиватися нашому юнацтву і на пожертвувані Вами кошти в теперішній час у влаштованому сільському училищі навчається майже 90 осіб».

Варвара Капніст — меценатка освіти та мистецтва 

Стаття про українських благодійників. Варвара Капніст

Варвара Капніст — українська благодійниця, що підтримувала заклади освіти та створила власну картинну галерею, яка нині є основою Лебединського художнього музею. 

Доброчинниця народилася у 1840 році, а за іншими даними — у 1841-му, в місті Яготин, що на Київщині. Спершу дівчина навчалася вдома, а потім — у Полтавському інституті шляхетних панянок

Варвара виділяла кошти на підтримку Михайлівської школи та жіночої гімназії в Лебедині. 12 червня 1869 року її призначили опікункою Лебединського повітового жіночого училища, де у 1910-му вона заснувала іменну стипендію для відмінників. Крім того, Варвара Капніст відкрила в селі Межиріч, що на Сумщині, навчальну керамічну майстерню, якою керував гончар Федот Падалка. Жінка цінувала творчість майстра, тож підтримувала його порадами й навіть надавала власні зразки виробів, як-от витончені полив’яні квітники у вигляді дельфіна, підсвічники-лебеді… 

Крім того, Варвара разом із чоловіком Василем створили власну картинну галерею, залишки якої згодом стали загальним надбанням — основою колекції Лебединського художнього музею. Насамперед це унікальні зразки українських портретів — парсун ХVIII століття, твори художників італійської, голландської та фламандської шкіл XVII–XVIII століть. 

Улітку 1918 року в Лебедині провели першу виставку української старовини. На цьому заході Варвара представила портрети гетьмана Павла Полуботка, його дружини Ганни та синів Якова й Андрія, а також Данила Апостола та поміщика Іваненка.

Христина Алчевська — меценатка освіти й піарниця Шевченка 

Стаття про українських благодійників. Христина Алчевська

Христина Алчевська — українська меценатка, яка відкрила й утримувала дві школи, а також виділяла кошти на популяризацію творчих здобутків Тараса Шевченка. 

Благодійниця народилася 16 квітня 1841 року в місті Борзна на Чернігівщині, у дворянській родині. Освіту дівчина здобувала самостійно і в хитрий спосіб — підслуховувала біля дверей кімнати, як семінарист навчав грамоти її братів. Від самого дитинства Христина мріяла стати вчителькою, проте отримати відповідну освіту їй так і не вдалося.

Христина Алчевська втілювала соціальні ініціативи. Так, вона заснувала 13 травня 1862 року й утримувала на власний кошт Харківську приватну жіночу недільну школу. Пізніше, 10 червня того ж року царський уряд видав заборону руху «недільників» (навчальних закладів для дорослого населення України), тож Алчевська запросила учениць продовжити навчання у неї вдома. Майже 8 років її заклад працював нелегально, і лише 22 березня 1870 року в будинку міського парафіяльного училища провели офіційне відкриття Харківської приватної недільної школи. У своєму освітньому осередку Христина Алчевська впроваджувала нові навчальні методики, як-от звукове вивчення грамоти, бесіди, позакласне читання. Також благодійниця поповнила резерви шкільної бібліотеки, а для цього організувала «Комісію з розгляду нових книг» — вчителі Харківської недільної школи у співпраці з викладачами інших недільних шкіл і фахівцями з різних галузей проводили критико-бібліографічні дослідження. 

Також 1879 року Христина Алчевська влаштувала подібну до харківської недільну школу в селі Олексіївка на сучасній Луганщині. Її педагогічний досвід підказував, що потрібен талановитий, творчий учитель, тож у 1887 році ним став Борис Грінченко.

Крім того, Христина була поціновувачкою творчості Тараса Шевченка та виділяла кошти, аби популяризувати його здобутки. Так, 1898 року за її ініціативи в Харкові встановили перший у світі пам’ятник Кобзареві, а як меценатка Харківського повітового училища вона дала навчальному закладу ім’я Тараса Шевченка. 

Євген Чикаленко — меценат освіти й культури 

Стаття про українських благодійників. Євген Чикаленко

Євген Чикаленкоукраїнський благодійник, який підтримував вітчизняні видання, діячів культури ХХ століття й донатив на освітні ініціативи. 

Він народився 21 грудня 1861 року в селі Перешори, що на Одещині. Першим учителем хлопця став місцевий священник Василь Лопатинський, з 9 років Євген навчався в пансіоні англійця Ранделя, а ось 1875 року вступив до Єлисаветградського реального училища. 

Меценатством Євген Чикаленко почав активно займатися у 1895 році, коли померла його 8-річна донька. Усі кошти, що мали піти їй на придане, чоловік вирішив віддати на громадські цілі й таким чином вшанувати пам’ять дівчинки. Тож Євген вніс у редакцію журналу «Київська старовина» 1000 рублів як премію за кращий рукопис історії України, а також узяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому часописі, підтримавши Бориса Грінченка, Дмитра Яворницького та Михайла Коцюбинського. Євген Чикаленко щедро виділяв власні кошти й на інші українські видання — за його підтримки існували «Громадська думка», «Селянин», «Літературно-науковий вісник» і «Нова громада». А ось справою життя стало заснування в Києві щоденної української газети «Рада», яка всі 8,5 років свого існування трималася на ентузіазмі та коштах Євгена. 

Крім видавництв, меценат підтримував українських письменників: Ольгу Кобилянську, Олександра Олеся, подружжя Грінченків, Архипа Тесленка, Володимира Винниченка. За його ініціативи 1898 року видали історичний роман Данили Мордовця «Дві долі». Любов до української літератури проявилася ще й у тому, що в рідних Перешорах Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, куди скуповував книжки, зокрема «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Бориса Грінченка та інші. 

«Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», — так свого часу Євген Чикаленко пояснював витрати на громадянські справи. Донатив і на освітні ініціативи, приміром, у 1902–1904 роках виділив 25000 рублів на будівництво Академічного дому у Львові. 7 грудня 1930 року вдячне студентство урочисто в присутності митрополита Андрея Шептицького встановило пам’ятну дошку з написом «На вічну пам’ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому».

Наші попередники та сучасники вражають своїми благодійними ініціативами — надихаймося ними і донатьмо щоденно. 

Ілюстрації: Анастасія Василенко